#13. Миші вкрали

Дивак Йонсон у тридцять років виглядав за п’ятдесят, надто через дерев’яні зуби: свої втратив іще юнаком. Він возив людей через болота, уникаючи відкритого моря. Читав Жюля Верна, вважав підводні кабелі всесвітньою згубою й сам не знав: він німець, данець чи фриз.

- Ми побили глечики з черговим Наполеоном, — оповідав він напідпитку, — тож деякі авантюристи вирішили залишити Європу. Китобой капітана фон Маршена “Наснага” йшов на далекий Південь. Це як Дикий Захід, тільки без золота. Так думали я й мій дядько-моряк.

Скажені води. Урагани. Хвилі — як гори. Судно — як решето. Миші на “Насназі” гризли все: галети, мотузки, пацючу отруту! Зізнаюся: я їх ще й підгодовував. Якось у Маршена зник кинджал, то жартували, що його вкрали миші. Кинджал був старовинний, капітан вірив, що чарівний.

Коли подолали полярне коло, одного ранку команда прокинулася в снігах. Земля, вкрита вічним льодом, була просто під кораблем.

Холод. Вогонь ледве загорявся. Вода застигала, готувати їсти — неможливо. Сказилися компаси, небо було однаково сірим. Експедиції назад не поверталися. Ми не знали, скільки пройшло часу, та в людей почалася цинга.

Одного дня діловий партнер Маршена став кидатися на людей. Його ловили, стріляли — все дарма! Люди пізно почали ховатися: він, дужий як ведмідь, скручував їм в’язи й пив кров. Ми, єдині вцілілі, забарикадувалися в каюті тоді вже покійника фон Маршена. Там, у мишачому гнізді в шафі, я знайшов кинджал.

Коли ми з дядьком його знов побачили, божевільний втратив людську подобу: худий, голий, вкритий якоюсь смолою.

Я зайшов шаленцю за спину й ударив. Полилася зелена бридота.

Щойно він упав, розвиднілося. Ми не стали нікого ховати, просто пішли по кризі геть.

За кілька днів ми, напівживі, дійшли до краю землі. Там нас підібрали норвежці. Дядько не знав, та я ніс у кишені мишенят.

Повернулися вдвох; живі, хоч беззубі. А “Наснагу” так і не знайшли.

Може, якби фон Маршен підгодовував мишей, він теж вижив би!