Мурал у Берліні на підтримку України. «NEVER AGAIN?»
Від редакції. Наразі деякі колеги з нашої редакції, так само як і сотні тисяч українських громадян, були змушені евакуюватись із рідних міст. Куратор нашого редакторського відділу опинився в Берліні, де наразі офіційно вже перебуває понад 58 тисяч українок та українців. Тут Данило дізнався від знавчині стріт-арту та мисткині, дніпровчанки Марії Учитель про новий мурал, створений в столиці Німеччини нашими співвітчизницями-художницями та їхньою колегою з Білорусі. Мурал «Never again?» («Ніколи знову?») — величезна картина, вписана у міський простір на двох стінах на березі річки Шпрее навпроти легендарного Берлінського муру, символу несвободи та боротьби з нею. Він є частиною вуличного живопису, голосом народу, мистецькою реакцією на страхітливі події в нашій країні та ще одним способом розказати про них світові. Марія надала нам контакти художниць та інформацію про мурал із сайту проекту, що йому присвячений.
Мурал в Берліні у Кройцберзі від чотирьох художниць: 3-х українок і однієї білоруски, що живе в Берліні 8 років:
Fabifa (Берлін) — їй належить авторство ескізу лівої частини муралу;
Сомарі (Сєвєродонецьк, Харків, Київ) — ескіз правої частини мурала;
Ольга Сабадин (Костянтинівка, Київ);
Анна Статива (Краматорськ);
Ось що самі художниці розповідають про себе.
FABIFA
«Мене звати Валерія, і я стрічкова художниця з Білорусі, яка мешкає в Берліні.
Я громадянка Білорусі, яка спостерігала за насиллям під час протестів у моїй рідній державі та вже пережила скорботу, жах, почуття безпомічності, неможливості хоч щось змінити, і події війни в Україні зворушили ті ж самі почуття й уже пережитий увесь цей досвід.
Білорусь утягнута в цю війну агресором проти волі її мешканців, через окупацію проросійським правлінням. С першого дня війни я й мої друзі намагались допомогти: врятувати людей з України, організувати гуманітарну допомогу, забезпечити притулок для біженців. Згідно з законами воєнного часу, чоловіки віком від 18-ти до 60-ти не мають можливості полишити державу, тож усі художники-чоловіки вимушені залишатись в Україні.
Проте жінкам-художницям вдалось евакуюватись й переїхати до Берліна.
Я живу тут уже понад 7 років, це моє улюблене місто, місто свободи та мистецтва. Тож нам (мені та українкам-художницям) украй важливо виразити наші почуття щодо війни в Україні методами стріт-арту, щоби викликати більше публічної уваги до того жахіття, що відбуваються в Україні просто зараз, і застерегти Європу про небезпеку, що вже на межі».
СОМАРІ
«Мене звати Сомарі, й я українська стріт-арт художниця.
Я народилась у Сєвєродонецьку на Донбасі, навчалась у Харкові, а напередодні війни мешкала в Києві. В перші 12 днів війни я чула постріли на вулицях, вибухи, повітряні тривоги, прильоти ракет та як працює ПВО. Я бачила сотні повних жаху людей, які бігли до станцій метро, що стали на цей час бомбосховищами; затовплені евакупотяги, що рушали в нічній пітьмі, аби лишатись непоміченими з неба; родини, що плакали на платформах, розуміючи близьку розлуку. Спорожнілі полички в супермаркетах, знищені будівлі, диверсійні групи на вулицях, багато зброї, сльоз та страху.
Українці — сильний та сміливий народ. Кожен день вони доводять свій героїзм, зупиняючи голими руками танки та навіть без зброї проганяючи небажаних тут російських військових із рідних міст. Українці ніколи не здадуться й будуть битись до кінця. Я пишаюсь тим, що я — українка. Але до своєї країни я відчуваю не тільки гордість. Також — дуже потужні біль та гнів.
Війна зруйнувала життя багатьох людей в Україні. Усі ми кожен день боїмося за наші родини, наших друзів, з якими нема зв`язку. Усі ми переживаємо найбільший стрес, який був у нас за все наше життя. Неможливо звикнути до смерті друзів, до голоду, до окупації — й нових картин знищених міст.
Я досі не можу осмислити, що все це справді відбувається. Мирних людей ховають у братських могилах на подвір`ях мого міста. А якщо виходити на вулицю небезпечно, то рекомендують полишити мертві тіла на балконах. Маріуполь, Харків, Сєвєродонецьк практично зруйновані. Я не знаю, коли стане можливим повернутись додому. Я досі не можу зрозуміти, що я — біженка.
Я дуже вдячна можливості виразити себе, залишаючись тією, ким я хочу бути та маю бути для себе: художницею. Цей мурал — квінтесенція моїх почуттів щодо війни. На ньому зображено дім моїх батьків у Сєвєродонецьку, де я виросла — і який згорів. Ракета, що летить до нього зі сходу. Моїх батьків на той час там уже не було: їм вдалося втекти за декілька днів до того. Місто дуже сильно бомбили. З першого ж дня не було опалення. На десятий день вже всі вікна вибито й зникла вода у кранах. На тринадцятий батькам вдалося залишити місто. У мого батька кардіологічна хвороба, й я не знаю, яким дивом йому це вдалося, однак, коли батьки вже дістались більш-менш безпеки, він написав мені: «Більше не маю сил рухатись далі. Тут залишимось». Читаючи це, я була в жаху.
Моя персонажка Пташка, що стала символом боротьби за справедливість в Україні, також спостерігає за всім, що коїться, з небес. Ця персонажка передає моє альтер-его: цілеспрямована, зла частина мене. З першого дня війни саме вона в мені домінує. Усе, чого я хочу — щоб це пекло якнайшвидше добігло кінця!»
ОЛЬГА САБАДИН
«Я народилася в Костянтинівці Донецької області, там же закінчила донецьку художню школу, а пізніше — Академію Дизайну та Мистецтв у Харкові. Я активістка й волонтерка. Я художниця й стріт-артерка, мандрівниця та любителька природи. Я жила та працювала у Китаї. У 2021-му отримала медаль «За внесок у розвиток культури і мистецтва» в Україні. Мала десять власних виставок та приймала участь у двадцяти п`яти колективних. Я працювала куратором більше ніж п`ятьох муралів в Україні. У картинах я наслідую традиції українського авангарду. Ці мурали та інші проекти були створені як дітьми, так і дорослими (біженцями й біженками, а також жертвами війни від 2014-го року на Донбасі).
Так сталося, що це вже друга хвиля тієї, розпочатої ще у 2014-му, війни для мене. Я з Донецького регіону й пережила багато всього за ці вісім років війни! Війна мала великий вплив на моє мистецтво, моє загальне почуття й розуміння миру, вона підкреслила мою ідентичність і мою любов до української мови та культури. У картинах я продовжую традиції українського авангарду ранніх років 20-го сторіччя, мої мурали прикрашають міста моєї батьківщини. 24-го лютого моє життя пішло шкереберть і ніколи не буде таким, як раніше.
Я прокинулася о п'ятій ранку від вибухів, а мого хлопця викликали на роботу: він служить в армії! Я не бачила його з того часу та зрозуміла, що мирне життя скінчилось. Я плакала й складала документи та речі. З того дня кожен день, як я була в Україні, я бачила, як «Русский мир» знищував мою країну, місто за містом. Мої друзі почали зникати, а їхні будинки руйнувались ракетами. Я більше не спала вночі, не могла малювати, творити. У мене багато друзів у Берліні, вони запросили мене! Я вирішила залишити Україну й принести стільки користі, скільки можу, за кордоном. Цей проект багато значить для мене: він апелює до того, що сам навіть концепт «Русского мира» небезпечний, може будь якого моменту дістатись твого будинку, знищити його. Тепер я тут, а вся моя родина на Донеччині. Вони відмовляються полишити домівки, прийняти це для мене вкрай важко! Моє мистецтво допомагає мені перенести ці важкі часи й хоч трохи відволікає від війни. Воно має велике значення для мене як для художниці й як для просто людини. У ньому є послання до європейців та всіх людей загалом. Берлін — то вільне місто з незалежними мешканцями з усіх країн, які живуть, поважаючи культуру одне одного, мешкають у гармонії в цім розмаїтті. За нами зараз — постати як єдина родина у цій війні та зробити усе заради того, щоб настав мир!»
АННА СТАТИВА
«Привіт! Я Анна, і я українка.
Я народилась у Краматорську Донецької області, ви можете пам'ятати назву мого міста із новин за 2014-2015-ті роки.
Краматорськ уже постраждав від російської агресії. У 2014-му він був під окупацією воєнного режиму так званої Донецької Народної Республіки, й це були жахливі місяці. На той час мені було 16, тоді я мало що усвідомлювала.
Відтепер у моїй улюбленій державі триває повномаштабна війна, або ж, чесно кажучи, м`ясорубка, що переламує не тільки військовозобов'язаних чоловіків, але й простих мирних мешканців. Масштаби цього можна порівняти із геноцидом, без жартів. Я досі не можу повірити в усе, що тут коїться, це дуже жахливо, це як якийсь бойовик або ж фільм про Другу світову, але ролі роздані не акторам, а моїм друзям, подругам, родині.
Нещодавно мій друг Олексій проїжджав біля Слов'янська разом із братом, дружиною та малим сином. Російські солдати розстріляли їхню машину з кулемета та мортири за просто так, без якоїсь причини. Лише дивом Олексій вижив, йому вдалося втекти лісом, поки йому продовжували стріляти навздогін. Що сталось із його родиною — досі невідомо.
На жаль, я можу розповісти іще більше подібних жахів про людей, яких особисто знаю».
ОПИС РОБОТИ.
Художниці створили цей мурал у березні, майже одразу після того, як приїхали до Берліна, рятуючись від війни. За 6 днів вони зробили 173 квадратні метри. Права частина заввишки 21 метр, а ліва 18.
Будинок моїх батьків у Сєвєродонецьку, де я виросла, і який згорів. У нього летить ракета зі сходу.
Рука вказує напрямок на схід для російського військового корабля, який тоне. Він зображений як кремль, і цe, до речі, виявилося пророцтвом.
В основі — символ опору українського народу, протитанковий їжак. Мої знайомі художники на третій день війни пішли варити цих їжаків із металевих профілів — як волонтери. Інші друзі пішли робити коктейлі Молотова, рецепт яких тепер офіційно опубліковано у Фейсбуці МВС України.
Зверху за цим спостерігає мій персонаж Пташка, яка стала символом боротьби за справедливість.
Зі сходу на захід летить броньований бумеранг із символом Радянського Союзу. Він нагадує літак.
Молода дівчина, що тікає зі сходу на захід. Вона несе лише найцінніші речі: кішку в рюкзаку і золоту рибку в поліетиленовому пакеті, наповненому водою.
Цензурований напис «хуй войне» — незаконний в росії символ руху проти російської агресії.
ДОПОМОГА ВОЛОНТЕРІВ
«На другий день малювання муралу ми зрозуміли, що неможливо встигнути його доробити своїми силами вчасно, і покликали на допомогу в соціальних мережах. Ми були шоковані відгуком, прийшло дуже багато помічників. Хтось просто приносив їжу чи каву. Українці, що проходили повз, чули нашу мову і підходили знайомитися. Кройцберг — це найбільш тусовочний район Берліна, поки ми працювали, ми познайомилися з величезною кількістю класних людей і отримали стільки допомоги, що в останні дні не знали, що вже й доручити всім охочим.
Це було дуже зворушливо. Більшу частину часу я перебувала в пригніченому стані, але в ті моменти, коли я бачила, як усі ці люди працювали по багато годин, з усмішкою, без слів розуміли, що потрібно зробити, передбачали прохання, дуже старалися, багато хто, більшість, були, як і ми, тільки-но з війни, але всі працювали як ідеальний механізм… Справжнє диво!».
Загальні фото муралу.
Наостанок — іще кілька слів від редакції. Українки та українці сьогодні як ніколи єдині в загальній справі опору агресорові, як на фронті, так і в тилу. Хтось це робить зі зброєю в руках, хтось волонтерством чи донатами, активністю в кібер-військах, а хтось — силою духу, мистецтва.
На сайті арт-проекту, де можна побачити власне мурал і прочитати історії художниць англійською та німецькою, також розміщено реквізити, за якими всі охочі можуть підтримати нашу армію, надіслати кошти до благодійних фондів.
Мурал у Берліні, створений нашими співвітчизницями — ще один потужний символ нашої боротьби за волю та життя.