Мінські угоди

Жодні угоди не підписуються безпідставно. Підставою укладення Мінських угод стала російська агресія на Сході України навесні 2014 року. Цим домовленостям передували Женевська зустріч і, так звана, Нормандська зустріч, учасники якої і досі працюють у такому форматі.

 На тлі Іловайської катастрофи, жертвами якої стали більш ніж 300 військовослужбовців збройних сил України та загального загострення ситуації, було створено тристоронню контактну групу (далі – ТКГ).

Перший Мінський протокол (“Мінська угода”) був укладений 5 вересня 2014 року, як угода про тимчасове перемир’я на Сході України. До ТКГ: від України - другий Президент України Леонід Кучма; від ОБСЄ - посол Гальді Тальявіні; від Російської Федерації - посол Російської Федерації в Україні Михайло Зурабов. Під самим протоколом стоять також підписи очільників терористичних організацій “ДНР” та “ЛНР” Олександра Захарченка та Ігоря Плотницького, як приватних осіб, приутність яких, попри визначення таких угрупувань як терористичних українською стороною, була істотною умовою для згоди РФ бути переговірною державою.

 Текст угоди не передбачає будь-якого визначення цих формувань, а лише закріплює за підконтрольними проросійським бойовикам території двох областей “особливий статус” у складі України, що передбачається, починаючи з п. 2 та 9 Протоколу.

 Домовленості складаються з 3 документів: Протокол; Меморандум про виконання Протоколу за результатами консультацій ТКГ стосовно спільних кроків, направлених на імплементацію Мирного плану Президента України П. А. Порошенка та ініціатив Президента Росії В. В. Путіна (далі - Меморандум); Комплекс заходів щодо виконання мінських домовленостей (далі - комплекс заходів).

 Вперше така ТКГ зібралася 23 червня 2014 року, після оголошення Президентом України про одностороннє припинення вогню. 5 вересня ТКГ зустрілася у Мінську вже у згаданому вище складі.

Повноваження представників.

 Україна: другий Президент України Л.Д. Кучма виступив у якості офіційного представника діючого, на той момент, Президента України П. Порошенка, як сторони домовленостей та сторони військового конфлікту, а отже, міг підписувати будь-які домовлені положення і нести, відповідно, за них персональну відповідальність, у разі, якщо такі положення суперечили або іншим чином не відповідали інтересам України.

 Російська Федерація: Представником Російської Федерації був, як і 23 червня 2014 року посол РФ в Україні М. Зурабов. Попри незаперечні докази участі російських регулярних військ і самої РФ, як самостійного учасника конфлікту, представляє державну позицію самої Російської Федерації, як країни, що не є учасником збройного конфлікту, а, натомість, є посередником у його вирішенні. Відповідно до того, не мав повноважень брати зобов’язаня щодо вирішення конфлікту на РФ або іншим чином демонструвати участь своєї держави як учасника бойових дій, а виключно консультувати щодо “мирного вирішення” конфлікту та мав право на підпис самих документів, що складають договір.

 т.к.з “ДНР”/”ЛНР”: Попри відсутність офіційного визнання цих угруповань, а також невизначеного статусу представників, що у документах були підписані як приватні особи, «Мінськими домовленостями» для них встановлюються конкретні зобов’язання. Ці зобов’язання, де-факто, покладаються на сторону, що не визнається самою угодою, оскільки не представлена офіційно на перемовинах, а тільки через осіб, які не мають жодного офіційного статусу та не підпадають під міжнародну відповідальність. Натомість, ці представники брали участь як переговірна сторона і, зрештою, як учасники договору. Міжнародним договором, накладення зобов’язань на конкретних фізичних осіб – неможливо. Одна з держав повинна відповідати за виконання ними домовленостей і зобов’язання повинні накладатися саме на державу, а не адресуватися фізичним особам.

 ОБСЄ: Під всіма трьома документами також присутній підпис посла ОБСЄ Гальді Тальявіні. З аналізу документів випливає, що пані Гальді мала право на підпис документів та внесення окремих пропозицій, щодо забезпечення моніторингової місії ОБСЄ у зоні бойових дій.

 Ці домовленості, при їх детальному аналізі, не можна вважати міжнародним договором, оскільки відбулося самоусунення Російської Федерації від відповідальності з перекиданням її на очільників т.к.з. “ЛНР”/“ДНР”, які не є офіційно учасниками цих домовленостей.

 Наступна причина - те, що ст. 6 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів вказує на те, що правоздатністю укладати договори володіють лише держави. А в даному випадку відбувається очевидне порушення, оскільки представники «ЛНР», «ДНР» залучені де-юре як фізичні особи, а насправді - на правах сторони і учасника договору, оскільки відповідно до змісту договору – за ними закріплено повноваження й зобов’язання, за виконання яких не несе відповідальності інша держава (отже «ЛНР», «ДНР» позиціонуються як повноправна сторона).  Значить «західні партнери» теж їх мовчки визнали.

Що з цього всього випливає?

Мінські угоди намагалися (і намагаються досі) видати за міжнародний договір, згідно якого на Україну та інші сторони накладено конкретні зобов’язання. Ці угоди застосовуються ЗМІ для створення надій на те, що укладено договір з РФ і що вона потурбується про їх виконання. І для цього були підстави: хоч РФ не брала участі як сторона збройного конфлікту – усі знали, що вона безпосередньо до нього залучена, тож такий крок вчинено радше для убезпечення від повномасштабної війни, а також для сепарації «ЛНР»/»ДНР» від РФ. Тобто, щоб вона визнала їх чужими для себе угрупуваннями.

Однак, посилатися на виконання Україною своєї частини домовленостей, як підставу для виконання угод іншими сторонами – неможливо. По-перше, у договорі не вказано залежності між виконанням угод Україною та іншими учасниками (крім випадків, коли вказано «одночасно»). По-друге, виконання міжнародних договорів фізичними особами взагалі неможливо. По-третє, наразі договір взагалі не міг бути чинним, оскільки Плотницький не є лідером «ЛНР», Захарченко взагалі – ліквідований, об’єднані «республіки» не мають статусу правонаступника «ЛНР»/«ДНР», а домовленості не було змінено чи укладено повторно.

І найголовніше: нема підстав для укладення міжнародного договору. Фактично, Україна уклала договір сама з собою, оскільки РФ себе учасником конфлікту не вважає, «республіки» Україною визнані терористичними організаціями. Україна не може укладати договір з терористичними організаціями, котрі визначає як суб’єкти не зовнішнього, а внутрішнього походження (хоч РФ і визнана державою-агресором, але «ОРДЛО» не визначені як підрозділи іншої держави або окуповані саме РФ території. Такий статус у Криму). Та й узагалі, Україна погодилася укласти договір з терористичними організаціями what?? Це не лише суперечить Конвенції «Про право міжнародних договорів» - це є взагалі незрозумілою за походженням домовленістю, оскільки РФ не мала права втручатися у внутрішні справи України, а тим більше – вирішення «внутрішньодержавного конфлікту». З цього випливає, що участь РФ у цих домовленостях – так само інтервенція у внутрішньополітичні питання.

Якщо конфлікт іншими державами визначається як внутрішній, то ніякі міжнародні договори на його підставі не можуть бути укладені. Сторони знали про це, але знехтували правом на користь політики. Укладення такого договору – ідентичне до ситуації, якби Туреччина вирішила зібрати ТКГ з Сирією та Іраком через внутрішній конфлікт з так званим Курдистаном на Турецькій території. Або якби Афганістан зібрав ТКГ з Пакистаном чи КНР за участю лідерів «Талібану».

Отже «Мінські домовленості», якої б форми їм не надавали і як би не намагалися видати за міжнародний договір – не є таким. Відсутність їх ратифікації ВРУ є лише формальною підставою для невизнання цих домовленостей як міжнародного договору, насправді ж вони просто не могли бути чинними з самого початку.  

Якщо вже Україна погодилася на участь РФ як НЕ СТОРОНИ ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ, а представники «республік» не вважаються іноземними суб’єктами, то договір не зовнішній, не міжнародний. І вирішуватися він має Україною так, як би вона діяла проти терористичного угрупування. Раз вже РФ не визнає на Донбасі також і свого озброєння, то це наше озброєння, українське, майно держави Україна – а значить його потрібно повернути назад. Як це зробити – держава не повинна обговорювати ні з якими третіми сторонами, а будь-яка агресія РФ з цього приводу (раз вже вона від території відхрестилася) – визнається інтервенцією і ніякого відношення до допомоги не мала б. Навпаки, це було б не тільки втручання у внутрішні справи України, а ще й користування нестабільною ситуацією – ще більш неправомірна дія.

Раз вже в міжнародних договорах ми дозволяємо собі не визнавати РФ стороною конфлікту – то і з терористами не повинні гратися за її правилами. Адже виходить, що ми ніби як кажемо, що на Сході війська РФ і шукаємо докази, але водночас на міжнародній арені дозволяємо не називати РФ стороною у війні у цих домовленостях. Наші «партнери», звісно ніби як погоджуються, що РФ – країна-агресор і роблять відповідні заяви, але їх практичні дії цьому суперечать. Якщо так, то з терористами треба за внутрішнім правом, як і належно з такими поводитись, не допускаючи ніяку третю сторону у якості «посередника».

А ще – зробити нормальний інститут дипломатії і залучити адекватних фахівців міжнародного права для встановлення і підписання міжнародних угод в майбутньому.