Мешканець "Маєтку Яструбів"

Авґуст Вільям Дерлет народився 24 лютого 1909 року в Сок-Сіті, штат Вісконсин. Освіту хлопець здобув у місцевій парафіяльній та середній державних школах. Авґуст дуже любив читати – через брак коштів у родині він самостійно накопичував свої гроші задля нової книжечки, а бібліотеку відвідував мінімум тричі на тиждень (його власна книгозбиральня до кінця життя налічуватиме 12 000 різноманітних найменувань).

Дерлет писав з підліткових років – якщо вірити антологісту Джиму Стівенсу, то до публікації його першого оповідання «Bat`s Belfry» («Дзвіниця кажана») у «Weird Tales», було відхилено понад 40 його коротких оповідань. А перша його публікація, на хвилинку, відбулася тоді, коли Дерлету виповнилося 17. Навчався Дерлет в Університеті Вісконсина, де успішно отримав ступінь бакалавра. Його дипломна робота підозріло схожна на «Надприродній жах…» Лавкрафта і носила назву «Містичні оповідання Англії з 1890 р.». Приблизно в той самий період він працював помічником редактора журналу «Mystic Magazine», але роботу покинув і почав працювати на консервній фабриці разом зі своїм товаришем Марком Шорером. Вони почали жити разом і, окрім роботи на фабриці, їхнім джерелом фінансів були готичні оповідання, які вони продавали у дешеві журнали. Лавкрафту Дерлет зізнавався, що жахастики він писав не скільки для себе, скільки заради грошей – судячи з їхньої якості, це твердження суцільно правдиве. І хоч в історії «жахливої» літератури Авґуст запам’ятався всім переважно за свої прості та банальні міфи Ктулху, він мав іншу сторону своєї творчості  –  «Сагу про прерію Сак», наприклад. Це великий цикл саг про життя мешканців в його рідному Вісконсині, яке містить в собі чудові описи краєвидів та яскравих персонажів, які живуть своє бурхливе життя в тихому містечку, але безперестанку потрапляють у всілякі пригоди. За сагу Дерлет навіть був нагороджений престижною стипендією, а серед числа його спонсорів містився навіть Сінклер Льюїс, лауреат Нобелівської премії. Що парадоксально, згодом Сінклер абсолютно змінить свою думку про Дерлета і називатиме його в одному критичному матеріалі «кремезним, метушливим, самозакоханим, самовпевненим, дріб’язковим чоловіком із недоліками неймовірних масштабів», і що «комусь треба переконати його, що він не настільки крутий, як він сам про себе думає». Що на це відповів Дерлет? Передрукував цю критику, розмістив її біля своєї світлини без светра і відправив у місцеву газету.

Про його роман, «Place of Hawks» (так, до речі, Дерлет потім називатиме свій маєток), яким він відкрив сагу відгукувалися тепло. Наприклад, газета «The Detroit News» опублікувала статтю із наступною тезою: «Цією книгою містера Дерлета можна сміливо заносити до відомих американських письменників». Окрім цього, Дерлет мав власну детективну серії про Соляра Понса, який проживає в Лондоні і, звичайно, створений за всіма кращими традиціями Артура Конан Дойла – настільки сильно, що сини Артура навіть намагалися призупинити публікацію цієї серії через суд, але в них нічого не вийшло. Мав Дерлет і іншу детективну серію, де головним героєм був суддя на ім’я Пек.

У Сок-Сіті Авґуст вів активне громадське життя: організував клуб для молоді, працював клерком, служив офіцером, був редактором декількох журналів Вісконсину, вів асоціацію батьків і вчителів, організував місцевий чоловічий клуб і був президентом місцевої шкільної ради. У 1953 році, коли Дерлету виповнилося 44 роки, він одружується на Сандрі Евелін Вотерс, якій виповнилося тільки…18. До одруження пара зустрічалася 4 роки – нескладна математика дає зрозуміти, що Сандрі на початку стосунків було всього-на-всього 14. До повноліття своєї дружини Дерлет якомога ретельніше намагався приховати від містян Сок-Сікі вік своєї дівчини, про що свідчить ситуація довкола його збірки еротичних поезій під назвою «Psyche» (Дерлет також був поетом). Рядки, на кшталт  «the slip in the usual pink and the gold slippers/ and the little bra from which the breasts / have spilled tightly above the taut belly/ and Venus’ mound and the indolent legs», «the smile aware and the eyes/ confident and the legs parted/ where the dark hair already glistens/ and the lips, there shadowed, opening / to sheathe my sword, waiting for love and lust» говорять все за себе, але написані вони були до повноліття Сандри – на що Дерлет бідкався своєму кореспонденту, що збірку довелося три роки тримати в шухляді, бо для мешканців Сок-Сіті може стати очевидним, з ким саме він зустрічається. Тим не менш, у подружжя народилося двоє дітей – Ейпріл Роуз Дерлет та Волден Вільям Дерлет, над якими Авґуст виборов собі повну опіку після того, як через 6 років після весілля розлучився із Сандрою.

Звичайно, говорячи про Дерлета, не можливо не згадати про його дружбу із Лавкрафтом. Дерлет познайомився із Говардом саме завдяки «Weird Tales»  –  хоч Говард і мав звичку одразу відповідати на свою кореспонденцію, лист Дерлета пролежав у «шухляді» майже рік, але він все ж знайшов час на нього відповісти. Лавкрафт казав про Дерлета, що той має «вражаюче джерело активності та неймовірний запас духовної енергії», але зазначає, що Авґуст також схильний до юнацького егоїзму. Між ними зав’язалося постійне листування, але, попри розповсюджені міфи, Лавкрафт і Дерлет ніколи не були найкращими друзями – вони ніколи не бачилися, а на листи Авґуста Говард відповідав із прохолодною ввічливістю, яка, на жаль, не завжди правильно Дерлетом розтлумачувалася. Коли Лавкрафт помер, питання його літературного спадку стало ребром для всіх його знайомих, аж тут вигулькнув Дерлет із листом, в якому Лавкрафт колись згадував, що якщо Авґусту захочеться тиражувати його твори, то він абсолютно не буде проти. Очевидно, Говард не очікував тих розмахів, із якими Дерлет візьметься за цю роботу, а тим паче не міг передбачити, що заради цього Авґуст оминатиме будь-які перепони – особливо юного Роберта Ґейворда Барлоу, якому Лавкрафт хоч неофіційно, але все ж передав свій літературний спадок. Заручившись підтримкою Дональда Вондрі, Авґуст Дерлет засновує видавництво «Arkham House», яке від самого початку майже повністю переходить в його руки – Вондрі мобілізовують, а Дерлета – ні, через стан здоров’я. І, хоч Дерлет, на перший погляд, робив заледве не святе діло задля свого покійного друга, із часом його поведінка ставала все більш і більш власницькою. Дерлет забороняв будь-кому публікувати будь-що, що було пов’язане із Лавкрафтом: спогади, листи, оповідання, вірші тощо. Коли Соня Грін захотіла опублікувати спогади-мемуари про своє подружнє життя із Лавкрафтом, Дерлет усіма можливими силами намагався їй перешкодити, навіть дійшло до аргументу, що будь-що, що Лавкрафт написав Соні, насправді тепер належить «Arkham House», і якщо вона ослухається його, то суду їй не оминути. Свої залякування Авґуст послабив тільки тоді, коли жінка злягла в лікарню із серцевим нападом і все ж дав їй змогу видати мемуари, тільки в відредагованому ним варіанті. Так Дерлет регулярно з’являвся нізвідки і погрожував судом кожному, хто посмів згадувати про Лавкрафта у контексті віддаленому від «Arkham House», що помітно попсувало його репутацію. Не менш «поплямованим» Дерлет став після «посмертної співпраці» із Лавкрафтом, яка полягала в тому, що…Авґуст просто дописував ті твори, які Лавкрафт не встиг дописати. Дерлет, по суті, просто видавав свою художню творчість (у цьому випадку – дуже посередньої якості), рекламуючи її іменем Говарда. Звичайно, основу цих творів становили міфи Ктулху (які Лавкрафт, до речі, за життя кликав «Йог-Сототерією»), але Дерлет абсолютно змінив це значення, перетворивши Великих Древніх у звичайних елементалів, а всю ідею космічного горору применшив до боротьби добра зі злом.

Однак, попри всі «провтики» Дерлета, важко не визнати, що діяльність його видавництва почала закладати найважливіші східці в цій галузі. «Arkham House» опублікувало першу книжку Рея Бредбері, Браян Ламлі зазнає важливість Дерлета для своєї власної роботи, Ремзі Кемпбелл розповідає, як вправно допомагав йому Авґуст у формуванні своєї кар’єрі, Роберт Блох іронічно, але все ж із пошаною, робить із Авґуста «The Comte d'Erlette», персонажа-аристократа зі свого оповідання. І це не перераховуючи, як Авґуст посприяв популяризації Лавкрафта, як видавав Кларка Ештона Сміта, Френка Белнапа Лонґа, Роберта Ірвіна Говарда, Лорда Дансені, Шерідана Ле Фаню, Вільяма Ґоупа Ґоджсона та багато-багато інших…

4 липня 1971 року Авґуст помирає від серцевого нападу (парадоксально, що Соня Грін, яку він сам довів до такої ж недуги, попри свій старший вік, швиденько оклигала і прожила до 89 років). За руль «Arkham House» на деякий час стає Дональд Вондрі, але, розсерджений тим, що весь цей час він майже не отримував від видавництва ніякого гонорару і не був вказаний у заповіті Дерлета, він кидає співпрацю із видавництвом і подає на нього в суд (у дописі про Вондрі я помилилася про весь процес – не Дерлет подав у суд на Вондрі, а навпаки). Позов Вондрі виграв, але на той час Лавкрафт уже перейшов у суспільне надбання і не становив особливого інтересу для діяльності Дональда. У 1994 році посаду акціонера, президента і генерального директора «Arkham House» зайняла Ейпріл, старша донька Дерлета.

Авґуст Дерлет був достоту таким, яким його називав Лавкрафт – попри своєрідну пихатість, всередині нього проглядався неабиякий ентузіазм до всього, що його оточувало. І хоч про Дерлета пам’ятають більше поганого, аніж хорошого, хто знає, наскільки б високе місце зайняв Лавкрафт на світовій арені горору, якби не його «егоїстичний», але відданий своїй справі знайомий…?