Між короною та гільйотиною. Ч.2

Знову братії нашого видання випадає приносити подяку братові Олександру "Андерсену" за таку кропітку увагу до випущеної нами збірки. Але разом із тим, перечекавши у спокої молитви останні тижні Великого Посту, зокрема й Страсну Седмицю, належить разом з подякою внести до діалогу конструктив та джерело нової аргументації.

На самому початкові його критики, наш брат натякнув нам розтолкувати суть монархізму, зокрема в реаліях сучасних. Що ж, завдання варте не одного десятитомника, але спробуємо зробити це в стилі, якомога відповіднішому контекстові дискусії.

Найважливіше поняття, яка ми маємо тут і зараз затвердити - це те, що монархізм, сучасний та український, може бути виключно реакціоністською ідеологією. Вона прагне до встановлення та дотримання Патріярхії - ладу, що передбачає передання ресурсу влади від батьків до дітей за принціпом вертикалі зверху-вниз у незмінній формі, яка й означатиме легітимність наслідства. Цим поки все сказано. Реакціонізм тут виступає як те, що визначає ідеал формації монархічного руху, затверджує його цілі та прокладає йому шляхи на карті політичного поля, зарослого буріяном та полином та сильно, що там геть й власних ніг не видно, не те, що чіткої дороги. Реалії цього політичного поля просто не дозволяють жодній здорово-мислячій людині складати свою ідеологію та адаптовувати її відповідно злагідності цих містичних "обставин", які завжди, як ми знаємо з історії, найбільш несприятливі та, як написано в нашого брата "непритаманні" саме для істини. В наш "час" несприятливою є взагалі будь-яка форма врядування. Наша країна не є ані консервативно-християнською, ані монархічної, ані навіть демократичною; а якщо ми міряємо сприятливість обставин легкістю встановлення домініюму тої чи іншої ідеології, або форми правління - то зтикнемось з парадоксом, що, виявляється, не існує взагалі геть ніякої ідеї, що могла би бути реалізована, бо це передбачає зміну. В сучасного світу є хронічна алергія на істині зміни. І хоч перейти на президентсько-парламентську республіку буде легше, ніж на абсолютну монархію Едемського лаштунку, розраховуючи все в пропорції величини зміни до її легкості та доцільності в довгостроковій перспективі наш політично-філософський калькулятор дасть збій від абсурду сучасності.

Постає тоді питання: чи доцільний взагалі консерватизм, як ідеологія, що в своїй основі (беручи за її базу вчення про Тріаду - традицію, сучасність і прогрес та гармонію між ними як ціль) сфокусована на зчинення десятків і сотень маленьких змін та підливання рідини традиції в загальне вариво буття для дотримання пропорцій? Надрив індивідума та колективного інтелекту відбудеться так чи інакше, а от КПД зменшиться. Чому взагалі тоді в цих реаліях міряти щось матеріяльною проф.придатністю якогось ідеологічна елемента? Тільки якщо ми спустимо наші очікування до рівню якоїсь сучасної Угорщини буде можливо, і те не за один десяток років, досягти результату. Але така ціль, здається, не варта взагалі й старту.

Це варто було розяснити як передмову до викладеної "програми" хрисиянського консерватизму нашим братом.

Хоч його ідея й видається розумною з точки зору практичного бажання покращити ситуацію, абсолютизм є несумісним з таким форматом влади.

По-перше, Церква як джерело помазання соверена відіграє провідну (на землі) ролю затвердження божественності його влади, а отже ділить цю ролю з Самим Господом, від чого здобуває статус рівний, а подекуди й вищи ніж соверен. Монарх, за прикладом Візантії, є абсолютним володаром на частині світу(!), а як ми знаємо, Христос забрав свою Церкву зі світу. Він має владу над Церквою лише там, де Церква стикається з земним світом, але й тут він знаходиться під владою самого помазання, а тож під владою й Церкви, але лише через генеалогію помазання від Бога через Церкву. Тут не варто думати, що Патріярх стає вищим за соверена, а наш ідеал - теократія. Питання співіснування Церкви й Держави, яке викладено у нашого брата як позитивна конкуренція, тут не існує, бо Церква і Держава служать один одному, обвінчуються кільцями божественності. Головна задача соверена після господарювання та гідного хазяйнування на його землі військом і суспільством - це служіння Церкві та робіння її опорою Держави, її, зрештою, суттю, освячуючи цим і всю державну світськість. Це також не є владним дуалізмом, бо Церква - це еклезія вірних, а себто людей з громадянством, підлеглих, окрім Бога, ще й монархові, так само як і земля, на якій стоїть Храм - належить йому. Позаяк, головне, що твориться в Церкві - невидиме, соверен же є совереном видимого, й те через помазання.

Таким монологом ми, власне, промасажували головні розбіжності та схожості в плані устрою держави, крізь призму яких переважно й описувалися тут почитання християнського консерватизму.

Опираючись змінам монархія і сама почала змінюватись абсолютизуючи владу у своїх руках та нівелюючи традиції самоврядування еліт та цілих територій. Революціонери-прогресисти лише привели вирок у дію. Жахливим чином та у п’янкому кривавому угарі, люди, що втратили морально-етичні орієнтири вирішили повстати проти Бога та самі себе нарекли богами. Мислячи себе богами під час численних страт забували, що вони є звичайними модернізованими сокирами в руках зла. Після того, як почали з’являтись теоретичні обґрунтування абсолютної влади монархів і особливо таких доктрин, як «непротивлення» - абсолютна монархія вже була приречена.

Влучно, звісно, тут було сказано про постаті самих революціонерів, проте не надто видніється достача розуміння самого абсолютизму, що є нормально.

Варто зазначити, що абсолютизм не існує в дихотомії "або є всюди, або немає ніде". За умов царювання вельми пагубної тенденції февдальних країн (маючи на увазі пагубність не самого февдалізму, а, наприклад, одвічну французьку проблему роздроблености на февдальні мікро-держави), граф, який у своїх володіннях, на які мав абсолютне право (що означає, попри його підлеглість королю він міг писати на цій землі власні закони і виходити за них, будучи там повноцінним совереном), тримав лад абсолютизму - залишався повноправним елементом в нерозривній лінії Патріярхії, дотримуючись Божественного закону. Тому не можна ні сказати, що абсолютних монархій, власне, ніколи не існувало в повній мірі, ні заявити, що вона падала як одна велика шафа - одразу й повністю. Відповідно, на самому тільки самоврядуванні еліт (сходячи навіть до сімей, не кажучи вже про цілі території), вона іноді й трималась, як не парадоксально. Наше ж прагнення - це якраз довести абсолют до абсолюту, а себто зробити так, аби кожен елемент держави, від сімей, до графів, до самого монарха тримав стрій Патріярхії без пробоїн у рядах, а себто якраз і став тією "шафою", принаймні на рівні однієї держави, хоч повністю він нею (в Европі) мало де був. А абсолютизація влади під час негараздів - це, здається мені, аксіома історії, тяжко угледіти кореляцію між централізацію врядування у часи війни чи заворушень, хоч би вони й були проти самої монархії та погіршенням її стану, мається на увазі, якщо в даній формулі централізація виступає причиною цього погіршення.

Далі наш брат звертається до цитати про помазання та каже наступне:

Цікаво, але ж може бути зовсім по різному. З одного боку «помазання» може бути спірним, наприклад коли монарх засновує власну церкву та призначає себе її головою. Таке собі делеговане власноруч призначеному єпископу «самопомазання». Приклад Англіканська церква. Або справжнє Боже помазання монарха, який відступає від Божих Законів із послідуючим відстороненням монарха і цілого його дому від влади. Приклад Ізраїльського царя Саула.

Єдине валідне помазання - це те, яке походить від апостольської (в нашому випадку, на жаль поки не у всесвітньому - це Православна) Церкви та яке на момент помазання не передбачає викривлення чину Патріярхії (на хлопський розум: якщо це не помазання президента, або верховного анарха; лише соверена в єдиній персоні, що клянеться перейняти чин його батька, що відповідає кращим з існуючих козацьких завітів). Все інше помазання не має ніякої легітимности та не може бути проведене. Перше забезпечують самі інтереси Церкви та її визначений центральний статус. Друге - розумінням самого Патріярха. З цим проблем ніколи не виникало, згадати лише помазання Скоропадського, яке відбувалося без попереднього досвіду в межах Чину та не потребувало реформ церковної доктрини.

Маючи безперечні факти невідповідної поведінки влади (монарха) – не реагувати на це є звичайним проявом східної духовної та політичної традиції. Натомість врозумлення влади або її зміна, нехай і у межах монаршої сім’ї (або зміна династії, якщо говоримо саме про монархію) – цілком відповідає західним традиціям.

- каже наш брат.

Вірно і ще раз вірно. Не варто думати, що ми (розігруючи сценку історичного ревізіонізму) хотіли би дозволити одному нахабному візантійському цареві одружитися вчетверте. Одна з головних потреб кооперації Церкви й монарха - це духовне наставництво монаршої родини. Патріярх - часто і бажано духовний отець монарха.

Далі тези нашого брата повертаються до Магдебурзьких питань:

...очікується і розуміння необхідності механізмів відновлення належної поведінки від монарха та його бюрократичного апарата. Відсутність таких механізмів призводить до революційної ситуації та певною мірою легітимізує інших романтиків – революціонерів.

Допоки місцева влада діє в межах закону - вона діє в межах волі монарха і не потребує додаткового благословення від нього. В першій статті "Онтології абсолютизму" наводився приклад, що регіональне самоврядування було відсутнім то умовний російський цар для проведення економічної реформи мав би сам на коні з її маніфестацією обскакати кожне село від Білгороду до Сахаліну та сам її, власне, й здійснити перерозрахунки, документацію, а до того ж сам виплачувати з кишені гроші і так до абсурду уявивши, що будь-хто діючий окрім монарха є клятвопереступником чину Патріярхії. Не спійманий - не караний, допоки є призначені на місця люди, які кожен чітко відповідають за свою частину володінь монарха - хай роблять що хочуть, поки не будуть спіймані за порушенням його(!) закону та його волі (яка криється у законі). Це один з головних принципів архаїчного права - дії не судяться перед їх вчиненням та під час їхнього вчинення, все вирішується пост-фактум за верховенством моралі, бо не торкаються суб'єкта окремо, а лише його як частини королівства. Здається, щось нагадує? Звісно! Це мінімальне втручання держави в життя людини. Воно можливе лише за абсолютизму, бо людина не є передосуджена в кожній власній дії, як це є за стандартом модерного цивільного права. Словом: змінюйте, робіть, дійте! Тільки в межах закону - бо це воля монарха. А закон також має передбачати й межі характеру та масштабу змін перед тим, як варто звернутися до монарха.

І так, на останок, від брата про наш аргумент, щодо запоруки божественності, яка криється у формі правління:

Надмірний фокус молодих монархістів на формі без наявності відповідного змісту вже на самому старті загрожує відхилитись від здорової європейської традиції у тому числі і політичної. Про це свідчить і Святе Письмо: «Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що схожі на гроби побілені, які зверху гарними здаються, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечисти. Отак і ви: назовні здаєтесь людям справедливі, а всередині ви сповнені лицемірства й беззаконня» (Мт. 23, 27-28). Форма має відповідати змісту так само і слова – справам, у цьому і є збалансована європейська традиція, яка довгий час еволюціонувала і накопичувала позитивний морально-етичний досвід не збиваючись на манівці.

Форма тут - це не дизайн престолу, а абсолютність влади, схема її передання та, увага: метод правління, а себто НАЙПЕРШЕ збереження моралей і Божого закону. Можливо, не є достатньо зрозумілим, що наш брат має на увазі під "змістом" в даній ситуації, проте для нас форма і зміст нероздільні і неповноцінні одна без одної. Всю плюси, які досі носить республіканська влада - це відголоски залишків Патріярхії, так само як більшість гріху - це ухід в грубу максималізацію природніх бажань і потреб. Свобода - достоїнство та атрибут абсолютизму, всі її республіканські прояви або добрі лише через збереження, хоч й вже несвідоме, правих-монархічних форм, або вже огнилі через їхню кумиризацію та спаплюження. Воїстину, форма не просто має відповідати змісту для збереження Чину, але й бути одним цілим.

Багато, певно, можна було сказати ще, але залишимо простір для подальших діялогів. Допоки ми й справді маємо багато непорозумінь, часто повторюємо одне й те саме під виглядом ріжного та ворожого, але це норма, коли предметом дискусії є щось природнє та першопочаткове, як от, в нашім випадкові, спосіб влаштування світу.

Щиро дякуємо пану Олександру за відповідь й розраховуємо на подальшу плідну співпрацю.

Мир усім!