Мстислав Хоробрий

1.   Князь Тмутороканський

Мстислав Володимирович, прозваний Хоробрим, був одним із молодших синів Володимира Великого та братом Ярослава Мудрого. Точний рік його народження в джерелах не зафіксовано. Ще в дитинстві батько призначив Мстислава княжити в Тмуторокані: хлопчика було відправлено до найвіддаленішого куточка держави, подалі від батьківської опіки, київського столу та братів. На перший погляд може здатися, що таким чином Володимир занедбав сином, але насправді саме призначення на південь заклало фундамент його особистості. Перебуваючи в умовах постійної загрози з боку степових кочовиків, Мстислав рано вивчив військову справу, що згодом зробило його одним із найталановитіших полководців Русі першої третини XI століття.

Тмуторокань представляла з себе «плавильний котел» культур: на початку ХІ століття в місті мешкали греки, євреї, слов’яни, залишки хозарського та булгарського населення, а також місцеві адизькі племена, яких на Русі називали касогами. Правителі Тмуторокані відчували себе не лише руськими князями, а й володарями цілої низки народів. Крім того, Тмуторокань займала стратегічне положення на березі Боспорської (Керченської) протоки, контролюючи торгівлю між Азовським і Чорним морями. Перебуваючи в зоні перетину античних, візантійських та східних впливів, Мстислав зростав у середовищі, відмінному від інших руських земель, що суттєво вплинуло на його подальшу політичну культуру.

У 1014 році стратиг Херсонеса Таврійського Георгій Цула, хозарин за походженням, підняв повстання проти візантійської імператорської влади з метою відродити Хозарський Каганат. Мстислав підтримав Візантію, виславши для придушення повстання свою дружину. Зрештою, хозари були розбиті русько-візантійським військом у 1016 році, після чого до Тмутороканського Князівства перейшло місто Боспор (сучасна Керч) у Східному Криму.

Немає свідчень про особисту участь Мстислава у цій кампанії, але «Повість временних літ» повідомляє нам про інший, напевно, найгероїчніший епізод із тмутороканського періоду життя Мстислава — похід проти касогів 1022 року. Згідно з переказом, зустрівши Мстислава з військом, касозький вождь Редедя сказав йому: «Для чого ми будемо губити дружину один одному? Зійдімось-но оба самі боротися. І якщо одолієш ти, то візьмеш майно моє, і жону мою, і землю мою. Якщо ж я одолію, то візьму твоє все». Мстислав погодився на умови двоборства без зброї. Вони довго боролися, аж поки руський князь не став знемагати, бо Редедя був дужим та величезним воїном. Тоді Мстислав звернувся до неба та проголосив: «О пресвятая богородице, поможи мені! Якщо бо одолію я його, споруджу церкву на честь твою». Сказавши це, князь повалив Редедю та зарізав його ножем. Як наслідок, Мстислав приєднав до свого князівства землі касогів та обложив їх даниною.

Цікавою є доля дітей Редеді, яких Мстислав похрестив і зробив своїми вихованцями. Згодом, він навіть одружив свою доньку Тетяну з Романом — старшим сином Редеді. Втім, як вважають дослідники, подружжя не встигло дати Мстиславу онуків: Роман помер у битві, борючись за свого тестя. Хоча, ця сумна історія не завадила московським боярам у майбутньому виводити свій родовід саме до союзу Тетяни Мстиславівни та Романа Редедевича.

Таким чином, перемога над касозьким володарем остаточно закріпила за Мстиславом прізвисько «Хоробрий» і сформувала його образ як наступника військової слави діда — князя Святослава Ігоревича. Під час ознайомлення з життям Мстислава Володимировича ця аналогія спадатиме на думку неодноразово: він також постійно ходив у військові походи, особисто вів за собою свою дружину та без остраху йшов у бій. Хоча Мстислав любив військову справу більше за державне управління, це не завадило йому здобути великі досягнення й у внутрішніх процесах: він стримав свою обіцянку та спорудив у Тмуторокані кам’яну церкву на честь Пресвятої Богородиці, яка допомогла йому подолати Редедю. Іншим досягненням Мстислава на півдні стала чеканка власної монети — аналогу візантійських міліарісіїв Василія ІІ та Костянтина VIII. На монеті можна побачити Мстислава Володимировича в образі імператора, що прямо свідчить про неабиякі амбіції князя. Також, варто зауважити, що християнські імена імператорів — Василій та Константин — збігалися з хрещеними іменами Володимира Великого та самого Мстислава (згідно з відомостями Любецького синодика), що підкреслювало його належність до візантійсько-християнського світу.

Так Мстислав Хоробрий правив Тмутороканню. Згодом, відносно спокійні часи в країні завершилися: помер Володимир Великий, а його сини розв’язали криваву міжусобицю за володіння київським престолом. Розглянемо роль Мстислава Хороброго у цій війні.

2.   Боротьба за київський престол

Попри значний військовий потенціал і право на княжий престол, майже весь період міжусобиці Мстислав провів у Тмуторокані. Коли Ярослав Володимирович остаточно розбив свого брата Святополка на Альті у 1019 році, а більшість Володимировичів на той час або було вбито, або вони займали другорядні уділи, Мстислав став єдиним реальним конкурентом Ярославу.

Спершу Мстислав висунув пропозицію перерозподілу батьківської спадщини. Ярослав запропонував йому Муром, але Мстислав відмовився: віддалене місто на північному сході Русі не задовольняло його амбіції. Тмутороканський князь зібрав військо та став чекати вдалого моменту, щоб піти на Київ. Нагода з’явилася у 1023 році, коли Ярослав поїхав придушувати повстання в Суздалі. Мстислав із військом прибув до Києва, та дещо йому завадило увійти у місто: втомлені від постійної зміни влади, кияни просто відмовилися впускати Мстислава. Ярослав був передбачуваною людиною, яку більше цікавили політика, закони, фінанси та благоустрій, у той час як Мстислав — людина зовсім іншого ладу. Він — князь-полководець, що виріс у диких південних степах і завжди прагнув відчайдушних походів. Кияни були не готові прийняти такого володаря.

Однак, Мстислав зробив дуже неочікуваний для людини свого характеру вчинок: на диво, замість облоги міста, він повернув свою армію на схід і рушив до Чернігова. Можна по-різному інтерпретувати причини таких дій князя: з одного боку, він не наважувався штурмувати добре укріплений Київ; з іншого —прагнув зберегти військо для подальшого протистояння Ярославу, а, можливо, Мстислав просто вмів правильно оцінити стратегічну ситуацію, аби зрештою не залишитися в дурнях. Напевно, усі перелічені фактори зіграли свою роль, та врешті Мстислав Володимирович зайняв друге за значимістю місто Русі — Чернігів.

Дізнавшись про похід брата, Ярослав не міг проігнорувати претендента на престол у безпосередній близькості до столиці. Він найняв варягів на чолі зі скандинавським конунгом Якуном і виступив на південь, аби дати бій Мстиславу. Коли Ярослав сплавився Дніпром до Любеча, перед ним постав вибір: йти далі Дніпром до Києва, а тоді Десною до Чернігова, або піти навпростець через сіверські ліси та болота. Час не грав на користь старшого Володимировича, даючи молодшому можливість зібрати більше військо та краще підготуватися до бою. Тому Ярослав пішов прямо на Чернігів. Мстислав, тим часом, укріпив своє військо місцевим ополченням із сіверян та почав вичікувати брата. Аби не розминутися з Ярославом й не залишати свою нову столицю незахищеною, Мстислав виступив із Чернігова лише коли точно дізнався, яким саме шляхом буде йти Ярослав. Брати зіткнулися під містечком Листвен північніше Чернігова.

Мстислав поставив у центр війська сіверян навпроти варягів Ярослава, а свою дружину разом із вірними касогами та хозарами розмістив по флангах. Він поставив на те, щоб затримати найсильніший підрозділ ворога — найманих скандинавів — своїм найслабшим підрозділом, чернігівським ополченням. Оскільки Мстислав щойно приїхав до Чернігова, він не міг бути впевненим у вірності місцевих жителів, і таким чином не ризикував власними силами, якби план провалився. Коли Ярослав ударив по центру війська брата, з флангів пішов у наступ сам Мстислав із дружиною.

Бій тривав усю ніч і, зрештою, сили Ярослава після серйозних втрат вимушено втекли. Таким чином, Мстислав Хоробрий здобув чергову перемогу. Власне, це й була перша перемога південноруського князя над варягами. Ярослав із Якуном втекли до Новгорода. Зранку, оглянувши поле бою, Мстислав сказав: «Хто сьому не рад? Се лежить сіверянин, а се варяг, а своя дружина ціла».

Тепер Мстиславу нічого не заважало йти на Київ та здобувати великокнязівський стіл. Утім, він вирішив не продовжувати війну з братом і послав до Ярослава гонців із повідомленням: «Сиди ти на столі своїм у Києві, оскільки ти єси старший брат, а мені хай буде ся сторона». Але Ярослав ще кілька років не наважувався йти на південь, доки у 1026 році не зібрав військо та не рушив до столиці, аби замиритися з братом. Брати зустрілися у містечку Городець під Києвом. Ця подія вважається одним із перших задокументованих князівських з’їздів. Державу було поділено за Дніпром: Ярослав отримав Правобережжя з Києвом, а Мстислав — Лівобережжя з центром у Чернігові та суміжними землями від Тмуторокані до північно-східних окраїн. Під владою Мстислава постало розлоге й фактично незалежне державне утворення.

3.   Чернігівський період

Після Городецького миру в літописі зафіксовано період тривалої стабільності: «Ярослав узяв сю сторону, а Мстислав – ту. І стали вони оба жити мирно і в братолюбстві, і перестали усобиця й заколот, і була тиша велика в землі Руській».

Ярослав ще тривалий час провів у Новгороді, зайнятий зовнішньою політикою, у той час як південні кордони Русі сумлінно охороняв Мстислав. До моменту смерті чернігівського князя в літописах не зазначається про жодний напад кочовиків на руські землі. Натомість, У 1031 році брати провели спільний вдалий похід на Польщу, повернувши до складу Русі Червенські міста.

Окремої уваги заслуговує можлива участь руських сил у подіях на Кавказі. Арабський хроніст у праці «Історія Ширвана та Дербента» описує військову кампанію русько-аланського союзу в Закавказзі протягом 1030–1033 років. У слов’янських літописах ніяк не згадують цю війну. Наявні східні джерела не називають імен полководців, географічна близькість Тмуторокані, союз із аланами та характер дій дають історикам підстави припускати, що цей похід ініціював саме Мстислав Володимирович. Можливо, князь вбачав можливість виходу своєї держави на Західний Каспій. Втім, незважаючи на низку перемог над державою Ширван (територія сучасного Азербайджану), врешті русько-аланське військо було розбито об’єднаними силами лезгинів, табасаранців і Дербентського Емірату.

У внутрішній політиці період Мстислава став часом розквіту Чернігова. Коли Володимир Великий розсадив своїх дітей правити руськими містами, Чернігів нікому не дістався, залишившись центром земель племені сіверян. Після приходу Мстислава, місто отримало статус столиці Лівобережного князівства та перетворилося на потужний економічний і культурний центр.

Мстислав почав перебудовувати місто — саме за його правління виокремився особливий чернігівський архітектурний стиль. За археологічними дослідженнями відомо, що Мстислав розширив площу міста, укріпив його стіни та заложив новий князівський палац. Але, напевно, найвизначнішим діянням Мстислава в Чернігові стало закладання Спасо-Преображенського собору. Окрім затвердження князівської влади та християнської віри, це був ще й виклик Ярославу: розмір фундаменту чернігівського собору перевищував фундамент Десятинної церкви. Не виключено, що побудова величного храму мала на меті зокрема й створення конкуренції Святої Софії. На жаль, за життя Мстислава собор не було завершено, але вже тоді висота його стін, за літописними свідченнями, сягала висоти піднятої руки вершника на коні (близько 4,5 метри).

Під 1033 роком у «Повісті временних літ» значиться лаконічна звістка: «Мстиславич Євстафій помер». Ми не знаємо причину й обставини смерті сина Мстислава Хороброго, але рік смерті дозволяє допустити, що помер він у бою під час русько-аланського походу на Кавказ. Смерть єдиного сина стала фатальною як для династії Мстислава, так і для його держави. Через три роки, у 1036-му, після полювання занедужав і помер сам Мстислав. Відсутність спадкоємця дала змогу старшому брату Ярославу об’єднати Русь, посадивши в Чернігові свого сина Святослава.

Чергова іронія долі полягає в тому, що суворий воїн, справедливий правитель і ревний християнин Мстислав Володимирович, прозваний Хоробрим, помер не в бою від ворожого меча та не мученицькою смертю — він захворів на полюванні. Остання його згадка в «Повісті временних літ» зазначає: «Був же Мстислав дебелий тілом, рудий лицем, мав великі очі. [Він був] хоробрий у бою, і милостивий, і любив дружину велико, і майна не жалів [для неї], ні питва, ні їжі не боронив». Князя поховали в закладеному ним же Спасо-Преображенському соборі.

Список джерел і літератури

1.   Вілкул Т. Л. Літопис і хронограф. Студії з домонгольського київського літописання. — К.: Інститут історії України НАН України, 2015. — 508 с.

2.   Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. — Т. II: XI–XIII вік. — Львів, 1899. — 638 с.

3.   Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2009. — Т. 6: Ла — Мі. — 784 с.

4.   История Ширвана и Дербенда X–XI веков / Пер. и коммент. В. Ф. Минорского. — М.: Издательство восточной литературы, 1963. — 268 с.

5.   Карпов А. Ю. Ярослав Мудрый. — М.: Молодая гвардия, 2001. — 583 с. — (Жизнь замечательных людей).

6.   Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. — М.: Наука, 1968. — 473 с.

7.   Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньорус., післямова, комент. В. В. Яременка. — К.: Радянський письменник, 1990. — 558 с.

8.   Степаненко В. П. К истории средневековой Таврики // Античная древность и средние века. — Барнаул: День, 1992. — Вып. 26: Византия и средневековый Крым. — С. 112–124.