Методи доказування в адміністративному судочинстві - Государство и право курсовая работа
Главная
Государство и право
Методи доказування в адміністративному судочинстві
Поняття адміністративного процесуального доказування. Поняття засобів доказування в адміністративному судочинстві України. Пояснення сторін, третіх осіб, їх представників, показання свідків. Висновки експерта і спеціаліста. Речові засоби доказування.
посмотреть текст работы
скачать работу можно здесь
полная информация о работе
весь список подобных работ
Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
«методи доказування в адміністративному судочинстві»
РОЗДІЛ І. ДОКАЗУВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ
1.1 Поняття адміністративного процесуального доказування
1.2 Діяльність по доказуванню. Предмет доказування
1.3 Поняття засобів і джерел доказування в адміністративному судочинстві України
РОЗДІЛ ІІ. ЗАСОБИ ДОКАЗУВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ
2.1 Пояснення сторін, третіх осіб, їх представників, показання свідків в адміністративному судочинстві
2.2 Письмові засоби доказування в адміністративному судочинстві
2.3 Речові засоби доказування в адміністративному судочинстві
2.4 Висновки експерта і спеціаліста в адміністративному судочинстві
Актуальність роботи. Головним засобом забезпечення обґрунтованості прийняття будь-якого рішення в справах про адміністративні правопорушення є повне, всебічне та обнєктивне вивчення фактичних обставин, які лежать в основі справи. Вивчення обставин юридичної справи в правовій літературі отримало назву доведення (доказування). Більшість наукових праць у цій сфері присвячено проблемам доказування в кримінально-процесуальному законодавстві. Але ж розгляд цього інституту тільки в такому аспекті не відображає усієї глибини явища, що досліджується, та не відповідає сучасним вимогам.
Багатоаспектність теми доказування та її недостатня розробка обумовлюють необхідність здійснення комплексного дослідження процесу доказування та доказів в адміністративному процесі. Концептуальні ідеї конституційних положень полягають у тому, що судовий розгляд має стати обов'язковим й універсальним методом розв'язання всього спектру соціальних конфліктів, підставою яких є спір про право або інші проблеми застосування права. У зв'язку з цим слід пам'ятати про важливість вчинення процесуальних дій у ході розгляду справи відповідно до норм господарського процесу.
Аналіз наукових праць у сфері доказування в адміністративному судочинстві дає підстави поділити їх на дві умовні групи: по-перше, наукові коментарі до КАС України, в контексті яких наводяться наукові пояснення до відповідних статей, що регулюють доказування.
Це праці таких учених, як С. В. Ківалов, О. І. Харитонова, О. М. Пасенюк , В. К. Матвійчук, І. О. Хар, Р. О. Куйбіда, О. А. Банчук, І. Б. Коліушко, Р. І. Корнута, В. Л. Миринченко, О. М. Пасенюк, В. Г. Перепелюк; по-друге, навчальні посібники, присвячені адміністративному процесу України, Є. Ф. , А. Т. Комзюка, В. М. Бевзенка, Р. С. Мельника , В. І. Перепелюка та ін., які розглядають доказування як розділи до КАС України. Тому, актуальність роботи вважаємо підтвердженою.
Метою проведеної роботи є з'ясування змісту доказування в адміністративному судочинстві на підставі юридичної науки, теоретичних засад доказової діяльності, норм чинного законодавства.
Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких завдань:
- на підставі теорії доказового права визначити поняття доказів і доказування в адміністративному судочинстві,
- розкрити особливості процесу доказування в цій сфері;
- - охарактеризувати стадії розгляду справи й етапи доказової діяльності;
- розглянути джерела і засоби доказування в адміністративному процесі;
- з'ясувати роль засобів доказування в адміністративному судочинстві;
Об'єктом дослідження є процес адміністративного судочинства.
Предмет дослідження становлять методи і засоби доказування у справах, що розглядаються в порядку адміністративного судочинства.
Методи дослідження. Методологічну основу роботи формують сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Їх застосування ґрунтується на системному підході, використанні логіко-семантичного методу та методу сходження від абстрактного до конкретного. Порівняльно-правовий метод використано для розкриття співвідношення змісту доказів і сутності доказування в адміністративному й інших видах судочинства.
РОЗДІЛ І. ДОКАЗУВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ
1.1 Поняття адміністративного процесуального доказування
Вирішальним із завдань адміністративних проваджень є всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, встановлення наявності або відсутності фактичних даних, які мають значення для справи і за допомогою яких встановлюється істина. На основі фактичних даних у визначеному законом порядку суд, орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення суб'єкта звернення, заінтересованої особи, осіб, які беруть участь у справі про наявність чи відсутність адміністративного спору чи спору про право або порушення норм права. Порядок і умови встановлення фактичних даних регламентуються нормами адміністративного процесуального права.
Фахівці в галузі кримінально-процесуального права вказують, що норми кримінально-процесуального права, які регулюють процес виявлення, збирання, закріплення, перевірки та оцінки даних, необхідних для встановлення істини у кримінальній справі, становлять інститут доказового права. Цей висновок повною мірою стосується й адміністративного процесуального права. Отже, правові норми, що регулюють процес доказування, складають інститут доказового права галузі адміністративного процесуального права. Ці норми об'єднані у систему, до якої входять:
а) норми, які регулюють поняття доказів та їх процесуальні джерела (статті 69, 70, 76-81 КАСУ, ст. 251 КУпАП);
б) норми, які регулюють предмет доказування (ст. 137 КАСУ, ст. 280 КУпАП);
в) норми-принципи адміністративного процесу (ст. 7 КАСУ, ст. 7 КУпАП);
г) норми які передбачають обов'язки суб'єктів доказування, та порядок вчинення процесуальних дій щодо збирання, зберігання, забезпечення та оцінки доказів (ст. 71--75 86 КАСУ, ст. 252 КУпАП).
Визначення поняття доказів на законодавчому рівні (ст. 69 КАС України, ст. 251 КУпАП), на нашу думку, знімає питання щодо дискусії в теорії юридичного процесу стосовно розуміння доказів, порядку і умовах їх дослідження. Отже, доказами є не факти і обставини, а фактичні дані, на підставі яких суд, орган (посадова особа) чи уповноважений суб'єкт встановлюють наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі. Тобто фактичні дані -- це інформація, відомості про акти, дії чи бездіяльність, за допомогою яких можна встановити обставини, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи. Водночас В. К. Колпаков зазначає, що інформація може розглядатися як доказ за наявності двох умов:
а) якщо вона містить дані про наявність або відсутність адміністративного правопорушення, винуватість особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення;
б) якщо вона одержана в порядку та з джерел, передбачених законом.[9]
Доказування є різновидом практичної діяльності, метою якого є пізнання всіх істотних обставин, що мають значення для прийняття правильного рішення.
Обов'язок доказування покладено на сторони адміністративного процесу (ч. 1 ст. 71 КАСУ). Проте в адміністративних справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача (ч. 2 ст. 71 КАСУ). Більше того, у випадках, коли особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, суд сприяє в реалізації цього обов'язку і витребовує необхідні докази (ч. 3 ст. 71 КАСУ), адже тягар збирання доказів, на відміну від цивільного судочинства, лежить не лише на сторонах. В адміністративному судочинстві позивачем, як правило, є фізична чи юридична особа, а значна частина доказового матеріалу знаходиться у відповідача--суб'єкта владних повноважень, що не сприяє позивачеві у збиранні необхідних доказових матеріалів. До того ж необізнаний у бюрократичному механізмі громадянин погано орієнтується у тому, які докази можуть підтвердити обставини, на які він посилається.
У зв'язку з цим, на суб'єкта владних повноважень покладено обов'язок надати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. Збирання доказів у провадженнях у сфері управління також покладені на суб'єкта владних повноважень за винятком випадків, коли суб'єкт звернення і заінтересована особа доводять обставини, які є підставою для обґрунтування його вимоги чи заперечення. [11]
В адміністративно-деліктних провадженнях збирання доказів, їх оцінка теж покладена на орган чи посадову особу, уповноважених розглядати і вирішувати справи про адміністративні правопорушення. Наприклад, складання протоколу про адміністративні правопорушення, який фіксує вчинення правопорушення і є джерелом доказів, здійснюється за відповідною формою і змістом (ст. 256 КУпАП), встановленими законодавством уповноваженими на те посадовими чи службовими особами (ст. 255 КУпАП).
На відміну від кримінального закріплення презумпції невинуватості (ч. 2 ст. 2 КК України), в адміністративному процесі аналіз зазначених норм дозволяє стверджувати про наявність презумпції правомірності дій позивача, суб'єкта звернення, заінтересованої особи, особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, вимоги яких визнаються правомірними, поки інше не буде доведено у результаті розгляду та вирішення адміністративної справи. В. К. Колпаков з цього приводу влучно зазначає, що однією з найважливіших основ права на захист є презумпція доброчинності (виділено нами. -- Е. Д.) громадянина та її юридичний варіант -- презумпція невинуватості.
Виходячи від зворотного автори навчального посібника «Основи адміністративного судочинства України» використовують поняття «презумпція вини» суб'єкта владних повноважень--відповідача, яка означає припущення, що повідомлені позивачем обставини справи про рішення, дії, бездіяльність відповідача і про порушення права, свободи чи інтересу відповідають дійсності, доки відповідач їх не спростує на основі доказів. Проте презумпція вини не є абсолютною, зазначають вони, з презумпції вини суб'єкта владних повноважень не випливає його автоматичний програш у справі, якщо він ніяким чином не відреагував на позов або просто його не визнав. У всіх випадках суд зобов'язаний ухвалити справедливе і правосудне судове рішення на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджене тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні (ч. 3 ст. 159 КАС України).[18]
Таким чином, доказуванням в адміністративному процесі є виявлення, збирання, закріплення, перевірка та оцінка інформації про фактичні дані, на підставі яких суд, орган владних повноважень, уповноважена посадова особа встановлюють наявність або відсутність обставин, що мають значення для всебічного, повного і об'єктивного розгляду і вирішення адміністративної справи.
1.2 Діяльність по доказуванню. Предмет доказування
адміністративний доказування процесуальний судочинство
Правовий обов'язок публічних органів приймати правозастосовчі акти, засновані на глибокому і всебічному вивченні усіх фактичних обставин справи - прояв однієї з найважливіших закономірностей функціонування державного апарату та органу місцевого самоврядування.
У залежності від конкретних цілей пізнання, особливостей використовуваних при цьому окремих прийомів, у науці розрізняють три його різновиди: повсякденне (життєве), спеціальне та наукове. Спеціальне спрямоване на з'ясування фактичних обставин для рішення певних практичних задач і відбувається у визначених, заздалегідь установлених формах, з використанням при цьому вже обумовлених прийомів. Цей вид пізнання може здійснюватися тільки уповноваженими особами. Інакше кажучи, спеціальне пізнання протікає в рамках визначених правил.[20]
Закони, які діють у сфері спеціального пізнання, для суб'єктів пізнання обов'язкові і регламентують багато сторін їхньої пізнавальної діяльності. Зокрема, таку роль виконують правові норми, що визначають діяльність правозастосовуючої особи, що досліджує фактичні обставини справи, оскільки таке дослідження є різновидом спеціального пізнання. Дослідження тих чи інших фактичних обставин конкретної ситуації, що вимагає свого правового вирішення, не ставить своєю метою з'ясування яких-небудь нових закономірностей, а націлене на вивчення фактів, обставин у зв'язку з застосуванням юридичних норм.
Специфіка доказування зумовлена обмеженістю термінів дослідження, використанням лише тих засобів дослідження, що передбачені законом чи засновані на законі, необхідністю ухвалення рішення, проведенням дослідження тільки спеціально уповноваженими на те законом особами.
Ні наукове, ні повсякденне пізнання не знає подібних обмежень. Останні дві умови немислимі ні в науково-дослідній діяльності, ні в повсякденному житті. Але вони не в достатній мірі розмежовують судове пізнання і пізнавальну діяльність інших органів держави, місцевого самоврядування, непублічних суб'єктів у процесі правозастосування.[22]
Доказування - це діяльність лідируючих суб'єктів, проводу та інших суб'єктів адміністративно-процесуальних відносин по збиранню, дослідженню, перевірці, переробці та оцінці фактичних даних (доказів), використанню їх в установленні об'єктивної істини по справі, обґрунтуванні висновків і рішень, що приймаються.
Процесуальному доказуванню притаманні 4 елемента: предмет доказування; суб'єкт доказування; засіб доказування та діяльність по збиранню, дослідженню, перевірці, переробці, оцінці та використанню доказів.
В якості згаданих чотирьох елементів виступають:
1) пізнавальна (інформаціно евристична) діяльність;
2) комунікативна (фіксація і забезпечення передачі фактичних даних у часі і просторі);
3) засвідчувальна (підтвердження достовірності фактичних даних);
4) обґрунтовуючи діяльність (використання доказів для встановлення істини.)[13]
В ході пізнавальної діяльності виявляються джерела доказової інформації. На комунікативну діяльність покладається завдання фіксації одержаної інформації, її процесуальне оформлення та пристосування до використання на стадії вирішення. Засвідчувальна діяльність спрямована на встановлення достовірності зібраних доказів. Фіксацію джерела інформації, здійснення перенесення виявлених даних на новий матеріальний носій, перетворення їх в словесно-знакову форму, вживання заходів до індивідуалізації предметів, що вилучаються і фіксацію їх індивідуальних ознак процесуальних документах. А доказувальна обґрунтовуючи діяльність - це діяльність по переконанню учасників процесу в істинності зроблених висновків. Ця діяльність знаходить свій прояв у описово-мотивувальній частині проміжкових і завершального процесуальних актів.
Під дослідженням доказів розуміють з'ясування смислу та інформаційного їх значення. Під перевіркою доказів - визначення їх належності до справи, допустимості та достовірності. Оцінка доказів означає діяльність, що приводить до переконання про допустимість, належність, достовірність доказів і достатність їх сукупності для встановлення обставин, що мають значення для справи. В ході оцінки доказів керуються такими правилами:
1) свобода оцінки (відсутність доказів із наперед встановленою силою);
2) оцінка проводиться лідируючими суб'єктами (проводом) на основі внутрішнього переконання;
3) досліджуються всі докази у взаємозв'язку і внаслідок цього викладають мотиви відхилення одних доказів і взяття за основу інших;
4) лідируючі органи (провід) керуються законом і правосвідомістю.[26]
Крім цього, процесуальні норми можуть висувати додаткові обмеження щодо порядку оцінки доказів. Так, Міністерством економіки з питань європейської інтеграції України при антидемпінгових розслідуваннях особлива увага повинна приділятись інформації, фактам або висновкам, які відрізняється від інформації, фактів і висновків, на підставі яких було прийнято рішення про застосування заходів процесуального забезпечення'.
Лідируючі суб'єкти деколи мають право приймати проміжкові та завершальні процесуальні акти, ґрунтуючись на доказах, які не були оцінені за участю зацікавлених осіб. До прикладу, надання інформації зацікавленим особам не перешкоджає прийняттю в подальшому іншого рішення Міністерством економіки України або Міжвідомчою комісією з міжнародної торгівлі. Якщо таке рішення ґрунтується на фактах, висновках інших, ніж ті, що були подані у попередній інформації, то інформація щодо нових фактів і висновків подається у стислі строки зацікавленим особам.
Поряд із зазначеними операціями до змісту адміністративного доказування відносять ще один - переробку фактичних даних. Справа в тому, що на судове доказування значний вплив вчиняє принцип безпосередності. Він ставить перед судом обов'язок ґрунтувати рішення на таких даних, що підлягають установленню, які отримані з першоджерела, а не з вторинних даних. Склад суду особисто перевіряє всі докази, що відносяться до справи, і ґрунтує на них своє рішення.[18]
Адміністративне законодавство не містить подібних обмежень. Навіть у рішенні питання про застосування санкції законодавець не вимагає обов'язкового виклику свідків, потерпілих, допускає винесення постанови під час відсутності правопорушника на підставі матеріалів, зібраних іншими суб'єктами доказування. Такою підставою для розгляду справ про адміністративні правопорушення є протокол (акт), у якому в короткій формі викладається суть порушення і вказуються свідки, що підтверджують вчинене діяння. Зміст адміністративного доказування варто розглядати ширше, ніж зміст доказування судового, котре включає збір, дослідження й оцінку доказів, тому що перше включає ще один елемент -- переробку інформації, її концентрацію.[10]
Отже, адміністративне доказування являє собою діяльність по збору, дослідженню, переробці й оцінці інформації, що міститься в доказах.
Предмет доказування - це коло обставин, які належить установити по адміністративній справі. Метою доказування є встановлення об'єктивної істини; а предмет доказування вказує на коло обставин, які утворюють юридичне значимі елементи такої істини. Предмет доказування закріплюється або шляхом перелічення обставин, що мають бути встановленими в ході адміністративного розгляду та /або перелічення питань, які провід зобов'язаний вирішити при прийнятті адміністративного рішення. Оскільки у вітчизняній юридичній науці панує погляд про абсолютність істини, то необхідно вводити таке правове поняття, як межі доказування.
Межі доказування - це такий ступінь достатності і достовірності системи доказів, який дозволяє зробити однозначний і неспростовний висновок як по кожному з елементів предмета доказування, так і по справі в цілому. Він характеризується повним, усебічним та об'єктивним дослідженням усіх обставин справи. Повнота в адміністративному процесі, зокрема, означає, що всі зацікавлені особи мали можливість узяти участь у провадженні: повідомлення про адміністративний розгляд виконані у належний спосіб. Усебічність - це глибоке вивчення всієї сукупності належних до справи обставин, їх сторін, реально існуючих між ними зв'язків і взаємозалежностей.[15]
Більшість представників кримінально-процесуальної та цивільно-процесуальної наук вважає, що предметом судового пізнання є злочин чи цивільно-правовий спір, а тому обставини, що підлягають доказуванню, лежать у минулому.
А от для ланок адміністративного устрою факти минулого є лише незначною частиною предмета доказування. Основне призначення доказування управлінських органів - установлення реальних обставин сьогодення та фактів, що програмують майбутні події. Події минулого є предметом доказування при вирішенні питання про застосування адміністративно-правової санкції і рідше - у справах, зв'язаних із застосуванням диспозиції (наприклад, справи по скаргах), однак і в цих випадках окремі факти й обставини лідируючим суб'єктом (проводом) можуть бути сприйняті безпосередньо. Це - обставини, що відносяться до особи скаржника, обставини, що сприяють чи перешкоджають порушенню прав і законних інтересів скаржника. Однак не вони визначають специфіку обставин і фактів, які треба довести управлінським органам, її визначають факти, досліджувані при організації практичного виконання законів у сфері державного, комунального та непублічного управління. Це, у першу чергу , факти та обставини, що є наслідком прийняття бюджетно-фінансових актів, актів по державному замовленню, про створення, ліквідацію і реорганізацію ланок управлінської системи й окремих підприємств, установ, організацій.[9]
Додін Є.В. визнає, що на теорію адміністративного процесу може бути поширено висновки вчення із судового права про факти, що відносяться до обставин справи, і не потребують доказування. Частина з них кладеться в основу рішення без оцінки. До числа таких фактів відносяться загальновідомі (які відомі широкому колу людей), преюдиціальні (рішення юрисдикційного органу, що набрало чинність), презюмовані (наявність чи відсутність яких вважається встановленою). Дані факти не підлягають доказуванню й у правозастосовчш діяльності органів управління, як і факти, відомі правозастосовуючій особі в зв'язку з займаною нею посадою чи виконуваною роботою, що припускає наявність у неї спеціальних пізнань.
Є три способи правового закріплення предмета доказування. Перший полягає у встановленні підстав подачі звернення. Так, при подачі скарг постачальника щодо організації та здійснення процедур закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти вказано такі факти, які необхідно встановити: порушення процедур адміністративної діяльності, які спричинили або могли спричинити матеріальні збитки.[17]
Прикладом другого підходу є визначення питань, які мають бути досліджені під час адміністративного розслідування. Ними є факти, які підлягають установленню при антидемпінговому розслідуванні. За рішенням Міжвідомчої комісії з міжнародної торгівлі (провід) Міністерство економіки (лідируючий суб'єкт) здійснює перегляд антидемпінгових заходів для визначення індивідуальних величин демпінгової маржі нових експортерів або виробників з країни експорту, які є суб'єктами розгляду та не експортували товар у період розслідування, за результатами якого застосовано антидемпінгові заходи. Зазначений перегляд здійснюється Міністерством за наявності таких умов:
1) новий експортер або виробник доведе, що він не пов'язаний з експортерами або виробниками з країни експорту, щодо імпорту в Україну яких застосовані антидемпінгові заходи;
2) такі експортери або виробники, експортували товари в Україну в період розслідування або ці експортери чи виробники доведуть, що вони підписали не відкличні договірні зобов'язання щодо експорту значної кількості товарів в Україну.[14]
В третьому випадку правові норми визначають питання, які мають бути встановлені в ході слухань на стадії вирішення справи. До прикладу, при припаданні ліцензії на поводження із джерелами іонізуючого випромінювання з'ясовуються:
1) минулий стан радіаційної безпеки при здійсненні заявниками діяльності із ДІВ
2) майбутній стан радіаційної безпеки
3) досвід заявника по здійсненню аналогічної діяльності із ДІВ .[21]
При цьому предметом доказування не може бути сама можливість звернення заявника до лідируючого суб'єкта. Така можливість гарантована правовими нормами, і лідируючий суб'єкт не вправі ставити її під сумнів на стадії порушення провадження. Тому некоректним є формулювання підстав звернення скаржника до міністерства економіки з приводу організації і здійснення процедур закупівлі товарів, робіт послуг. Однією з таких підстав зазначено аргументованість міркувань заявника при зверненні. Однак факт аргументованості позиції з'ясовується проводом лише під кінець стадії вирішення справи.
1.3 Поняття засобів і джерел доказування в адміністративному судочинстві України
У науці немає єдиного розуміння засобів і джерел доказування. Поняття засобів доказування в теорії доказів досі залишається нерозвиненим. У процесуальній літературі є розбіжність думок про те, що є джерелом доказу. Відмінності в поглядах постають через те, що автори по-різному його тлумачать.
Аналіз наукової літератури дає підстави автору виділити такі підходи до використання терміна засобів, джерел доказування:
- застосування лише терміна «засоби доказування»;
- використання тільки терміна «джерело доказів»;
- ототожнення понять «джерело» і «засіб» доказування;
- виокремлення «джерела доказів» і «засобів доказування» як двох різних понять.[25]
Із вищезазначеного постає запитання: то хто з учених має рацію в розкритті змісту дефініцій «засіб» і «джерело доказування»? Дискусії про зміст цих термінів в адміністративному судочинстві для повноти та ґрунтовності дослідження автор розглядатиме окремо.
Важливо зазначити, що проблему актуалізує відсутність законодавчого регламентування цих понять. В адміністративному судочинстві, незважаючи на різне застосування, «засіб доказування» є малодослідженим поняттям. Переважає думка, що він є зовнішнім вираженням доказів. Така ситуація зумовлює аналіз та порівняння засобу доказування в інших видах судочинства.
У господарському судочинстві є дві різні точки зору на визначення засобу доказування. Зокрема, С. В. Васильєв зазначає, що під ним розуміється: а) джерело інформації і б) визначений спосіб доведення інформації до суду.
На думку Л. М. Ніколенка, поняття «засобу доказування» може вважатися сталим: це передбачені процесуальним законом способи отримання фактичних даних, які підтверджують або спростовують існування фактів, що цікавлять суд.
А. Р. Бєлкін зазначає, що у кримінальному процесі в розумінні того, що є засобом доведення, існують відмінності. Думки з цього приводу він згрупував так:
1) засобами доведення виступають джерела доказів;
2) засобами доведення є способи отримання доказів, джерела доказів і власне докази;
3) засоби доведення - процесуальні дії, на підставі яких одержують докази;
4) засоби доведення - докази - фактичні дані, відомості про факти.[12]
Аналіз спектру думок щодо розкриття змісту терміна «засіб доказування» дає підстави автору виділити точку зору Л. М. Ніколенка про сталість цієї дефініції.
Зауважимо, що процесуальні закони, не розтлумачуючи змісту засобів доказування, часто його застосовують. Так, відповідно до ч. 4. ст. 70 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), ч. 2 ст. 59 Цивільно-процесуального кодексу (далі - ЦПК України), ч. 2 ст. 34 Господарсько-процесуального кодексу (далі - ГПК України), обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися жодними іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.
КАС України та ЦПК України, даючи перелік видів засобів доказування, не повідомляють, що це засоби доказування. Статті 69 та 57 відповідно лише зазначають, що ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Але підтвердити, що це саме засоби доказування, можна на підставі аналізу подібної правової норми в ГПК України, стаття 32 якого визначає, що ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі.
Отже, на підставі аналізу наукових підходів до визначення терміна «засіб доказування» та його законодавчого регламентування ми дійшли висновку, що засоби доказування - це чітко визначені процесуальним законом способи (пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів) встановлення будь-яких фактичних даних, які для суду є доказами.
Поняття «засіб доказування» та «джерело доказів» не можна ототожнювати, бо це є різні дефініції, що підтверджується відсутністю єдиного тлумачення у процесуальних законах. Джерело доказів на відміну від засобів доказування в ЦПК, КАС та ГПК України взагалі не використовується. Лише ч. 2. ст. 77 КАС України і ст. 63 ЦПК України, зазначають, що не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Отже, на законодавчому рівні застосовується лише термін «джерело» в розумінні походження певних обставин, що можуть бути використані як докази.[10]
Таке тлумачення джерела не дає змоги повною мірою розкрити його зміст, а тому необхідно проаналізувати наукові підходи до цієї проблеми. Важливо зазначити, що зазвичай у процесуальній науці термін «джерело доказування» ототожнюють із «засобом доказування». Так, під джерелами доказів слід розуміти ті, від яких надходить інформація про фактичні дані, що мають значення для правильного вирішення справи.
Але в адміністративному процесі є спроби визначити джерело фактичних даних як таке джерело інформації, з якого може започатковуватись доказова інформація (фактичні дані). Однак В. Г. Перепелюк зазначає, що джерело не завжди здатне переносити інформацію через нетривалість свого існування. Тому формою змісту доказів (фактичних даних) є процесуальні носії. Це об'єкти, які є засобом фіксації, зберігання і перенесення доказової інформації у просторі та часі й одночасно виступають джерелом доказової інформації для суб'єктів процесу.
К. С. Осипов вважав, що «джерела судових доказів - це люди і предмети, які мають властивість відображати і зберігати протягом певного часу сліди явищ, що існували насправді». При цьому К. С. Осипов відносив до джерел доказів сторони, свідків, експертів, укладачів документів (але не самі документи) і різні речі.[18]
На думку Л. М. Ніколенка, точка зору К. С. Осипова видається правильнішою. Слово «доказ» вживається у процесуальній літературі та в ГПК України в розумінні «судовий доказ», і, отже, словосполучення «джерело доказу» слід читати як «джерело судового доказу», а стосовно конкретних видів судових доказів це звучатиме як «джерело свідчень свідка» або «джерело письмового доказу». Якщо джерелом доказів вважати засоби доказування, то відповідно джерелом свідчень свідка є самі його свідчення, а джерелом письмового доказу буде безпосередньо письмовий доказ. Письмові докази, речові докази, висновки експерта, свідчення свідків і пояснення сторін є тільки процесуальним елементом судових доказів.[19]
Тлумачний словник визначає слово «джерело» як те, що дає початок чому-небудь, звідки виходитиме що-небудь. Відповідно джер
Методи доказування в адміністративному судочинстві курсовая работа. Государство и право.
Реферат Реконструкция Детского Сада
Сочинение 1 Класс Как Я Провел Лето
История Древнего Мира 5 Класс Реферат
Реферат: Основы гигиены спортивных сооружений. Скачать бесплатно и без регистрации
Что Такое Сострадание Сочинение Рассуждение
Реферат: Психоанализ сказки
Реферат: Биография и научная деятельность Юстуса Либиха. Скачать бесплатно и без регистрации
Реферат по теме Проектування геометрії косозубих торцевих фрез з ступінчастими схемами різання
Реферат: Rome and the Roman Empire. Скачать бесплатно и без регистрации
Дипломная работа: Формирование финансовых ресурсов ООО Глазовский
Реферат: Эколого-экономические аспекты химического загрязнения окружающей среды автотранспортом
Курсовая работа по теме Насос ЭЦН5-80-1700
Дипломная Работа На Тему Упаковка Как Элемент Брэнда
Реферат по теме Линейное программирование: постановка задач и графическое решение
Курсовая работа по теме Розрахунок і вибір обладнання системи повітропостачання промислового підприємства
Отчет по практике по теме Организация сварочных работ на предприятии 'ИП Яковлев Э.С.'
Дипломная работа по теме Расчёт технологической схемы котельной
Реферат: Конспект лекций по финансовому анализу
Сочинение На Тему Народные Песни
Курсовая Работа На Тему Бюджетная Система И Бюджетное Устройство
Процесс планирования и проведения аудиторской проверки учета материалов на предприятии - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа
Минералогия руд Тишинского свинцово-цинкового месторождения - Геология, гидрология и геодезия курсовая работа
Анализ финансовых результатов и хозяйственной деятельности компании" (на примере АО "Экотон+") - Бухгалтерский учет и аудит дипломная работа