НА БОЛОТІ (частина 2)

На околиці Свомп Гейвену було тихо. Стіну найближчого будинка прикрашав уже відомий мені знак у вигляді ока. Його автор виявився поруч: він лежав на землі, стискаючи в руці предмет, схожий на закривавлену ганчірку. Я нахилився до чоловіка, не певний, чи потребує він допомоги.

— Добридень, месьє, — пролунав за моєю спиною гортанний голос. У дверях стояв чепуристий чоловік кремезної статури, неквапливо розкурюючи довгу кипарисову люльку. — Прошу, полиште Пророка в обіймах Морфея. Він зараз щасливіший за нас, адже позбавлений мирських турбот, що несе нам прийдешній день.

Я погодився, пересвідчившись, що Пророк справді мирно спить, і поцікавився вголос, чим саме він малював — фарба виглядала ще зовсім свіжою.

— У певних обставинах, — розважливо сказав господар будинка, пускаючи клуби світлого диму, — варто притримати коня своєї допитливості. Не відчуваю жодного ентузіазму щодо таких інтимних подробиць життя нашого візаві.

Ця відповідь мені дуже сподобалася, як і сам чоловік, що на фоні інших жителів Свомп Гейвену виглядав несподівано культурною людиною.

— Вибачте, якщо перервав ваш променад, месьє Пейтоне, — продовжив він. — Так, я вже чув про вас — ми тут живемо в ізоляції, тому прибуття нової людини миттєво збурює ажіотаж у нашій маленькій спільноті. Мене звати Соньє, — я потиснув чоловіку руку і повідомив, що шукаю допомоги у зв’язку зі скрутними обставинами своєї ночівлі.

— Так, ваш вигляд має ознаки нещодавнього форс-мажору, — погодився Соньє. — У такому разі прошу вас удостоїти мене візитом. Поки ви скінчите свій туалет, моя дружина приведе до ладу ваш одяг, а я можу позичити вам один зі своїх костюмів, — він відступив убік і картинним жестом запросив мене увійти.

Невдовзі ми з Соньє пили каву, вмостившись на зручній софі, поки його дружина, яку він ласкаво називав Матусею, поралася з пранням. Я переповів подружжю історію своєї подорожі до Свомп Гейвену.

— Тож ваш вояж пролягав шляхом Ель Каміно Реаль, відомим також як «дорога контрабандистів», — відзначив Соньє. — Достославна артерія луїзіанської торгівлі, ще відколи король коноводів Філіп Нолан* (Філіп Нолан — торговець, картограф і контрабандист ірландського походження, діяв у Техасі й Луїзіані, що на той час належали Іспанії. Убитий іспанськими військовими в 1801 році) ганяв нею іспанських мустангів до Натчезу! Я віддав їй найкращі роки… Однак і в цьому богоспасенному містечку життя має свій шарм, — я гаряче погодився, додавши, що буду щасливий докластися до процвітання Свомп Гейвену, відновивши пастирське служіння.

— На великі пожертви не розраховуйте, — попередив Соньє. — Старий Бартоломью, відколи зробився винокуром, зажив значно заможніше… Втім, чи правильно так казати? Адже це відбулося вже після його смерті.

Я запевнив господаря, що зі смертю життя не завершується, адже Святе письмо каже: «Умерти не вмрете, але матимете вічне життя».

— І виглядає він чудово, як на свої роки. Цієї ночі я бачив його в барі, — додав я.

Почувши про бар, Матуся розродилася тирадою незрозумілою мені мовою, але з такою експресивністю, що кінь моєї допитливості спотикнувся всіма чотирма ногами.

— З Матусею стався неприємний інцидент у нашому провінційному кафе, — із ледь помітним роздратуванням сказав Соньє. Затягнувшись із люльки, він випустив у стелю клуб диму й продовжив: — Вона мала там невеликий ангажемент… Не те щоб наш родинний бюджет залежав від цього, просто Матуся не любить сидіти без діла. Та й справа не в фінансах…

— Це просто нечувано, що вони про мене казали! — обурено промовила Матуся. — Ніби я б’ю їхній посуд! А то була одна-однісінька таця, та й та сама тріснула!

— Матуся — надзвичайно вправна господиня, — підтвердив Соньє. — Робота в її руках так і кипить, а хворі одужують від одного її дотику. Дуже несправедливо, що з нею обійшлися так некуртуазно.

— Некуртуазно?!. — Матуся ледь не плакала від образи. — Просто викинули мене за двері!

— До того ж, лишивши чималий кредит на свою користь, —Соньє вийняв люльку з рота й зробив невизначений жест, окреслюючи в повітрі чи то розмір боргу перед Матусею, чи то межі свого розчарування. — Але, як я вже зазначив, справа не в фінансах, а в репутації. Тому місце рандеву тутешнього бомонду ми не відвідуємо, — підсумував він і знов глибоко затягнувся.

Я не став приховувати, наскільки засмутила мене ця історія. Сказав Господь: «кожне місто чи дім, поділені супроти себе, не втримаються»; я ж устиг пройнятися глибокою симпатією до цих простих і щирих людей, і звістка про розбрат між ними краяла мені серце. Я пообіцяв, що найближчої ж неділі звернуся до пастви й спробую навернути її на путь злагоди.

— То ви вже привели до ладу нашу стару церкву? — спитала Матуся. Зніяковівши, я пояснив Матусі й Соньє, в чому полягає біда, яка змусила мене скористатися їхньою гостинністю.

— Я думаю, Матуся може допомогти… — невпевнено сказав Соньє і глянув на дружину. Та викрутила міцними долонями мій випраний одяг, струсила його, розправляючи, й замислено відповіла:

— Мабуть, так… Так, знаю, чим тут зарадити. Завершуйте свою бесіду, панове, а я дещо підготую, — із цими словами вона попрямувала надвір.

Не шкодуючи слів, я палко подякував Соньє за гостинність. Потиснувши руки, ми простились, і я вийшов за двері, де чекала Матуся з великим кошиком, накритим тканиною.

Піднявшись до церкви, Матуся не стала підходити до дверей — натомість, наглянувши рівну ділянку неподалік, вона почала видирати з неї траву. Здивований такими приготуваннями, я спитав, чи можу чимось допомогти.

— Так, — відповіла Матуся, — назбирайте поки сухого хмизу.

Заінтригований, я поспішив виконати доручення. Тим часом Матуся дістала мішечок і насипала на розчищену землю борошно, що утворило чудернацький хрестоподібний візерунок. Не встиг я роздивитись його, як Матуся витягла з кошика чорного півня і з неймовірною спритністю — у мене аж очі полізли на лоба від подиву — відтяла йому голову, випатрала й розклала нутрощі на своєму малюнку. Усе це вона супроводжувала коментарями, жодне слово з яких не було мені зрозуміле. Я обережно поцікавився в Матусі, яка, здавалося, вже забула про мене, як пов’язані ці химерні дії з церквою та пекельними створіннями, що її окупували. Жінка глянула на мене спідлоба й жестом наказала покласти хмиз на землю. Розпаливши багаття, вона нашвидкуруч обідрала пір’я з пташиної тушки, обсмажила її й поклала поруч із борошняним знаком. На завершення Матуся вийняла з кошика пляшку і щедро скропила творіння своїх рук.

За цими вправами я спостерігав із дедалі зростаючою недовірою. День минав; до завтрашньої служби мені конче треба було підготувати церкву, чи хоча б видобути звідти свої пожитки, полишені під час моєї безславної втечі. Сповнений вагань, я підійшов до церковних дверей — аж тут Матуся випередила мене і, поклавши на них обидві долоні, заговорила тією ж незрозумілою мовою.

За дверима пролунав дивний звук, наче хтось струсив велику яблуню, увішану стиглими плодами. Матуся всміхнулась і розчинила двері, запрошуючи мене зазирнути всередину. Нам відкрилася невелика церковна зала, сповита сутінками; і підлога, і лави були рясно всіяні тілами мертвих кажанів. Від огиди мені перехопило подих — я не міг уявити, як проводити службу в приміщенні, спаплюженому в такий неприродний спосіб! Матуся, однак, випромінювала впевненість:

— Не бійтеся! — заспокійливо всміхаючись, вона взяла мене за руку й увела до зали. — Гляньте! — придивившись, я побачив, як мерзенні тільця просто на очах зсихаються, зотлівають і розсипаються порохом. У мене мурашки побігли шкірою, але присутність Матусі розганяла тривогу, наче ліхтар у півтемряві давно покинутої будівлі.

— Ну, з головним закінчили, — сказала вона, роздивляючись навкруги, — але прибирати багацько ще лишилося. Старий Бартоломью добряче тут усе занедбав… Без моєї допомоги вам не впоратися, — я вдячно прийняв її пропозицію, і ми, не гаючи часу, стали до роботи.

Соньє анітрохи не перебільшив: Матуся справді виявилася надзвичайно вправною господинею. Утім, коли церква нарешті була готова до приходу парафіян, надворі вже лежали глибокі осінні присмерки. Я знов подякував Матусі й вийшов проводити її додому.

— Не турбуйтеся, пасторе, — сказала ця праведна жінка, — відпочивайте, а костюм я занесу вам завтра.

З-за пагорба вийшов Бартоломью і, побачивши нас, чемно підняв капелюх над головою — точніше, її відсутністю.

— Добрий вечір, сусіде! Поспішаєте бути першим клієнтом?

— Аякже! — прохрипів винокур. — Сьогодні найперше діло — випити на честь усіх святих і кожного окремо, а це забирає чимало часу! — він ще раз підняв капелюх і покрокував до бару, а я знов пожалкував, що навіть у цьому мирному місці панує розбрат.

— Завдяки вам я зможу сказати про це завтра в церкві… Хоча навіщо чекати? Ходімо разом, я поговорю з господарем і спробую залагодити ваше непорозуміння.

— Не варто, пасторе, — відповіла Матуся. — Мені краще не з’являтися там.

Але думка про те, що я почну служіння жителям Свомп Гейвену із владнання суперечки між ними, вже захопила мене, і я почав палко вмовляти Матусю.

— Гаразд, якщо ви так кажете… — нерішуче погодилася вона. — Але спершу я побажаю добраніч Соньє і… ще декого провідаю, — із цим ми розпрощалися з Матусею й пішли кожен своєю дорогою.

У барі мене зустріли зацікавлені погляди — певно, звістка про моє прибуття справді розлетілася містечком. Серед відвідувачів здійнявся шепіт; нарешті один молодий лісоруб підійшов до мене, незграбно тримаючи біля грудей величезні долоні зі збитими кісточками, і спитав, чи відкрию я знов церкву. Я відповів, що маю рішучий намір відновити служби вже з прийдешнього ранку.

— У нас буде церква в неділю — як в Орлеані! — зрадів чоловік. Ця новина викликала пожвавлення серед усіх присутніх: хтось згадував служби, які вів ще Бартоломью, хтось вихвалявся вбранням, яке нарешті буде нагода вдягти. Мене запросили до гурту й підсунули кухоль.

За цим я ледь не проґавив момент, коли на порозі з’явилася Матуся, нерішуче переминаючись з ноги на ногу. Я підвівся, вже добряче підігрітий розмовою й тим, що зазвичай її супроводжує, і голосно запросив жінку всередину. Господар, як завжди, стояв за стійкою, протираючи кухлі. Я почав пояснювати йому мету нашого з Матусею візиту, але він, не дослухавши, вийшов. Не очікувавши такого, я замовк, міркуючи, як тепер виконати свою миротворчу місію.

Зненацька на нас вилетіла розлючена алігаторка й напустилася на Матусю:

— Як ти посміла з’явитися тут? Тобі мало було минулого разу?

— Так! — набундючено відповіла жінка. — Бо ви не віддали мені мої гроші!

— А нам уже досить! І тебе, і твоїх помічників!

Я розважливо закликав усіх стримати пристрасті, але моє прохання залишилося голосом того, хто волає в пустелі.

— Мало я на тебе гнула спину, щоб ти мене так ганьбила?

— Тебе ще й не так треба ганьбити за те, що псуєш чуже майно!

— Я псую? Та таця сама тріснула в моїх руках!

— Знаю я, від чого вона тріснула і що ти робиш своїми руками!

— Тобі руки мої не до вподоби? — Матуся тицьнула долонями просто в зубасту пащеку. — Ну то прибирай своїми брудними пазурами, болотяна потворо!

Алігаторка люто клацнула зубами, ледь не перекусивши обидві Матусині руки, й заліпила їй міцного стусана, від якого та повалилася на підлогу. Я кинувся було їй на допомогу, але одразу кілька рук зупинили мене.

— Не лізь, — прохрипів мені на вухо Бартоломью.

Матуся опинилася навкарачки біля ніг Ебігейл, що відклала банджо й уважно роздивлялася плетену ляльку, яку тримала перед собою за обидві руки.

— Нахаба, — сказала вона високим мелодійним голосом. — Ти заслужила на покарання.

— Відпусти! — простогнала Матуся, силкуючись підвестися, але Ебігейл лише посміхнулася під ніс. Тільки зараз мені впала в око її разюча схожість із господарем бару.

— Хочеш, я перетворю тебе на жабу? Тоді поговоримо про болотяних потвор, — відьма нахилила голову й прибрала з обличчя пасмо волосся, відпустивши одну руку ляльки. Матуся миттєво витягла з кишені жменю борошна й насипала на підлозі візерунок, такий само, як я бачив біля церкви. Зрозумівши свою помилку, Ебігейл знов міцно стиснула ляльку — але було пізно.

Зарипіли двері; цей звук, що досі не привертав майже нічиєї уваги, змусив усіх принишкнути й обернутися. До бару увійшов гість — високий чоловік в елегантному чорному одязі, але не такому, як зручні костюми Соньє. Скоріше це нагадувало костюм, який кожен поважний містянин тримає в шафі на випадок останнього перевдягання. Гість вальяжно обійшов залу, приморожуючи поглядом усіх присутніх.

— Іди звідси, — через силу вимовила алігаторка, скидаючи заціпеніння. — Тебе ніхто не кликав!

— Ніхто-о? — прогугнявив Гість із глумом у голосі. Зупинившись перед Матусею, він торкнувся візерунка на підлозі носком лакованої туфлі: — А це що таке?

— Господарю… — пробелькотіла Матуся, не підводячись із підлоги. — Це я… я тебе покликала…

— Ти-и? — Гість розчаровано оглянув жінку й підняв руки горі: — Ну чому мене завжди кличуть до таких нудних місць? Я хочу розважатися! — одним швидким рухом він перекинув стіл з усім посудом, що стояв на ньому: — Гей, ти! Заспівай щось веселе!

— Хріна лисого! — гордо відповіла Ебігейл, стискаючи в руці шкіряний мішечок, що звисав з її шиї. Кілька секунд вони дивилися одне одному в очі, аж раптом шнурок вирвався з долоні жінки й закрутився петлею. Вона захрипіла, силкуючись зірвати з себе зашморг, що лиш дужче врізався їй у горло.

— Припини негайно! — обурено вигукнув я. — Хіба не знаєш, що жорстокі підпадають геєні огненній?

— Геєні? — зареготав Гість. — Мій любий пасторе, ти лякаєш мене пеклом? Знай же, що я був там — і пішов, бо навіть геєна огненна була холоднішою за мою жагу до розваг!

— Бреше… — почув я ззаду хриплий шепіт Бартоломью. — Вигнали його звідти… За пияцтво й неробство…

— Ти ще тут? — Гість знов згадав про Матусю. — Кажи-но, навіщо ти мене покликала?

— М-мене скривдили… — ледь ворушачи язиком, відповіла жінка. — Не заплатили… за роботу… через розбиту… тацю…

— Та-ак, та-ак, — промовив гість, недобрим оком оглядаючи присутніх. — Ось ти! Неси сюди тацю, тільки спочатку налий мені чогось міцного!

Господар бару незадоволено підібгав губи, але підкорився.

— А тепер віддай їй, — Матуся взяла в господаря начищену тацю й заволала. Я не міг зрозуміти, що з нею сталося, аж поки не побачив, що вона намагається відірвати руки від блискучої міді, намертво прилиплої до них. Гість спостерігав за цим, голосно регочучи.

— Розбий її! Розбий… об його голову! — він тицьнув пальцем у Бартоломью.

— Прошу пана, — пролунав голос із натовпу, — але Барті не має голови!

— Не має? Ну то матиме! — Гість зірвав із винокура капелюх і насадив йому на шию кухоль. Посудина кілька разів обернулася навколо себе й дурнувато закліпала двома дрібненькими очиськами.

— Стій там! — скомандував Гість. Відскочивши до дверей, він витяг із кишені револьвер і пострілом розніс кухоль на друзки. Бартоломью гучно ляснувся на підлогу; слідом упав і Пророк, що забіг у відчинені двері й наштовхнувся на спину Гостя.

— Покайтеся, грішні! Покайтеся, бо йде посланець Господа! Чую його кроки! — заволав він, підводячись, у своїй звичній манері. — Схиліться перед його оком… — додав уже тихіше, здивований, що його не пригощають. Гість згріб Пророка за грудки й підняв у повітря.

— Ну-ну, продовжуй! — сказав він, хижо посміхаючись. — Що там за посланець?

— Його зуби — наче гострі леза… — розгублено залепетав Пророк. — Крила — язики полум’я… Благодатний вогонь… сходить із ним…

— Вогонь! — радісно повторив Гість. — Придумав! Несіть сюди вогню! Ми будемо смажити півня! Мерщій, чого стоїте? А ну нишкни! — він щосили струсив Пророка, який відчайдушно пручався в його руках. Той підлетів, ударившись головою об стелю, і впав на підлогу. Слідом за тим будинок підкинуло в повітря й протягло по землі. Люди закричали, хапаючись одне за одного в марних спробах встояти на ногах.

— Що це? — вигукнув Гість, сам спантеличений наслідками своїх дій. Ніхто не відповів, лише Пророк, звиваючись на підлозі, задушено пискнув:

— Це він!.. Це він!..

Усі підвели голови й голосно зойкнули. Стіни й дах будівлі розкрилися, як велетенська квітка, і спалахнули. Ми опинилися наче на острівці: навкруги, скільки сягало око, вирувало полум’я. Але й це було ніщо порівняно зі страхіттям, що спускалося згори!

Спочатку воно нагадувало кулю, поплямовану незліченними цятками, але, наближаючись, куля перетворилася на кістяний остов, вкритий сотнями очей, що перетікали навколо неї краплями розплавленого металу. Істота гучно опустилася на землю, яка шкварчала й курилася під її стопами; вісім язиків полум’я зметнулися над нею й розгорнулися вогняними крилами.

Гість підвівся й зухвало сунув просто на чудовисько:

— Гей, ти, чим би ти не було! Забирайся звідси!

Потвора розкрила моторошну пащеку, всіяну зубами, кожен завбільшки з лезо великого меча. Поруч із нею Гість здавався чорним мурахою, що заповз на язик левові. Із пащеки в Гостя поцілила блискавка й глибоко вдавила його в ґрунт, здійнявши стовп полум’я. Істота зробила кілька важких кроків і вогняною брилою нависла над Пророком, що безладно лопотів, обхопивши свої коліна.

Від звуку, що пролунав над нами, у мене запаморочилося в голові. Наче водночас затрубили тисяча труб, заіржали тисяча коней і тисяча маленьких Джері щосили дряпнули іржавими цвяхами по склу. Коли я наважився розплющити очі, вогонь уже згаснув, лише над місцем, куди влучила блискавка, клубочився дим. У світанковій тиші було чути далеке плюскання води.

Мовчання порушив низький голос алігаторки.

— Ви це чули? — спитала вона. — Він правда сказав «мій засранець»?

— Алілуя, брати і сестри! — на краю ями, продавленої його власним тілом, постав Гість. Одяг на ньому був подертий на шмаття й курився, а очі палали фанатичним вогнем. — Господь явив нам свого посланця! — схопивши під пахви збентеженого Пророка, Гість палко розцілував його в обидві щоки. — Брате! Славімо Господа!

— Я в житті багато чого бачила, — Ебігейл задумливо розглядала шнурок, що їй вдалося-таки зірвати зі своєї шиї. — Але такого…

— Пасторе!.. — кинувши обійматися з Пророком, Гість підбіг до мене. — Читай молитву! Подякуємо Господу купно!

Я нагадав, що настав ранок неділі, а отже, наближається час недільної служби, коли я радо прийму всіх у церкві.

— До церкви! — загорівся Гість. — Ходімо всі до церкви! Пасторе, веди!

— Постривай, — осадив його Бартоломью. — Ти що, не бачиш, на кого ми схожі? До недільної служби треба перевдягтися!

— Перевдягтися? — скептично форкнула алігаторка. — Уві що? Усе, що ми мали, згоріло! — вона підійшла до чоловіка, який сидів, похнюпившись, серед уламків посуду.

— А біс із вами! — Матуся підвелася, відкинувши від себе мідну тацю, й обтрусила з одягу попіл і землю. — Гайда до нас! Чоловіки можуть узяти костюми Соньє, у нього на всіх вистачить, а жінкам я допоможу причепуритися.

— Матусю, ти просто золото! — засяяв Гість. — Чудова ідея! Ходімо мерщій, бо мені так кортить молитися, що я ледь не вибухаю! Пасторе, ти з нами?

Подякувавши за пропозицію, я сказав, що краще підготуюся до служби в своєму помешканні, не зловживаючи гостинністю Соньє.

Зупинившись на порозі церкви, я озирнувся на містечко, звідки лунали радісні голоси моїх прихожан. На чолі процесії йшли Гість і Пророк — обійнявшись, вони співали «О благодать», а Ебігейл акомпанувала їм на банджо. Трохи позаду Матуся щось жваво обговорювала з алігаторкою; та посміхалася, задоволено примруживши очі. Її чоловік урочисто крокував поруч, тримаючи перед собою блискучу мідну тацю — єдине, що вціліло з його майна. У натовпі за ними виднівся капелюх Бартоломью. Час від часу він падав на землю, і тоді хтось повертав його на плечі власникові. Ця картина виглядала настільки ідилічною, що я не втримав сліз, дякуючи Господу за чудесне примирення.

Біля самого дому Матусі й Соньє до Гостя підбіг Джері, певно, вважаючи його черговим подорожнім. За декілька секунд хлопець відійшов убік, стискаючи обома руками револьвер, і, піднявши його високо над головою й заплющивши від захвату очі, вистрілив. Звук пострілу здійняв з навколишніх дерев зграю бакланів; незадоволено перегукаючись, вони покружляли над Свомп Гейвеном і полинули кудись углиб безкраїх луїзіанських боліт.