Мало

«Все, ракети летять, почалось» — каже друг мені в трубку, і я прокидаюсь насправді. І здається спочатку, що все буде добре, що переможемо, що вони навіть з кордонів не вийдуть — а вони йдуть, і йдуть, і йдуть, і страшно, звичайно, страшно, коли гримить за вікном, коли сирени виють, коли з вікна бачиш ракети, які летять у Вінницю, у Васильків, у будинок в Жулянах. А у Вінниці друг, а у Василькові ми з друзями шашлики смажили, на гітарі грали, а через дорогу від того дому в Жулянах подруга с хлопцем.

Перші дні — на межі паніки. Один раз і справді паніка була, коли батько в магазин пішов, а за вікном стрілянину чутно, а в голові — «вони ж в батька стріляють, вони В БАТЬКА СТРІЛЯЮТЬ». Не стріляли. Але як було страшно.

Перші дні — страшно, але страх іде, коли приходить звикання. Сирени чутно і коли вони є, і коли немає. Як гупає за вікном, то вже знаєш, то свої чи чужі. І може, не треба так ставитись до тривог, іти в коридор чи на площадку та чекати п'ять хвилин, десять, а потім іти назад, якщо тихо — але сил на чекання мало, мало сил.

І ще люті мало.

Градами — по Харкову. В Харкові — друзі, і друзі сидять у підвалах, у коридорах, вночі, вранці, вдень, годинами, годинами. І друзі не відповідають, і не знаєш: бо сплять, бо світла нема, бо мертві? Не мертві, ще не мертві, і ніколи не будуть мертві, ви не заберете їх, падло, ви більше нікого не заберете, як же мало люті на вас.

Бомби — на Чернігів, на Суми, на Житомир, у лікарні, у школи, у дома, у церкви, на Площу Свободи, та щоб ви повиздихали, падло, як же мало на вас люті!

Пару в авто на дорозі — кулями, та за що, вони ж просто їхали, просто їхали, падло! Мало! Мало люті!

Ірпінь і Бучу з землею рівняють, мруть там як мухи, і все одно пруть, суки, і стріляють в цивільних, бо в вас же патронів вдосталь, вам же дали на тижні війни, на місяці, то витрачаєте їх на всіх підряд, так, падло? Як же мало люті.

У подруги на дорозі в Іспанію вкрали всі гроші та документи. Друг у Берліні застудився та спить у запліснявілій кімнаті. Подруга не хотіла їхати, але її змусили, і їй погано всю дорогу, так погано, що навіть розмовляти не може. Друг захворів та написав прощання у чаті, і я не знаю навіть, чи почую його завтра, чи ні. Весь цей час — бомби, гради, постріли, сирени, руїни, руїни, руїни. А люті все одно мало.

А там, за кордоном, вони ще й не вірять. А може, вірять, та їм все одно, бо Путін знає, що робить, бо Путін не буде брехати, та ви знаєте, знаєте всі, що він бреше, знаєте, що вбиває, знаєте, що скажений. Та ви налякані, ви слабкі, ви не знаєте, що робити з собою в момент, коли визнаєте правду, бо правда значить, ЩО ВИ СЛАБКІ, А ХОЧЕТЕ БУТИ СИЛЬНИМИ. Як же мало люті на вас, ВІДКРИЙТЕ ВЖЕ ОЧІ ВОНИ НИЩАТЬ НАС ВОНИ НАС ВБИВАЮТЬ А ВИ ГЛУХІ ВИ СЛІПІ ВИ НАЛЯКАНІ ДОСИТЬ.

ЯК ЖЕ ЛЮТІ МАЛО!

Коли достатньо буде? Коли друзі не писатимуть, бо обстріли? Коли батька таки застрелять на вулиці?

Коли на мій дім бомба впаде?

Коли з людини перетворюся на крикливе створіння з мертвими очима та ненавистю на губах, коли в думках буде лише «вбити всіх, всіх їх вбити, Я ХОЧУ ЩОБ ВОНИ ВСІ ЗНИКЛИ», коли нема більше ні любові, ні спокою, ні співчуття — тільки лють.

Тільки лють, тільки лють, тільки лють.

І навіть тоді буде мало.