На межі

Я з владою не сильно дружу. З цими великими, поважними та беземоційними дядьками у формі. А вони мене просто не сприймають. Я для них дівча: эмоційна хмара пилюки під ногами. Або набагато гірше: донбасянка — потенційний ворог, який може бути на будь-якому боці у цій війні.Тому питання вони ставлять так, щоб мені стало ніяково, незручно, не по собі. Б’ють там, де болить.

— Ну, и зачем едешь?

— Домой еду.

— А там у тебя что, не дом?

— Дом.

— А едешь зачем? Никогда не ездила, а тут на тебе. Чего тебе там у себя не хватает?

— Я ездила. — Відповідаю.

Сиджу, хитаю ногами на кордоні з Україною. Одна нога тут, інша ще там. Пустять чи не пустять? Заперечувати немає сенсу. Хтось розумний із дипломом адвоката сказав мені: на допитах відповідай просто та сухо, в очі не дивись. Я й не дивлюсь. На муху дивлюся, яка по столу повзає і по моїм розкиданим документам. Я тут перед нею та перед ними все життя розклала, всі кишені вивернула, телефон віддала і чекаю на вердикт.

На кожном кордоні доводиться щось розповідати про себе. Монотонно промовляти ім’я і прізвище, дату народження, мету поїздки, іноді описувати родове дерево, професію і що я їла на сніданок. Обов'язково треба показувати, що із собою везу. Бажано не провозити гранати, наркотики, золото, кулемети, ножі, картини з музею та пачки грошей. У моєму рюкзаку все це могло б поміститися, але я вирішила наповнити його чимось іншим.

Рюкзак уже багато чого бачив і нічому не дивувався. Столиці бачив, на морських пляжах засмагав, горами лазив, хіба що в літаку не літав. Усередині він зібрав найважливіше і те, що потрапило мені під руку. Улюблену сукенку у червону дрібну квіточку, ноутбук, книгу про вовків, дощовик, капелюха і флейту, щоб грати на ній у лісі.

Флейту завжди просять розпакувати і дивляться усередину неї, як у підзорну трубу.

— А это не культурная ценность? У нас такое только по специальному документу можно.

«Культурну цінність» за чотири сотні гривень із карболіту зробив майстер звідкись із криворізької глибинки. Вирізав на ній кривеньких вовків, гори та чоловічка з люлькою. Виглядало солідно, але якщо це і справді була культурна цінність, то мені неймовірно пощастило.

Одже відповідаю:

— Нет, это просто. Не культурная, но ценность.

Але головного вони не бачать. Перевертають все, заглядають у кожну кишеньку, але не знаходять і не бачать. Як я сховала у складках рюкзака, серед скручених у рулони суконь, футболок та шкарпеток головне — Терикони. Справжні донбаські Терикони з порожньої породи, мінералу піриту та гарячих газів. Скільки не нишпорили вони руками, нічого не знайшли.

Хотілося із собою взяти ще наші озера, нескінченні рівнини, балки та яри, а ще стародавні кургани, які раптом виникають серед полів і стирчать там, як шапка лісовика. А сам лісовик спить під густим килимом пшениці, сопить і позіхає. Але все це не помістилося, тому я взяла лише терикони, щоб не забути, як по них лазити і ходити. Як вони пахнуть, коли сплять і коли палають. Не забути, та обов'язково знайти дорогу назад.

Задають останнє запитання, а я відповідаю чесно, наскільки можу:

— А назад возвращаться будешь?

— Буду.

Але зараз я їду тільки вперед і стежу за блакитною точкою на Google-карті. Наш гарячий, немов духовка з вікнами, автобус рухається по самому краєчку України, заглядає в кожне село і запрошуює до свого спекотного черева все більше і більше людей. Я їду з дому в дім — зі сходу на захід дивовижним шляхом, об'їжджаючи всю країну краєм, оточена війною, як жорстким та жорстоким саваном.

В автобусі мене оточують люди, які втратили все. У них більше немає будинку та сім'ї, у когось убило осколком чоловіка, син осліп, дочка втратила ненароджену дитину. Я говорю з усіма, щоб більше почути і запам'ятати.

Одна жінка розповідає:

— У меня хозяйство было. Даже в магазин ходить не надо — все свое.

— И как?

— Да как, все померли.

— Как?!

— Коров посекло осколками, а телята на минах в полях повзрывались.

— Ну а я медсестрой устроилась, только зарплату подняли и на тебе. Дома нет, котов пришлось просто отпустить. — Втручається у бесіду молода дівчина.

— А вон те парни. — Вказує кивком голови бабуся в сторону хлопця з довгим білявим волосся з гітарою и хлопчика поряд, поменше. — Сироты тепер, из Мариуполя. Старшенький работать едет, младшего пришлось с собой взять.

Ця жінка їде до дочки. Та й майже всі тут, у цьому автобусі, їдуть до дочок, синів, інших родичів. Хтось працювати, відпочивати і чекати, поки зможе повернутися додому. У кожного в очах і на обличчі зовсім не викарбуване горе, а похмура надія. А ще якась покірність і небажання дивуватися тому, що відбувається. Адже вони вже заглянули за межу, за якою немає місця простому людському подиву.

Так за розмовами минають години. Ми обережно пробираємось у свої населені пункти. А я — до воріт в Карпати, у Вижницю. Маленьке містечко обіцяє зустріти мене теплими вуличками, які нагадують грецькі або італійські, вазонами з квітами на балконах, велосипедистами з кошиками замість багажника і великими, вічними горами. Я чекаю від міста спокою хоча б на мить, але розумію, що спокою немає і довго не буде ніде.

Всюди зустрічають блок-пости, набиті піском мішки, бетонні блоки та жовто-блакитні їжаки. Війна давно розрослася, як пліснява, по всій країні, не залишивши жодного живого місця. Вона в голові, вона всередині, вона зовні, у кожному погляді та думці.

І ось я у Кутах, біля воріт в Карпати. Біля порога у Вижницю. Сиджу на пустій зупинці і дивлюся на гори. Вони поки що маленькі, але вже дуже зелені, пухнасті, ніби вкриті мохом. Дивишся на них, і на душі стає веселіше, радісніше. Хочеться бігти босоніж, збираючи по дорозі трави і співаючи пісні.

Але здається, що сюди, у цей зелений рай, я привезла із собою Луганськ. Відкрила рюкзак та випустила його погуляти на волю. Відпустила його злу безшабашність, нахабність, напруженість, бажання втекти від себе, та чорну тугу. Він вийшов назовні, сяючи тьмяним вугіллям, запрошуючи в небезпечні копанки і зваблюючи кладкою високих непрацюючих труб. Мене нудить від того, наскільки чужою я почуваюся тут. Надія тільки на одне — що гори приймуть мене і пробачать. Що приймуть те, як я вибрала терикони замість них, що я так довго їх не торкалася, не плакала біля їхнього підніжжя, що довіряла свої секрети іншим вершинам.

З роздумів мене вириває таксист на старих «жигулях»:

— Ну шо, їдемо?

— Ага.

Пізніше я вже йшла у гори. Скрипіли коліна, розслаблені рівниною, летіло з-під незручного взуття каміння. А потім з легкої руки розпалилося багаття, зашипіла пролита із залізного кухля вода і задимилися дешеві сосиски. Я встала, щоб піднятись над бажанням негайно накинутися на їжу, і озирнулася. Високий ліс, гори, дзюрчання струмка — Карпати прийняли мене як рідну.

Раптом у кишені куртки невдоволено загриміли терикони. Щось їм не подобалося.

І вони почали питати:

— Аня, «Слава Iccу» или «Здравствуйте»?

— Аня, «Да» или «Йо»?

— Уголь или глина?

— Что ты выберешь?

Шиплять і димлять стривожені вугільні гори, розплавляючи мені кишеню. Шикаю на них, а сама прислухаюся до гір: що вони скажуть?

А вони мовчать. Карпати старші за Терикони, тому вони слухають та мудро мовчать. Їх схили бачили вже стільки всього, що їм не має сенсу вступати в суперечки.

Раптом я чую якійсь шурхіт позаду себе. Різко повертаюся, сподіваючись, що не вовки, як бачу дивовижне видовище: Карпати залізають у мій рюкзак та вмощуються там зручніше. Он чого вони мовчали!

А Терикони все ще чекають відповіді, і я знаю, що їм сказати:

— Я не вибираю. Не можу собі такого дозволити. У моєму серці багато місця для вас обох і нікому не вдасться вибити з мене любов до Дому. І до маленького Дому у великому Домі.

А сама стою і думаю про те, чи вистачить мені місця у моєму рюкзаку, щоб тепер возити із собою ще й Карпати. Адже я не можу відмовитися від жодного з цих світів, не можу вибрати щось одне. Існую на кордоні, на різних краях моєї складної країни, а в серці крізь війну я ношу Донбаські терикони разом із Карпатами.