Мурали на Харківщині - Культурний Десант

Це була наша перша поїздка деокупованими територіями (частина 1, частина 2). Навколо було дуже багато зруйнованих будівель, зідраних рашиських плакатів, які вішали окупанти, стіни стояли в рештках клею і паперу на ній. Воно виглядало, як шрами, нагадування про колишній жах.

Так з’явилась ідея розмалювати міста.

iSky, дякую за фото! 😽

Ми розпочали пошук художників. Марія Скворцова із Дніпра долучилася першою. Вона допомагала з пошуком талантів по всій країні.

Пізніше я звернувся до Дениса Уайта, з колективу LBWS CAT @lbws_168.

Він відомий у місті, його фірмових котиків знає всякий одесит. Його малюнки від початку війни тримали одеський настрій навіть під час найбільших небезпек, коли крейсер «Москва» обстрілював нас.

Пізніше, ми знайшли муралістів з Рівного, Костянтина Качановського і Миколу Патіна. Вони малюють дуже круті роботи! Хлопці погодились одразу, тож навіть фарби свої взяли.

Взяли з собою ще штатну дизайнерку «Культурного десанту» Вікторію Калашнік. Також запросили Сергія Фомічова, відомого дизайнера з Харкова. Це він автор нову марку «Кремль - мєсто для куренія». Ще, до нас приєднався Дмитро. У нього особлива місія. Він малював назви міст. В патріотичних кольорах та з козаками.

Всією командою ми зустрілись в Харкові та помчали в Балаклію. Звідти почалася вся історія.

Перший етап: знайти місця,  де ми можемо малювати графіті. Асоціації з’являлися в голові прямо під час прогулянки містом. 

Адміністративна будівля в центрі, нагадувала фортецю. Поруч із нею пам’ятник Шевченку. Ми зрозуміли тут просто необхідно щось малювати! 

Домовились з управлінням міста, вони сказали: «Ок!». І дали нам можливість створити перший за ту поїздку мурал.

Він називається «За дітей». 

Поруч був паркан - на ньому з‘явилась назва міста. Сумнівались тут, щоправда, чи варте воно того, бо його рано чи пізно демонтують. 

А потім вирішили: коли його прибиратимуть - продамо на аукціоні чи передамо кудись як артоб‘єкт.

І навіть голова Балаклеї сказав: «Ми тоді відразу зв’яжемось і забронюємо собі ці дошки з паркану».

Знаєте те повір’я, що першим у квартиру пускають котика? Приблизно з тією ж метою, ми запустили Дениса, який малює котиків. 

Він особисто шукав собі місце під новий малюнок.

Так у Балаклії з’явились: Котик із Серденьком, Котики-волонтери та пухнасті на велосипедах.

Під ними напис «До перемоги разом» - що дуже символічно. 

Бо ми в рамках проєкту «Разом» збираємось збирати велосипеди та передавати їх мешканцям деокупованих. 

Велотранспорт стає символом єднання. І цей мурал завжди про це нагадуватиме.

А на Будинку культури тепер красується Котик-Кобзар.

Під марку ми знайшли будівлю ресторану. 

Вона щойно після пожежі і далеко від житлових приміщень. Це важливо. 

Вікторія Калашник намалювала вагітну жінку, яку оберігають Янголи. 

Один із них у формі воїна ЗСУ. Він тримає свою руку на її животі, тим самим, ніби надаючи підтримку майбутньому: «Ми у світі кохання помножимо і для цього ми переможемо». 

Всі мурали були готові до 6-ї вечора. От тільки роботу «За дітей» художники лишились доробляти. Вона велика і зайняла два дні роботи. 

Наступного дня ми приїхали в місто Ізюм. 

Тут було простіше з локаціями. Нам надали всі дозволи одразу. Ми знайшли руїни від вигорілої будівлі. Вони ідеально підходили. 

З одного боку там почали робити напис “Ізюм із козаком”, а з іншого розгорнулись роботи над нашою вже улюбленою маркою про “Місце для куріння”. 

Зовсім поруч були залишки пошти, будівля, що була сильно пошкоджена вогнем. На ній з’явився мурал про «Добробат».

Котики-будівельники, які обіцяють: «Відбудуємо разом». 

«Добробат» - це дуже поважна організація, які займаються розбором завалів, будівництвом і ліквідацією наслідків війни. 

Ми стикались з ними в багатьох деокупованих містах, тож хотіли віддати шану. 

В парку на будівлі кіоску намалювали трьох котиків з обіймами. 

Вони тепер завжди нагадуватимуть ізюмцям що: «разом тепліше». Бо в холодні часи - рятує тільки об’єднання. Ми в цьому впевнені.

На Будинку Культури, наші художники намалювали янгола-охоронця, того самого що є символом Культурного десанту. Пізніше, ми виїхали з міста, в Донецькому напрямку. 

По дорозі є місце, що має назву “Роза вітрів”. Зовсім недавно там були ресторан, готель та будиночки… але, все зруйновано вщент. 

Лишилась одна напівзруйнована капличка, яка була по центру цього ресторану. 

Саме там ми вирішили намалювати янгола, що тримає та оберігає Україну. 

Це вийшло так символічно, що аж дух перехопило.

Поруч з нашим янголом хтось із команди помітив напис «Слава Україні!». Видно було, що автор так поспішав, що не встиг закінчити напис.. 

Але тоді, це було не важливо, важливіший був сенс. Ці слова є мантрою для окупованого міста. 

Наш Дмитро вирішив, що настав час для краси. І намалював там неймовірне графіті, а Денис поєднав котика із тризубом в серці.

Там і я спробував себе в ролі вуличного художника. Намалював дім. Я його уявляю саме таким. Для всіх нас дім - це вся країна. 

Ми точно повернемось, бо ми знайшли стіну для величезного графіті. От тільки реалізуємо його вже наступного разу. 

Повернулись в Харків, де нас чекали наші друзі-волонтери. Вони нас щодня чекали, хай як ми пізно б не повертались.

Тепла вечеря, тепла компанія. Це лікує навіть після найважчих днів.

Наступний етап. 

Куп’янськ. Тут ми розділились. В Шевченковому лишились одна частина, інші - збирались до Куп‘янська.

Друге місто небезпечніше - там часто прилітає. Туди не можна їхати без касок і броніків. 

В Шевченковому знайшли місце для мурала із псом Патроном від Вікторії Калашнік. 

За настрій і бойовий дух Шевченковому тепер несуть відповідальність іще й гуси. Ті самі, бойові гуси. Вони вбрані у вишиванки різних областей України. 

Тут також з’явився іще один котик! 

До нас приїхали приєдналися військові репортери, тож насичена видалась поїздочка. 

На в’їзді, побачили стелу із назвою міста російською мовою. Вирішили, що на зворотному боці обов’язково виправимо та додамо апостроф. Вважаю, що це буде історичний та символічний момент.

В Куп‘янську локацій під графіті виявилось багато.

Там було перехрестя, де майже усе зруйновано. 

Від цього місця лишалось дуже гнітюче враження, аж пустота всередині. 

Ми хотіли марку зробити саме тут, але потім відчули, що «Місце для куріння» краще робити на адміністрації. Вона, нажаль, теж  вигоріла.

На цьому перехресті почали малювати напис “Куп‘янськ з козаком”. 

Коли розгорнулися, підійшов чоловік, який довго спостерігав. Згодом, підійшов та якось дуже тихо подякував. Сказав, що це дуже важливо.

- «Це перший напис Куп‘янськ за всю історію міста, зроблений українською мовою»!

Нас аж обпекло його словами, бо саме тоді, ми зрозуміли наскільки це важливо людям. 

Саме тому тутешній котик говорить: «Куп‘янськ - це Україна». І ніде ця фраза не звучить потрібніше.

У всьому місті в кількох місцях ми додавали апострофи та м‘які знаки. Навіть на стелах і знаках.

В процесі до нас під’їхав місцевий голова з проханням: «Чи можемо так само на в’їзді зробити?». 

Ми одразу погодились та коли дізнались, що висота стелі 7 метрів, відступати було пізно. 

Попросили допомоги в ДСНС. Взявши їх драбину, я домалював апостроф самостійно.

Марія Малиновська, журналістка СТБ, яка це бачила запитала мене: «Наскільки важливий цей апостроф?».

• Він має сакральне значення! Бо це межа, яка розділяє цивілізований світ та Росію.

Поки ми працювали підійшли чоловік із жінкою. Їх син на війні. 

Вони жителі передмістя, не з самого Куп‘янська, але так раділи побачивши новий знак, тож одразу зробили фото біля нього.

Я ж забув вам розповісти! В нас є традиція. «Кремль - мєсто для куренія» - робота трафаретна. Її роблять в кілька етапів. І коли зняті залишки останнього трафарету, ми із художником запалюємо по цигарці та вмикаємо пісню Міші Крупіна: “Як палає Москва яскраво, Боже, як файно руйнується міст!”

І ми тушимо цигарки об кремль. 

Зробивши цей ритуал, ми помчали в Шевченкове. Вже було темно. Фарби вже майже не залишилось, але на стелі в місті красувалась російська назва «Шевченково». 

Нам треба було, обов'язково’ виправити на Шевченкове і намалювати Тараса Григоровича котика. Дві години на все про все і готово. 

Найбільшим відкриттям цієї поїздки для мене стало те, що: не буває дрібниць і співпадіння завжди невипадкові. До прикладу, біля однієї із робіт в посадці побачили туалет із написом «Слышу зов!». 

Ну не можна це так просто залишати, який же нафіг зов?

Дописали “Азов” та додали чорно-червоних стягів.

Майже на виїзді зустріли пару - обоє місцеві викладачі. Чоловік - з рукопашного бою, а дружина фізкультури. Всю окупацію партизанили. Онук, напередодні, отримав медаль. Служить в танковій бригаді. Це саме йому, кілька днів тому записував поздоровлення. 

Також заспівав цій парі, декілька пісень. Вони плакали. Здається, завдяки тому, що вони терпіли та тримались, прийшли свої. Все було недарма, бо скоро буде перемога!