НА БОЛОТІ

30 жовтня 1868 року я виїхав з Олександрії, Луїзіана, прямуючи на південь до захованого в кипарисових хащах містечка Свомп Гейвен. Щоправда, дорога оминала його на добрячій відстані, тож я змушений був вийти посеред пустої та порожньої землі й долати решту шляху пішки крізь заболочену місцину Беф, покладаючися лише на компас і вказівний перст Провидіння.

Поки ж мій диліжанс трусило й підкидало на розкислій дорозі, відокремленої з обох боків стовбурами дерев, що не надто вберігали її від усюдисущої вологи. Ці негаразди дещо пом’якшувала для мене зворушлива турбота мого попутника Юджина Р. Денджерфілда, капітана у відставці, що сидів навпроти.

— Ви живі ще, Пейтоне? Ця дорога з вас душу витрясе, — він співчутливо нахилився до мене. — Якби янкі не зруйнували залізницю Сміта в шістдесят четвертому, ви б зараз подорожували потягом! — у відповідь я запевнив капітана, що Господь надсилає нам лише ті випробування, які ми в змозі подолати.

— Хіба Господу треба, щоб ви згнили в тій глухомані? — зі щирою прямотою обурився він. — Краще їдьмо зі мною до Батон-Руж, я познайомлю вас зі своєю родиною. Вони дуже порядні й набожні люди!

Я відповів, що подібно до того, як ковбої збирають стадо, яке розбрілося по найвіддаленіших пасовиськах, так і пастирі Господні мусять нести Його слово навіть у таку глухомань.

— Але Свомп Гейвен? — не вгомонювався Денджерфілд. — Це навіть не місто! Так, табір рабів-утікачів і дезертирів. Вони всю війну просиділи в болотах, аби не потрапити на фронт! — капітан нахмурився, а я зазначив, що буду радий оселитися серед таких миролюбних людей, адже миротворці, як сказано в Євангелії, нарікуться синами Божими.

— Вам того миролюбства не перепаде, — похмуро сказав капітан. — Ці негідники, маруни* (Maroons — втікачі африканського походження, що ховалися від рабовласників у важкодоступних місцях) — хіба ви не чули про їхні витівки? Вони вміють збивати собак зі свого сліду, ховатися в стовбурах дерев, обвішують себе шкурами змій, яких убивають голіруч! До них навіть мародери адмірала Портера* (Девід Діксон Портер — командувач флоту США під час луїзіанської кампанії Громадянської війни. Його підлеглі були відомі ревним виконанням наказу про реквізицію бавовни в місцевого населення) побоялися лізти, а то відомі харцизяки. Словом, у Свомп Гейвені годі чекати гідної зустрічі, доки ви не завітали туди з білими камеліями* («Орден лицарів білої камелії» — терористична організація на кшталт «Ку-клукс-клану», що діяла в Луїзіані в післявоєнні роки) — якщо ви розумієте, про що я.

Я кивнув, щоб не виглядати неввічливим співрозмовником, хоча натяк Денджерфілда звучав доволі туманно.

— А ви що думаєте про те місце? — я звернувся до іншого попутника. Містер Тейлор, торговець вовною, подорожував до Нового Орлеану з молодою дружиною — її обличчя невиразно проступало з-під дещо пожовклої вуалі — й численним майном. Незадоволений тим, що його виривають із блаженної дорожньої дрімоти, Тейлор важко поворушився й пробубонів, що люди, мовляв, не найстрашніші істоти, котрі можуть зустрітися в тих краях.

— А хто страшніший? Алігатори? Змії? — зацікавлено спитав я. Тейлор не відповів, знов поринаючи в забуття; його дружина зробила незграбний рух уперед, наче хотіла щось сказати, але схаменулась і, поправивши вуаль, знов відкинулася назад.

— Можу закластися, що він про москітів, — пробуркотів капітан. — Це справжні маленькі дияволи, даруйте на слові, Пейтоне. Правда ж, чому б вам не поїхати до Батон-Руж?

Тим часом дорога повернула на схід, провіщаючи вимушену розлуку з милим моєму серцю товариством. Я потиснув руку Денджерфілду, пообіцявши відшукати його, якщо доля колись приведе мене до Батон-Руж. Торговець щось невиразно буркнув крізь сон; місіс Тейлор подивилася на мене з цікавістю — наскільки я міг побачити з її прихованого вуаллю обличчя — і знов промовчала.

Хоча шлях до Свомп Гейвену, як мені повідомили, був розчищений останніми роками, пробираючись через хащі, я неодноразово згадував застороги Денджерфілда. Часом мені доводилося перелазити через повалене дерево чи шукати обхідні стежки, ледь не по коліно вгрузаючи в баговиння. Як разюче це відрізнялося від мого донедавна спокійного життя! На жаль, його довелося остаточно полишити з промислу Господа й недомислу мого кузена Ендрю. Багато років я попереджав його про згубні наслідки розгульного способу життя, аж ось мої передбачення виправдалися у найпохмуріший спосіб: у п’яній суперечці цей нерозумний, хай помилує його Господь, застрелив родича місцевого аутло й тієї ж ночі завбачливо втік. Звісно, я не був причетний до кровопролиття, адже не маю бути сторожем кузена свого, але мій недруг, як кажуть, сповідував старозавітний принцип: «зуб за зуб, око за око, кузена за кузена». Тому ця непривітна місцина, як це не парадоксально, зараз була для мене найбезпечнішим місцем.

Зрештою, продравшись майже навмання крізь зарості очерету, я вийшов на стежку, що забирала вбік від річища. Там, на невеликому узвишші, виднілися низенькі хати з болотяного кипарису. Сонце, що вже хилилося на захід, яскраво висвітлювало дахи й верхівки крислатих кущів пау-пау обіч стежини. Під одним із них хлопчина років дванадцяти бавився важким пастушим батогом, збиваючи на землю стиглі плоди.

Ставши на безпечній відстані, я спостерігав за вправами отрока, який, розкрутивши своє знаряддя над головою, спрямував його в гущу гілок. З куща посипалося листя, а кінець батога на зворотному шляху боляче вдарив маленького погонича в груди. Хлопець кинув батіг під ноги й почав топтати його, виливаючи свій гнів у таких виразах, що зашарілися, здавалося, навіть стіни будинків.

— Благослови тебе Господь, отроче! — смиренно промовив я. — Удари долі слід приймати смиренно і вдячно, адже за всі страждання Бог воздасть нам сторицею.

Хлопець нагородив мене за розважливі слова похмурим поглядом і порадою намотати язик собі на халяву, якщо він не вміщається в роті.

— Хоча стривайте, ви ж щойно приїхали? — додав він уже приязніше. — Як треба, я вас куди завгодно можу провести, чхнути не встигнете!

Я відповів отроку, що радо скористаюся його послугами, хоч і не поспішаю нікуди.

— Еге ж, — присвиснув хлопчина, — але не варто вам залишатися на вулиці, коли прокинеться Ла Паліда, а це вже зовсім скоро.

Відчувши за цими таємничими словами неординарну історію, я попросив просвітити мене.

— Це було ще до війни, — охоче відгукнувся мій співрозмовник. — Якось занесло сюди одного мексиканця — він, кажуть зарізав когось у Накетоші чи в Олександрії… А з ним була його дружина, така дивна, бліда, наче живий мрець! — для більшого драматизму хлопець стишив голос і вирячив очі. — І кашляла весь час так моторошно, ніби злий дух рвався на волю з її грудей! Ну от, прожили вони тут менше місяця, коли Бліда — так її в нас називали — померла, і поховали її на нашому цвинтарі. А через кілька днів на її могилі знайшли й чоловіка… Кажуть, вона висмоктала з нього всю кров! — маленький оповідач подивився на мене, оцінюючи враження, справлене його словами. Я визнав, що, розказана проти ночі, ця історія справді змушує здригнутися, проте чи варто боятися чогось зараз, коли минуло стільки років?

— А от хрін вам! — задоволено відповів хлопець. — Ла Паліда досі гуляє місячними ночами, шукаючи собі жертв. Якщо дасте монету, я покажу вам, де її могила.

Я сказав, що, коли вже Господь привів мене сюди, я вважатиму своїм обов’язком вознести молитву за упокоєння души його раби.

— От і чудово! — зрадів хлопчина. — Ходімо. Я Джері, до речі. А ви, мабуть, пастор? У нас тут і церква є, от пастора давно не було. Старий Бартоломью тепер винокур — каже, що ця робота набагато дохідніша, та й веселіша.

Цю звістку я сприйняв зі змішаним почуттям радості й жалю — адже, хоча вона означала, що Провидіння приготувало мені належне місце, доля мого попередника не могла не засмутити мене. Я спитав, коли з ним сталася ця прикра трансформація.

— Років із п’ятдесят тому, — відповів хлопець. — Одразу, як втратив голову.

Я поміркував над відповіддю, не впевнений, що зрозумів її, але не став перепитувати. Тим часом Джері вивів мене до цвинтаря, огородженого парканом з гілля й очерету.

— Вам ось туди й далі в низину, — він показав напрямок помахом руки. — А мені пора додому, бо вже пізно.

Я закликав хлопця не боятися, адже Господь не дозволить скривдити свого смиренного служителя, а тим паче невинного отрока.

— Еге ж, — заперечив отрок, — але якщо я затримаюся, мамка здогадається, що я вас сюди водив, і забере гроші. А гроші мені потрібні, бо хочу купити в Біллі револьвер, який він вкрав у батька, коли той п’яний упав у річище.

Я дав Джері монету, спитавши, чи багато він встиг заробити таким промислом.

— Та не дуже… Але нічого! — безтурботно відповів хлопець. — Я прийду сюди вранці, і якщо Ла Паліда висмокче вашу кров, заберу все, що лишиться в кишенях. Досі вона зжирала лише місцевих, тому їхні родичі й сусіди встигали раніше. Щастя, що ви приїхали наодинці!

Благословивши доброго отрока і його родину, я вирушив на пошуки могили. Невдовзі стежка привела мене до низини, де, подалі від інших надгробків, стояв кипарисовий хрест із написом:

ЛЮСІЯ САНЧЕЗ

1832–1856

Подякувавши Господу за те, що доручив мені цю важливу місію, я поринув думками в молитву.

Коли я закінчив, небо остаточно потемніло. З-за хмари викотився круглий, наче срібна монета, місяць, заливаючи неживим сяйвом околиці. Подуви вітру з боліт нагадували гарячкове дихання хворого, що забувся неспокійним сном. Навіть невтомний хор комах і жаб принишкнув, ніби начуваючись чогось лихого. Над головою промайнула крилата тінь, майже непомітна на тлі нічного неба. Сповнений трепету, я поквапився покинути цвинтар, щоб відшукати собі ночівлю.

Обриси будинків ледь виднілися в нічній темряві. На мить у моєму серці запанував відчай, адже я подумав, що мені доведеться ночувати просто на вулиці, щоб не тривожити спокій місцевих жителів. Проте, обернувшись, я побачив за деревами вогник і, присоромлений за недоречний напад зневіри, попрямував до нього.

Будинок, вікна якого послужили маяком моєї надії, був чимось на кшталт бару. Це здивувало мене, адже на яких подорожніх можна було б очікувати в цьому місці й у цей час? Але небажання залишитися на вулиці виявилося сильнішим за сумніви, і я, підійшовши, почав розглядати бар зблизька.

Він нічим не відрізнявся від інших місцевих будинків окрім напівстертої вивіски. До того ж, на стіні поблизу дверей було щось накреслено червоним. Більш за все це нагадувало неохайне око, зверху й знизу якого гостроколом стирчали довгі вії. Я зупинився, роздивляючись чудернацький знак. Хто б не малював його, це було зроблено поспіхом і недбало, тож прикрасою він аж ніяк не міг бути. Кому ж і навіщо знадобилося в такий спосіб мітити будинок?

— Чого рота роззявив? Проходь! — пролунав ззаду низький голос, і мене доволі неґречно штовхнули в плече. Я відійшов убік, пропускаючи до входу кремезну креолку з відром води в руках і капелюхом, завішаним вуаллю, на голові. З прочинених дверей упала смуга світла, й мені на мить здалося, ніби з-під широкої спідниці жінки щось висунулося й одразу сховалось. Почудувавшись із химерної гри тіней, я ще раз кинув погляд на загадкове око й увійшов до бару.

Там уже горіло світло, але відвідувачів майже не було. У дальньому куті сиділа гостроноса жінка, спритно в’яжучи щось довгими тонкими пальцями; поруч, притулене до стіни, стояло потерте банджо. Господар, високий худорлявий креол, протирав рушником тарілки, складаючи їх стовпчиком на стійку, й не виявляв цікавості до того, що відбувається навкруги.

— Благослови Господь вас і вашу оселю! — чемно привітався я з ним. — Я — преподобний Пейтон, прибув сьогодні до вашого чудового міста, і хотів би…

— Гаразд, зараз буде вечеря, — господар підхопив купу тарілок, що загрозливо нахилилася над його головою, — бачу з вашого одягу, що пхалися ви через болото, а там із харчів хіба що жаби та змії, — я відповів, що, як на то воля Господа, і апостол Петро не гидував поласувати смаженою жабою, але мій співрозмовник уже вийшов, посміхаючись під ніс.

Я нагадав собі, що перебуваю в диких краях серед простих і грубих людей, а отже, це прекрасна нагода розвинути в собі довготерпіння, беручи приклад з Господа нашого Ісуса Христа.

Тим часом господар повернувся й заходився протирати кухлі, не удостоївши мене ані слівцем. Щоб трохи розважитися бесідою, я спитав його, хто намалював знак на стіні.

— То наш місцевий дурник, — відповів господар і, знов посміхнувшись, додав: — Буде вам добра компанія!

Я вирішив не ображатися, адже гордість не прикрашає служителя Господа, і поцікавився, чим відомий цей нещасний окрім неабиякої жаги до малювання.

— Був у нас дрібним злодіюжкою, нишпорив по хатах, і все одразу ж пропивав, — повідомив мій співрозмовник, протираючи стійку. — Людям це набридло, тож одного дня вони відгамселили його й полишили десь на болотах. Але на третій день він повернувся… Дякую, кохана! Ти дуже вчасно, наш гість уже зачекався.

Міцні мозолисті долоні поставили на стійку кухоль пива й миску з печенею. Я підвів погляд, і крижані пальці жаху стиснули мені горло. Переді мною стояла дебела жінка, широкі плечі якої вінчала потворна голова алігаторки, дивлячись на мене зіщуленими очима болотяного кольору.

— Дякую... — ледве чутно видихнув я, схопивши свою вечерю. Рот потвори злегка відкрився, вишкіривши зуби, які могли б перекусити мені шию одним рухом довжелезної щелепи.

— Смачного, — промовила алігаторка вже знайомим мені низьким голосом, споглядаючи мій переляк із лиховісним посміхом — утім, не впевнений, що морда звіра здатна набути іншого виразу.

Я похапцем сів за стіл і почав їсти, краєм ока поглядаючи навкруги. Зала поволі заповнювалася; люди — з вигляду лісоруби чи плотарі — заходили, вітаючись із незворушним господарем, який наливав їм, навіть не слухаючи замовлення. Жінка з в’язанням узяла до рук банджо й почала меланхолійно смикати за струни.

— Не заважатиму? — до мене підсів надзвичайно худий чоловік із хриплим, як скрип заіржавілого засува, голосом. Капелюх на його голові мав величезні криси, що спускалися аж до плечей. — Ви тут новенький, і, мабуть, дечому дивуєтеся, та все ж…

Раптом хтось із відвідувачів, проходячи повз, смикнув ліктем і збив зі старого капелюх. Я не зміг втримати переляканого зойку — адже над високим коміром на його шиї нічого не було!

— Негідники! — прогарчав мрець. — Бодай би вам руки повідпадали!

— Навіщо тобі капелюх, Барті? Ти ж безголовий! — засміялися за сусіднім столом.

— Трясця твоїй матері, Стіве! Хочеш, щоб я розповів Саллі, куди ти бігаєш щосуботи?

— Старий дурню! — відповів уже менш упевнений голос. — Саллі померла в квітні!

— Ото ж бо й воно! — переможно прохрипів старий. — Знаю, ти будеш радий знов почути її голос, коли повернешся додому, але пательню раджу сховати подалі! — на останніх словах гримнули двері, й надворі пролунали спішні кроки, швидко загубившись у гаморі бару. Бартоломью знов прилаштував капелюха до плечей і змовницьки нахилився до мене: — Насправді Саллі давно знає про його амури з Марією, але чомусь досі кохає цього бовдура… Як бачите, народ тут простий, аж занадто. Життя в нас одноманітне… А ви тут у якій справі?

Я відповів, що прийшов нести ближнім пастирську розраду.

— Пастор… Тридцять років я віддав цій невдячній справі, — Бартоломью постукав по столу пальцями, тонкими, мов обтягнуті напівпрозорою шкірою кістки. Я сказав, що виконую заповіт Господа: «Паси овець моїх», і не потребую вдячності.

— Авжеж, — погодився старий. — Хоча, правду кажучи, мій новий фах приносить людям набагато більше розради.

Я зазначив, що радий за собрата, якому вдалося знайти своє покликання, але, оскільки його попереднє місце тепер незайняте, готовий стати його наступником.

— Гаразд, займай. Церква досі стоїть цілісінька, вийдеш звідси — ліворуч і далі нагору, а за пагорбом моя оселя, як побачиш її — значить, треба вертатися, — він обернувся й загорлав: — Гей, Ебігейл, що ти там таке дзеленчиш? У мене вуха б повідпадали, якби я їх мав! — старий розреготався, а жінка, з осудом подивившись на нього, продовжила смикати струни. Кілька нетверезих голосів підхопили мелодію, зливаючись у безладний хор.

Зненацька двері з грюкотом відчинилися, і на порозі з’явився невисокий чоловік у брудному подертому одязі. Вибігши на середину зали, він обвів присутніх шаленим поглядом і з завиванням, що нагадало мені деяких знайомих проповідників, заволав:

— Покайтеся, грішні! Покайтеся, бо йде посланець Господа! Схиліться перед його всевидючим оком! — прибулий замовк і жадібно припав до кухля, який хтось всунув йому в руки. Я запитально подивився на Бартоломью.

— А це Пророк, — добродушно прокоментував він. — Каже, що на болоті йому явився янгол і очистив від гріха. Його тут пригощають, бо він кумедний, а наші люблять, коли є над ким покепкувати.

— То це він намалював око на стіні? — здогадався я.

— Він, він тут усе розмалював. Але більше ніякої шкоди від нього нема — красти він справді припинив. Та й навіщо красти, коли тобі наливають на дурняка?

Навколо Пророка, жадаючи розваги, вже зібрався невеличкий натовп гультяїв. Я подякував попереднику за гостинність, зібрав свої речі й вийшов, сподіваючись нарешті відпочити від пригод.

Церква стояла майже в центрі пологого пагорба, однак я був змушений тричі обійти його, поки нарешті вийшов до будівлі. Жоден місячний промінь не відблискував у її мертвих вікнах — напевно, їх забили дошками. На щастя, двері лишилися незамкненими. Я відчинив їх і увійшов, опинившись у непроглядній темряві.

Одразу ж я відчув, ніби пітьма вдивляється в мене дюжинами невидимих очей. Наступної миті простір навколо сповнився хлопанням шкірястих крил: маленькі пазуристі істоти штовхали мене в обличчя, смикали за волосся, рвали на мені одяг. Відкривши рот у беззвучному крику, я рушив навпомацки до виходу, але натомість уперся в стіну. Згори посипався багаторічний пил, запорошивши мені очі. Відганяючи агресивних створінь, я пішов уздовж стіни, але за кілька кроків спіткнувся й опинився на підлозі, нещадно атакований з усіх боків. Ціпеніючи від страху, я закрив голову руками й гаряче молив Господа про порятунок.

Відповіддю на мої молитви став скрип дверей, що хиталися під подувом вітру — я зрадів йому так, як ніколи не радів ніякому іншому звуку. Кинувши всі свої речі, я метнувся надвір і ледь не заплакав, знов побачивши над собою місяць і зорі, а під собою відчувши вологу траву. Проте, хоч як би я не тішився своєму спасінню, для ночівлі варто було б мати дах над головою. Походивши навколо церкви, я побачив невелику клуню, що нахилилася, ніби теж ладналася до сну. Я з острахом зазирнув всередину — там мене зустріло лише монотонне дзижчання москітів. На підлозі цієї непоказної будівлі, у купі зотлілого хмизу мені довелося провести решту ночі.

Прокинувшись, я вийшов під промені ранкового сонця й оглянув себе. Мій одяг буквально волав про порятунок, а шлунок голосно нагадував про потреби грішної плоті. Але сама думка про повернення до церкви лякала мене до нестями. Поміркувавши трохи над своїм незавидним становищем, я вирішив спуститися до містечка, де, можливо, хтось із моєї нової пастви змилується над своїм безталанним пастирем.