На початку світів

Початок тут:

— Скажи мені, Марсі, — почав Карпентер, — ти віриш, що я прийшов з майбутнього? — Так звичайно, містере Карпентер. І Скіп теж, я упевнена. У це неважко... трохи важко повірити, але я знаю, що така симпатична людина, як ви, не буде говорити неправду, та ще таку неправду. — Спасибі, — відгукнувся Карпентер.— А я вірю, що ви — з Великого Марса, який, мабуть, не що інше, як найбільша і наймогутніша країна вашої планети. Розкажи мені про вашу цивілізацію. — Це чудова цивілізація, містере Карпентер. Ми з кожним днем рухаємося вперед все швидше і швидше, а зараз, коли нам вдалося подолати чинник нестабільності, наш прогрес ще прискориться. — Чинник нестабільності? — Так, людські емоції. Багато століть вони заважали нам, але тепер цьому покладено край. Тепер, як тільки хлопчикові виповнюється тринадцять років, а дівчинці п'ятнадцять їх десентименталізують. І після цього вони набувають здатності холоднокровно ухвалювати розумні рішення, керуючись виключно суворою логікою. Це дозволяє їм діяти з найбільш можливою ефективністю. У підготовчій школі Інституту ми зі Скіпом проходили так званий додесентименталізаційний курс. Ще чотири роки і нам почнуть давати спеціальний препарат для десентименталізації. А потім...

— Скр-р-р-р-і-і-і-і-і!.. Із страшним скреготом один з птеранодонів прокреслив навскоси по поверхні захисного поля. Його відкинуло убік і перш ніж він знову відновив рівновагу і злетів в небо, Карпентер побачив в кабіні людину. Він встиг розгледіти лише нерухоме, обличчя, що не мало жодного виразу, і по його положенню здогадався, що пілот керує літаком, розпластавшись між чотириметровими крилами. Марсі вся тремтіла. — Мені здається... мені здається, вони вирішили нас убити, містере Карпентер, — слабким голосом сказала вона.— Вони погрожували це зробити, якщо ми спробуємо втекти. А взагалі вони вже записали на плівку наші голоси з проханням про викуп і, звісно, зрозуміли, що ми їм більше не потрібні.

Карпентер потягнувся назад і погладив її руку, що лежала на його плечі.— Нічого, крихітко. Ти під захистом пана Сема, так що боятися нічого. — А він... його, правда, так звуть? — Точно. Високоповажний Сем Трицератопс. Познайомся, Семе, — це Марсі. Наглядай гарненько за нею і за її братом, чуєш? Він обернувся і подивився в широко розплющені блакитні очі дівчинки. — Каже, що наглядатиме. Готовий сперечатися, що на Марсі нічого подібного не винайшли. Вірно? Вона похитала головою — на Марсі це, мабуть, був такий же звичайний знак заперечення, як і на Землі, — і йому на мить здалося, що на губах у неї от-от з'явиться боязка усмішка. Та нічого не відбулося. Ще б трішечки...

— Дійсно, у нас такого немає, містере Карпентер. Він поглянув крізь ковпак на птеранодонів, що кружляли в небі (він все ще подумки називав їх птеранодонами, хоча тепер вже знав, що це таке). — А де їх міжпланетний корабель, Марсі? Десь поблизу? Вона ткнула пальцем вліво. — Онде. Перейти річку, а потім болото. Ми зі Скіпом втекли сьогодні вранці, коли Фрітад заснув — він чергував біля люка. Вони жахливі сплюхи, завжди сплять, коли підходить їх черга чергувати. Рано чи пізно Космічна поліція Великого Марса розшукає корабель і ми вважали, що доти зможемо ховатися. Ми пробралися через болото і перепливли річку на колоді. Це було... це було просто жахливо — там такі великі змії з ногами, вони за нами гналися і... Він відчув плечем, що вона знову вся тремтить. — Ну от що, крихітко, — сказав він. — Лізь швиденько назад до каюти і приготуй що-небудь поїсти собі і Скіпу. Не знаю, чим ви звикли харчуватися, але навряд чи це що-небудь зовсім несхоже на те, що є в запасі у нашого Сема. Біля шафи ти побачиш такі квадратні запаяні банки — в них канапки. Вгорі, в холодильнику, високі пляшки, на них намальоване коло з маленьких зірочок — там лимонад. Відкривай і ті і інші і берися до справи. До речі, раз вже ти цим займешся, зроби що-небудь і мені — я теж зголоднів. І знову усмішка ледь не розквітла у неї на губах. — Добре, містере Карпентер. Я вам зараз таке приготую!

Залишившись один в кабіні, Карпентер огледів навколишнє мезозойське довкілля через переднє, бічні і хвостове оглядові вікна. Зліва, на горизонті, височіли молоді гори. Справа, вдалині, тягнувся ланцюжок круч. У хвостовому оглядовому вікні було видно розкидані рівниною вербні гаї, пальми і карликові магнолії, за якими починалися порослі лісом пагорби, — десь там знаходилася його точка входу. Далеко попереду з виключно мезозойським спокоєм палахкотіли вулкани. 79.061.889 років з цього часу, місце стане частиною штату Монтана. 79.062.156 років по тому палеонтологічна експедиція, яка вестиме дослідження десь в цих місцях, що на той час повністю змінилися, наштовхнеться на викопні рештки сучасної людини, померлої 79.062.156 років тому. Можливо, це будуть його власні рештки?

Карпентер посміхнувся і поглянув в небо, де все ще кружляли птеранодони. Подивимося — може трапитися і так, що це будуть рештки марсіанина. Він розвернув трицератанк і повів його назад. — Поїхали, Семе, — сказавши він.— Пошукаємо тут затишну місцинку, де можна відсидітися до ранку. А на той час я, мабуть, придумаю, що робити далі. От вже не думав, що нам з тобою коли-небудь доведеться займатися порятунком дітвори! Сем басовито забурчав і рушив у бік лісистих пагорбів.

Коли вирушаєш в минуле, щоб розслідувати будь-який анахронізм, завжди ризикуєш сам виявитися його автором. Узяти хоч би й класичний приклад з професором Арчібальдом Куїглі. Правда це чи ні — ніхто до пуття не знав; але так чи інакше ця історія як найкраще демонструвала парадоксальність мандрівки у часі. А історія свідчила, що професора Куїглі, великого шанувальника Колріджа, багато років мучила цікавість — хто був той таємничий незнайомець, що з'явився в 1797 році на фермі Недер Стоуі в англійському графстві Сомерсетшир і перешкодив Колріджу записати до кінця поему, яку він тільки що склав під час сну. Гість просидів цілу годину і потім Колрідж так і не зміг пригадати решту поеми. В результаті "Кубла Хан" так і не був завершений. З часом цікавість, що мучила професора Куїглі, стала нестерпною, він більше не міг жити без відповіді і звернувся до Бюро мандрівок в часі з проханням дозволити йому відправитися у той час і в те місце, щоб все з'ясувати. Прохання його задовольнили, і він без коливань виклав більшу частину своїх заощаджень на сплату за мандрівку в той ранок. Опинившись поблизу ферми, він причаївся в кущах і почав спостерігати за вхідними дверима. Ніхто не йшов; нарешті він, згораючи від нетерпіння, сам підійшов до дверей і постукав. Колрідж відкрив двері і запросив професора увійти, але кинутого їм злісного погляду професор не міг забути до кінця своїх днів.

Пригадавши цю історію, Карпентер усміхнувся. Втім, особливо сміятися з цього приводу не доводилося: те, що відбулося з професором Куїглі, цілком могло трапитися і з ним. Подобалося йому це чи ні, але було абсолютно не виключено, що викопні рештки, чиїм походженням він зайнявся за дорученням Північноамериканського палеонтологічного товариства (ПАТО) і з цією метою відправився в мезозойську еру, виявляться його власними.

Та він відігнав від себе цю думку.

По-перше, як тільки стане зовсім тяжко, йому потрібно буде всього лише зв'язатися зі своїми помічниками — міс Сендз і Пітером Детрайтесом, і вони миттєво з'являться до нього на допомогу на тераподі Едіт або на якомусь іншому ящуроході з арсеналу ПАТО. А по-друге, йому вже відомо, що в крейдяному періоді орудують прибульці. Значить, він не єдиний, кому загрожує небезпека перетворитися на ті самі рештки. І в будь-якому випадку сушити голову над всім цим безглуздо: адже те, чому призначено було трапитися, трапилося, і тут вже нічого не поробиш...

Скіп вибрався з каюти і перехилився через спинку водійського сидіння. — Марсі просила передати вам бутерброд і пляшку лимонаду, містере Карпентер, — сказав він, протягуючи те і інше.— Можна мені посидіти з вами, сер? — Звичайно, — відповів Карпентер і посунувся.

Хлопчик переліз через спинку і зісковзнув на сидіння. І тут же ззаду просунулася ще одна голова кольору сонця. — Пробачте, будь ласка, містере Карпентер, а чи не можна...

— Посунься, Скіпе, посадимо її всередину. Голова Сема була шириною добрих півтора метри, і в кабіні водія місця вистачало. Але саме сидіння було менше метра шириною, і двом підліткам уміщатися в ньому поряд з Карпентером було не так вже просто, особливо якщо врахувати, що всі троє у цей момент насолоджувалися бутербродами і запивали їх лимонадом. Карпентер відчував себе добрим батьком сімейства, що навідався зі своїми нащадками до зоопарку. І до якого зоопарку!!! Вони вже заглибилися в ліс, і навколо піднімалися дуби і лаври крейдяного періоду; серед них удосталь траплялися верби, сосни і гінкго, а час від часу — безглузді на вигляд чагарники пальм. У густих кущах вони помітили величезне незграбне створіння, схоже спереду на коня, а ззаду — на кенгуру. Карпентер визначив, що то анатозавр. На галявині вони зустріли і до напівсмерті перелякали струтіомімуса, чимось схожого на страуса. Анкілозавр із спиною, утиканою шпильками, сердито втупився на них з очеретів, але розсудливо вирішив не ставати Сему упоперек дороги. Поглянувши вгору, Карпентер вперше побачив на вершині дерева археоптерикса. А піднявши очі ще вище, він помітив, кружляючих в небі птеранодонів.

Він сподівався, що під прикриттям лісу зможе від них сховатися, і з цією метою вів Сема зигзагами. Проте вони, очевидно, були оснащені детекторами маси — слід було вигадати щось хитріше. Можна було спробувати збити їх загороджувальним вогнем паралізуючих зарядів з рогогармати, але шанси на успіх невеликі, та і взагалі він тут же відмовився від цієї ідеї. Звичайно, викрадачі цілком заслуговують на смерть, але не йому їх судити. Він розправиться з ними, якщо іншого виходу не буде, але не стане це робити до тих пір, поки можна знайти інший вихід.

Він повернувся до дітей і побачив, що вони втратили всякий інтерес до їжі і з побоюванням поглядають вгору. Перехопивши їх погляди, він підморгнув.

— Мені здається, саме час від них ушитися, як ви вважаєте? — Але як, містере Карпентер? — запитав Скіп. — Вони запеленгували нас своїми детекторами. Щастя ще, що це прості марсіани і у них немає найголовнішої марсіанської зброї. Правда, у них є розпилювачі — це теж щось подібне до веселкометів, але, якби у них були з собою справжні веселкомети, ми б уже отримали на горіхи.

— Звільнитися від них нескладно — ми можемо просто перескочити трохи назад в часі. Отже закінчуйте зі своїми бутербродами і не бійтеся. Побоювання дітей розсіялися, і вони пожвавішали. — Давайте перескочимо назад на шість днів, — запропонувала Марсі.— Тоді вони нас ні за що не знайдуть, тому що у той час нас ще тут не було. — Нічого не вийде, крихітко, — Сем не потягне. Стрибки в часі вимагають страшенно багато енергії. Щоб така комбінована машина часу, як Сем, могла далеко стрибнути, потрібно до її потужності додати потужність стаціонарної машини. Вона перекидає ящурохід в потрібну точку входу, водій відправляється з цієї точки і робить свою справу. А щоб повернутися назад, до свого часу, у нього є лише один спосіб: знову з'явитися в точку входу, зв'язатися зі стаціонарною машиною і до неї підключитися. Можна ще послати сигнал лиха, щоб хтось прибув за ним на іншому ящуроході. Власної потужності Сему вистачить тільки на те, щоб перескочити на чотири дні туди і назад, але і від цього у нього двигун згорить. А в тому випадку жодна стаціонарна машина часу його не витягне. Я думаю, нам краще обмежитися однією годиною.

Парадоксально, але факт: чим коротший часовий проміжок, з яким маєш справу, тим більше доводиться виконувати розрахунків. За допомогою керуючого персня на своєму вказівному пальці, Карпентер віддав Саму наказ продовжувати рух зигзагами, а сам узявся за блокнот і олівець. Через деякий час він почав задавати арифметичні головоломки компактному обчислювачу, вбудованому в панель управління. Марсі, нахилившись вперед, уважно стежила за його роботою. — Якщо це прискорить справу, містере Карпентер, — сказала вона, — деякі дії простіше, на зразок тих, що ви записуєте, я можу обчислювати в думці. Наприклад, 828.464.280 помножити на 4.692.438.921 буде 3.887.518.032.130.241.880.

— Дуже може бути, крихітко, але я все-таки про всяк випадок перевірю, гаразд? Він ввів цифри в обчислювач і натиснув кнопку множення. У віконці зажевріли цифри: 3.887.518.032.130.241.880. Карпентер ледь не упустив олівець.

— Вона ж у нас геній в математиці, — пояснив Скіп.— А я — в техніці. Через це нас і викрали. Наш уряд надзвичайно цінує геніїв. Він не пошкодує грошей, щоб нас викупити.

— Уряд? Я думав, що викрадачі вимагають викуп з батьків, а не з уряду.

— Ні, наші батьки більше не несуть за нас жодної відповідальності, — пояснила Марсі.

— Правду кажучи, вони, напевно, про нас давно забули. Після шести років діти переходять у власність держави. Розумієте, зараз всі марсіанські батьки десентименталізовані і нітрохи не заперечують проти того, щоб позбавитися від... ну загалом віддати своїх дітей державі.