Маніфест Ухилянта

Війна Росії та України призвела до руху ті жахливі сили, яких наше покоління не знало: граничне і відкрите озвіріння державних машин, цілковите закріпачення людей, перетворення держав на тоталітарні концтабори для громадян, абсолютне нехтування обома сторонами конфлікту людським життям (як супротивника, так і всередині своїх держав), пониження статусу людини до операційної одиниці та націоналістичний морок, який масово охопив людські серця та довів їх до несамовитої шаленості. Кожна машина пояснює нещадність, з якою вона відправляє своїх громадян на смерть, якимись абстрактними, малозрозумілими причинами: обидві сторони ведуть "священні" та "екзистенціальні" війни.

Державні машини спираються у своєму терорі на уявну волю народу: Україна стверджує, що населення хоче воювати "до кордонів 91-го року", водночас тих, хто "бажає воювати до кордонів 91-го року", вже півтора року виловлюють, наче скажених тварин, на вулицях міст і сіл, після чого, за відсутності в них повної покірності, їх б'ють, тримають у підвалах, катують, доводять до самогубств і вбивають власноруч співробітники військкоматів у своїх спробах примусити людей їм служити. Росія, своєю чергою, робила те ж саме з жителями ДНР і ЛНР, терором примусивши воювати всіх чоловіків, якім не пощастило виїхати або втекти, а також брехала своїм строковикам, коли казала, що вони не братимуть участі в бойових діях, і везла їх до фронту. Державні машини говорять від імені людей, яким заткнули роти і яких примушують виключно силою до тих дій, які ці народи нібито бажають здійснювати добровільно.

У цьому маніфесті ми спробували виступити голосом, як ми віримо, дуже вагомої частини українського та російського суспільств, що давно вже відчуває безглуздість цієї війни, але через тоталітарність систем, у яких вони живуть, - не мають можливості публічно вербалізувати ці почуття. Тут ми відповіли на основні аргументи прихильників війни, мобілізації, священності та екзистенціальної боротьби між державами, намагаючись показати, що в разі боротьби держав, лібертарій, для якого ідеї щось та важать, повинен ухилятися від сприяння тоталітарним машинам у будь-який спосіб і допомагати в цьому населенню, яке також шукає від них порятунку. Ми вважаємо, що люди розриваються між двома станами: небажанням служити державі, з одного боку, і хибним почуттям провини за це небажання, з іншого боку, - провини, нав'язаної цією самою державою. Саме ця провина робить поведінку людини незрозумілою і суперечливою: людина ніби ухиляється від участі у війні, але при цьому намагається всіляко висловлювати свій патріотизм.

Тому необхідно зняти це хибне почуття провини і сорому, яке прищеплюють людям, і показати, що людина має цілковиту рацію, коли вона уникає, ухиляється від служби системі, що душила, мучила і ґвалтувала її десятирїччами, а тепер вимагає за неї воювати, пояснюючи це їі (людини) власними інтересами. Щойно людина зрозуміє, що її небажання брати участь у війні не є ознакою її боязливості, як кричать про це націоналісти, а навпаки є умінням розрізняти свій справжній інтерес і чути свій внутрішній голос — опір війні стане більш осмисленим.

Перший аргумент прихильників війни: ми маємо обов'язок перед державою, який потрібно виконувати

Ніхто, нічого і ніколи не винен державі. Існує тільки два різновида боргу: добровільно прийнятий на себе позичальником на підставі приватного договору із взаємним обговоренням умов, і бандитський, нав'язуємий в односторонньому порядку під загрозою насильства за його неприйняття. У першому випадку борг передбачає, що перед ним була позика, але навряд чи хоч один громадянин згадає, коли він щось позичав у держави і підписував своєю рукою зобов'язання розплатитися за це своїм життям. Очевидно, що ми маємо справу з чистим бандитизмом, коли озброєний бандит погрожує насильством беззбройним, якщо вони не приймуть його умов одностороннього договору. У людини немає і не може бути жодного обов'язку, окрім того, що вона добровільно на себе прийняла.

Нам можуть сказати, наприклад, що держава надає послуги і дає людям освіту, і тому вони зобов'язані померти від вдячності. Однак вартість усього спектра послуг, що надаються державою своєму громадянину протягом його життя, значно менша від тієї суми податків, яку громадянин протягом свого життя передає державі. Тобто ми навіть не можемо сказати, що громадянин своїми податками оплачує всі надані послуги, тому що на ці послуги йде лише частина внесених ним коштів, тоді як інша частина йде на оплату непомірних витрат чиновників, різних грантоїдів, незрозумілих державних програм, поліції та інших видів паразитизму.

Що стосується освіти, то тут ми відповімо: жодна держава не винаходила принципу передачі знань від людини до людини, - він завжди мав місце в нашій історії ще до появи держав, оскільки забезпечував наше виживання. Держава виступає лише як вартовий між людиною та освітою, вирішуючи, кого і на яких умовах до неї можна допустити; вона також виконує при цьому роль цензора, коли додає в освіту свою ідеологію, приховуючи і перекручуючи в освіті усе, що шкодить становищу правлячого класу.

Тому в нас є всі підстави вважати, що якби на місці цієї держави була будь-яка інша держава, то з процесом передання знань нічого не трапилося б, і навіть якби держави не було зовсім, то й тоді освіта, як передання знань від одного покоління до іншого, нікуди б не поділася. Якби не держава, то ми б здобували освіту без домішок ідеології, яка згодом спричиняє між нами ворожнечу. Тому ми не дякувати їй маємо за те, що вона дозволила нам здобувати освіту, але прогнати її зі сфери освіти назовсім.

Другий аргумент прихильників війни: ми повинні захищати сім'ю/місто від обстрілів

Загрозу життю для наших сімей несуть насамперед бойові дії, а не будь-яка з воюючих сторін у вакуумі. Капітуляція однієї з армій (будь-якої, якій вистачить на це сміливості) врятує всі сім'ї. Тому для виживання сімей і збереження міст по обидва боки фронту абсолютно байдуже, хто програє війну. Смерть і руйнування завдаються не якоюсь однією стороною - це процес взаємної стрілянини, під час якої страждають усі, хто опинився між двома націоналістичними збройними силами.

 Якщо ви вважаєте, що обстріл міста снарядом ворожої держави зобов'язує тих, хто живе в місті, взяти зброю, щоб припинити ці обстріли, то чи правильним є твердження, що коли місто захопить супротивник, і вже ви, відступивши, змушені будете завдавати цьому місту вогневого ураження, задаючи руйнувань та вбиваючи мирних мешканців, то тепер ці мешканці повинні повставати проти вас, щоб припинити обстріли?

Оскільки це навіть звучить безглуздо, ви, ймовірно, додасте, що важливим є не сам факт обстрілу, щоб воювати проти тих, хто обстрілює, а важливим є певне почуття спорідненості між жителями й тією армією, з якою її об'єднує прапор і громадянство. Ми розберемо питання примусових спільнот нижче, а поки що зупинимося на тому, що аргумент про війну, як засіб припинення обстрілів, - популістський, і ніщо не припиняє обстрілів і не береже життя так добре, як мир на будь-яких умовах.

Третій аргумент: ми воюємо за свою землю

Ви воюєте за свою землю, а в нас своєї немає. Отже ми не розуміємо, що ви під цим маєте на увазі. Більшість людей не володіє навіть малим клаптиком, на якому вони могли б облаштуватися, і змушені жити у бетонних нірках.

 У чому виражається наше право власності на цю землю? У тому, що ми можемо там ходити, стояти, гуляти? Чому, прирощуючи території, ми не багатіємо? Навіщо нам щось відвойовувати або завойовувати, якщо наше благополуччя від цього не змінюється?

 Якщо ви під "нашою землею" маєте на увазі верховенство певного юридичного права на цій території, то нас це право не влаштовує -- ані російське, ані українське. Ви ніколи не дозволяли нам самим визначати ті закони, за якими ми хочемо жити. Отже, це право нас не стосується і ми не повинні його захищати. Воно зручне вам, оскільки ви й писали його під свої потреби.

Ви понад 30 років приватизували усе, що погано лежало, роздаровуючи пройдисвітам народні багатства за роздріб, а вони, забираючи собі шахти, газ, нафту, рідкісноземельні метали, говорили: "Це все моє, моє, моє!" Щойно група озброєних людей з іншого боку почала з вами змагатися за ці ресурси не за законом, ви завили і почали говорити: "Це все НАШЕ", сподіваючись, що це підштовхне нас віддавати свої життя за цю багату землю. Але ми пам'ятаємо, що багата вона не для нас.

 Ви думали, що приватна власність, якої ви собі набрали, це тільки привілей, що дає вам заможність і можливість навчання за кордоном для ваших дітей, але це ще й тягар її захищати від зазіхань приватників з іншої юрисдикції, - то йдіть і захищайте своє! Усе те, що ви відібрали у народа - захищайте без народу. Ми підключимося, коли ви почнете ділитися.

Четвертий аргумент: ми воюємо за мову і культуру

Ми не розуміємо, навіщо потрібна одна мова в масштабах усієї держави, якщо в ній живуть спільноти, які бажають говорити різними. Тому, воюючи за свою мову в рамках національних держав, ви не воюєте за свободу для всіх народів на цій території, ви воюєте лише за свою версію національного пригноблення.

Жодна сторона в цьому конфлікті навіть не поміркувала, щоб запропонувати людям культурну автономію і право самим вирішувати, в яких школах вони хочуть навчатися, якою мовою розмовляти і які книжки читати. Дії кожної зі сторін - це націоналістична лють і примушення людей бути такими, якими центральна влада хоче, щоб вони були.

П'ятий аргумент: ми воюємо за свободу

Відповімо стисло: наша свобода визначається не тим, до якої держави ми приєдналися, а дистанцією, яку ми тримаємо від будь-якої з них. Людина здобуває свободу, віддаляючись від держави, а не допомагаючи їй зберегтися.

Тому наша свобода лежить за межами державного контролю і у відмові служити будь-якій воєнщині, яким би прапором ця воєнщина не обмотала своєї нерозважливої голови.

Шостий аргумент: ми воюємо за націю

Ми визнаємо тільки добровільні асоціації людей, тоді як нація - завжди примусова. Більшість людей включено до національного простору без своєї активної згоди бути його частиною: вони не мають нав'язаної їм колективної ідентичності, але приймають її пасивно, просто тому, що їм від неї нікуди подітися, а ще й тому, що за відмежування від цієї ідентичності передбачаються різноманітні репресії, які в різні часи можуть прикриватися статтями про зраду, колабораціонізм та ін. Навіщо дивуватися, що вас хтось зрадив, якщо корінь цієї зради в незадоволеності від того, як ваша держава поводилася з людиною, утискаючи її в її праві на свободу бути тим, хто вона є?

І Росія, і Україна - суспільства величезної соціальної нерівності та несправедливості, і якщо конкретно вам є за що воювати, це не означає, що іншій людині також є за що воювати, - її досвід проживання в цій державі може надзвичайно відрізнятися від вашого, і ваша лють, спрямована проти того, хто цю державу не хоче захищати й хто від неї постраждав, є по суті люттю панька, незадоволеного відсутністю патріотичного настрою у своїх виснажених кріпаків. Якби людина не відчувала себе придавленою вашою національною машиною, їй не було б потреби вам шкодити, тікати від вас або чинити опір вам. Вам слід було б за кожен випадок "зради" звинувачувати себе в тому, що ви довели людей до того стану, що вони вас за щось зненавиділи.

Генезис націй непогано вивчений. Нація - епіфеномен індустріального розвитку при капіталізмі, і виникла вона як раціональна потреба промисловості (для зростання якої необхідний процес, коли навколо її центрів формуються співтовариства людей, які розмовляють однією мовою). Битва за націю була припустима, коли людина була її безпомічним виробом, не могла вийти у своїй уяві за межі наявних про неї уявлень, угледіти її витоки та призначення, і коли її сприймали як щось іманентно притаманне суспільству. Але сьогодні, коли ми розуміємо, що нація - це лише побічний продукт капіталізму, коли ми можемо поглянути на шлях її розвитку з історичної висоти, ми не зобов'язані волочитися за її логікою, тим паче тому, що ця логіка така руйнівна. Ми не зобов'язані мислити себе як операційні одиниці промислового виробництва, і можемо вільно об'єднуватися в невеликі асоціації, які складаються з однодумців, а не з якихось "співвітчизників", з якими в нас часто немає ні спільних переконань, ні фінансової рівності, ні досвіду життя.

У мирний час наші "співвітчизники" депутати, генерали і бізнесмени давлять нас на перехрестях, відкуповуються від правосуддя і забирають наші гроші. Під час війни вони раптом хочуть із нами об'єднуватися. Зрозуміло, що захищають вони своє право і далі нас пригнічувати і не віддавати цього права чиновникам з-за кордону, а що отримуємо ми?..

 Усередині національної групи різні люди можуть почуватися геть чужими одне одному, що є нормальним і адекватним, адже їх силою зробили частиною цього національного об'єднання. Ми не раби і не власність нації, вона не має права розпоряджатися нашими тілами і нашою волею, мобілізувати нас, коли їй заманеться, та вбивати безцінні життя заради якоїсь уявної спільності.

Нація - нестійка і жорстока авторитарна формація, яка всмоктує в себе всіх без розбору, не питаючи ні в кого, чи бажають люди бути її частиною. Вона завжди буде приречена стикатися з усілякими зрадами і мобілізаційним саботажем, доки люди, які її складають, не зрозуміють, що не можна створити суспільство солідарності, коли ти тягнеш туди всіх під палицею. Звільніть від своєї юрисдикції всіх, хто не хоче бути її частиною, і у вас більше не буде ніяких зрадників. Щоправда, і людей залишиться не так багато. Але враховуючи, з якою ретельністю ви їх знищуєте, нам не здається, що це вас може налякати.

Яку б націю ви не підтримували - ви боретеся за старе. Вся ваша національна філософія - це судоми архаїки, що гине. Ми ж стоїмо за щось більше - за відмирання держав, які, замість того, щоб служити нам, як це замислювалося, поставили нас собі на службу.

Сьомий аргумент: ми воюємо заради збереження ідентичності

Що це за ідентичність, яку можна знищити за допомогою встановлення іншої державної юрисдикції? Людина, яка має індивідуальність, не схильна до жодних законодавчих розчинень ідентичностей. Тільки плаваюча, вигадана, туманна, образна ідентичність, яка поширюється з ідеологічного центру держави, боїться знищення державної юрисдикції, без якої пропаде і поширювана нею ідентичність.

Саме держава та її уряд є зачинником національної ідентичності, оскільки поширює її за допомогою ідеології та свого силового апарату. А без держави -- люди б обирали кожен свою ідентичність, і природно розщіплювалися б на набагато дрібніші групи, ніж це робиться в державі, що намагається всіх запрягти в одну національну упряж, яка відчувається як пригнічення для значної частки людей.

Восьмий аргумент: ми...

Зрештою - хто такі "ми"? Чому ви включаєте нас у свої спільноти, хоча ми не погоджувалися бути їхньою частиною? Чому ви говорите від нашого імені, чому формулюєте загальні бажання народу, нічого в нас не питаючи? Чи можемо ми говорити так само від вашого імені, включати вас у свої уявні спільноти? Чи можемо ми говорити: "Від імені народів України та Росії, ми відмовляємося від мобілізації, від війни, від своїх урядів і від нав'язаних ними зобов'язань?" Чи погодитеся ви з цим? Чому від імені народів можна говорити тільки прихильникам війни, які нічого ні в кого не питають, але репресують усіх, хто ставить їхні слова під сумнів?

 Дев'ятий аргумент: народ хоче...

Ви не знаєте, чого хоче народ. І навіть ваші брехливі опитування цього не відображають. У вас є десятки способів перевірити це на практиці.

Це чудово - влаштовувати опитування громадської думки, кажучи, що "більшість, як і раніше, бажає війни до перемоги". Але хто ця більшість? Споживачі війни по телевізору, які продовжують жити, як нічого не сталося? Єдине чесне опитування, яке можна провести в цій ситуації, передбачає особисту відповідальність за свій вибір і має містити лише два пункти:

1) ви за війну до повного знищення або капітуляції однієї із сторін?

2) ви за перемовини тут і зараз і прийняття компромісів?

Зауважимо, що ті, хто погодилися з першим варіантом, повинні особисто брати участь у війні до переможного кінця, тобто при голосуванні за перший пункт, вони повинні негайно записуватися автоматично у війська, стаючи або в резерв, або одразу вирушаючи в навчальні центри. Ті ж, хто проголосують за дипломатію і небажання служити, негайно звільняються від усякого "обов'язку".

Ми стверджуємо, що прихильники війни ніколи не проведуть таке опитування і на таких умовах, оскільки це справді чесний спосіб з'ясувати, що обере населення - участь у війні чи неучасть у ній особисто для себе. Таке опитування відкрило б, що ніхто насправді не хоче воювати, і що вся ваша риторика про підтримку населенням війни - просто маленька хитрість.

Уся ваша підтримка населенням війни спирається тільки на більшість тих людей, які готові "брати участь, не беручи участі": тих, хто залишив країну і ревуть з-за кордону патріотичними бізонами, тих, хто має бронь і тих, хто не підходить під мобілізацію за якимось критеріями. Більша частина прихильників війни в обох країнах непричетна до самого фронту, державі від них потрібне лише формальне і публічне схвалення, спираючись на яке, держава зможе примушувати людей до війни; вона немовби легітимізує смерть і терор голосами тих, кого звільняє від смерті і терору.

Той, хто не воює і кому не загрожує мобілізація, а тим паче той, хто взагалі не перебуває в країні, що воює, навряд чи має право на те, щоб формувати "громадську думку" на тему підтримки війни і висловлюватися за її продовження. Бо так вони розпоряджаються життями мільйонів людей, яких насильством примушують вмирати на полі бою, поки ті, хто висловлюються, ведуть свої відносно безтурботні життя.

Нехай, таким чином, за продовження війни зможуть висловлюватися тільки ті, хто готовий особисто брати в ній участь, а всі інші нехай висловлюються проти. І тоді ми подивимося, чого хоче народ.

Як заманити ухилянтів на війну

Ми переконані, що багато хто з ухилянтів може погодитися воювати — ми не боягузи. Нам вистачає хоробрості, щоб не слухати наказів червономордих воєначальників і нікому не підкорюватися, незважаючи на всі погрози і тиск. Але вважаючи себе вільними індивідами, ми підемо на війну тільки після того, як обговоримо умови. Гроші, якими ви осипаєте солдат, нам не потрібні, оскільки інфляція лише поглиблюється і з часом вони перетворяться на непотріб. Тому ми віддамо перевагу правам і можливостям.

По-перше, ми хочемо землі - тієї самої, яку ви називаєте нашою. Ми дуже хочемо її захищати, але спершу повинні нею заволодіти. Найцінніше в землі - це її ресурси, тому ви маєте віддати їх нам. Якщо земля наша, то немає жодних раціональних пояснень, чому її ресурсами розпоряджається уряд і нічим не ділиться з населенням. Тому з цього моменту весь подальший прибуток від продажу ресурсів має розподілятися між усіма людьми в країні і віддаватися нам безпосередньо. Крім того, необхідно провести повний аудит доходів, отриманих з продажу ресурсів за десятки років незалежності. Усе, що осіло з них на рахунках олігархів, чиновників, усе, що було вкладено ними з цих коштів в інфраструктуру, бізнес, житло (вдома і за кордоном) - усе має бути описано й поділено між усім населенням рівною мірою.

По-друге, ми хочемо загального озброєння народу. Неконтрольований обіг зброї несе свої серйозні труднощі, але на даному етапі нам здається, що озброєний народ - це гарантія того, що нашу народну волю завжди і в будь-якій ситуації будуть виконувати неухильно, і що ніхто не зможе видати свої особисті інтереси за наші, заткнувши людям рота і забороняючи цю волю висловлювати. Коли народ озброєний, жоден мобілізатор не наважиться так поводитися з людьми, як вони це роблять зараз, бо їхнє беззаконня пов'язано тільки з тим, що їх не карають за жодні насильницькі дії щодо цивільних, а цивільних карають за найменший прояв непокори. Їхня поведінка -- боягузтво найвищої форми, боягузтво покидька, який кидається на жертву тільки виходячи зі знання, що вона безпорадна перед ним.

По-третє, ми хочемо справжньої федералізації всіх суб'єктів держави: нехай кожен суб'єкт самостійно визначає свою федеральну мову, свої закони і правила. Нехай кожен народ у державі відчує себе вдома, і нехай не буде так, що тільки одна національна група, яка дорвалася до центральних кабінетів, лізе в особисте життя всіх інших і наказує інакше говорити й інакше мислити.

Вчетверте, ми бажаємо самі визначати, куди платити податки: ми хочемо платити лікарям, вчителям, рятувальникам, пожежникам, але зовсім не хочемо давати свої гроші чиновникам, суддям, приставам і поліцейським, оскільки користь від них сумнівна, а шкода величезна.

Вп'яте, ми хочемо прямої демократії і можливості самим визначати політику держави, щоб народ сам міг вирішувати, коли розпочинати і закінчувати війни, на яких умовах, як називати вулиці, чи зносити пам'ятники, тощо. Ми не хочемо бути заручниками нездійсненних військових амбіцій наших урядів, які безглуздо воюють заради незрозумілих нам цілей. Якщо ви говорите правду, що ви дієте від імені народу, то треба вважати, що досі ви не сприяли запровадженню принципів прямої демократії тільки тому, що не знали про таку можливість. Інакше ж, єдина причина, з якої ви можете заважати її втіленню, полягає в тому, що ви брешете, ніби спираєтеся на волю народу, і просто взяли всіх людей у заручники своїх кривавих машин. Словом, маючи все це, ми самотужки і без усяких батогів це захистимо, зокрема й від вас.

Ми не стверджуємо, що наші вимоги абсолютно правильні і мають бути прийняті саме в такому вигляді. Ми лише хочемо позначити той приблизний контраст, який існує між вашими ілюзіями щодо народу і його реальними потребами. Ви прожили в цих державах хороші, довгі, сповнені достатку життя, і тому любите їх, водночас екстраполюючи свої відчуття від радості перебування в цих державах на всіх інших. Але наш досвід відрізняється від вашого, і ми відмовляємося служити добробуту обмеженого кола осіб. Хто наважиться нас у цьому звинуватити?

Присвячується всім, кого це стосується. Не служіть нікому, крім своєї совісті!