Love Story 1/?

Жив собі хлопець. Дожив до двадцяти п'яти років і помер. Що говорять у таких випадках?

Що був він вродливим і розумним. Що любив Клару Шуман, Клеопатру, Елеонору Рузвельт. І мене.

Якось, коли він звалив в одну купу цих світочів розуму й вашу покірну слугу, я спитала, за яким усе-таки принципом мають розподілятися його «любі», й він, посміявшись із мене, відказав: «За алфавітним».

Я тоді, пригадую, хотіла вбити його на місці без роздумів. А тепер — сиджу й гадаю: а як, власне, мене в тому списку було записано? Якщо на ім'я, то я стояла за Елеонорою та перед Кларою. Якщо ж на прізвище — то найпершою серед них.

І хоча як мінімум в одному з випадків я була першою, це чомусь страшенно мене гризе: я ж бо звикла абсолютно скрізь бути першою.

На останньому курсі я почала підробляти в університетській бібліотеці. Неймовірно нудна робота серед пилюки старих підручників, надокучливих хлопців, які вважають себе, мовляв, «розумнішими за якусь там клушу на видачі книжок», і праця мало не за одну печево на місяць. Але залишатися там знову й знову мені все ж хотілося з багатьох причин — починаючи від моїх улюблених колег, з якими будь-яка брудна робота краща, і закінчуючи бажанням позлити декого, хто вважає, що їй це «не за статусом».

За час роботи Елісон дуже потеплішала до своїх колег і вже цілком могла називати їх своїми друзями. Даніель Лі Вайлдс і Наталі Рене Вокер, як і Рейнольдс, навчалися на останньому курсі, але, на відміну від музики — віолончелістки, Ден навчалася на інженерку, а миленька Рене узагалі на журналістиці.

Книжки повертаються на свої місця після того, як їх приносять назад до бібліотеки, далеко не одразу: спершу збирається невеличка стопка, і лише після цього один із працівників розносить їх по місцях. Тож Даніель під слізні прохання подружок попленталася вузькими коридорами поміж стелажами розносити книжки по місцях, поки самі сльозливі неспішно вели бесіду за стійкою видачі.

— У такому разі я б повернулася по всіх важливих для мене людей. А якби пощастило, то спробувала б урятувати всіх, — із легкою усмішкою Рене розповідала, що робила б у разі зомбі-апокаліпсису.

— Не думаю, що це раціонально. Я спробую врятувати найближчих, а решта мене й зовсім не хвилює. Хай хоч зараз передохнуть…

— Елі — Вокер перебила Рейнольдс із явним осудом у голосі, на що та лише розтягнула усмішку й знизала плечима.

— Дайте мені «Політичну історію Заходу: держави, право і суспільство», — чоловічий голос, що різко пролунав десь перед дівчатами, здався надто неввічливим.

Перевівши погляд, Рейнольдс побачила мовця, який, як виявилося, звертався саме до неї. Хлопець здавався щонайменше на двадцять сантиметрів вищим за неї. Біляве волосся, яке, попри коротку довжину, виглядало неохайним, ще й одягнений у тотал-блек із металевими деталями.

«Може, з якогось прибецнутого фестивалю втік прямісінько до бібліотеки? Чимось він мені нагадує хлопця Ден…» — подумала Елісон, але вголос нічого не сказала.

— Чого зависли? Свідомість втрачаєте через мене? — насміхався хлопець, побачивши, як Елі на певний час зависла.

— Може, трошки зменшите свою зарозумілість хоча б на час розмови з незнайомими людьми? — дівчина випрямилася й упевнено відповіла.

— Ну, вибачайте й просто принесіть книжку!

— Е ні, містере Гордовитість.

— Слухайте, мені дуже потрібна та клята книженція.

— Чи не можна без вульгарностей, містере Гордовитість?

— О, і от уже я — Гордовитість.

— Так і чого ми так зверхньо ставимося до людей? Просите книгу про суспільствознавство, щоб навчитися, як у ньому поводитися?

— Я зовсім бовдур, по-вашому?

— Елісон…

— Зачекай, Рене. Він не розуміє, чого ми вважаємо його дурним. Треба ж якось пояснити дитинці…

Уста Рейнольдс розпливалися в широчезній усмішці, хоча по очах було видно одне — те, що їй дуже подобається. Наче весь день тільки й чекала нагоди посваритися з кимось. Та й хлопець був не гірший за неї.

— А що, самі себе вважаєте дуже розумними? Який же йолоп сказав вам таке?

— Я сама знаю. От із вами я, приміром, і кави за одним столом не пила б.

— А я вас ніколи й не запросив би.

— От вам і доказ, — зраділа вона, посміхнувшись ще ширше, хоча, здавалося, ще ширше вже неможливо, — доказ того, що ви дурний.

— Що в вас тут відбувається?! — вигукнула Ден, підходячи до стійки. — Сет? А ти по що прийшов?

— Ти його знаєш? — запитала Елі.

— Так, друг та однокурсник Метта.

— Ох і маленький же цей світ! — прокоментувала Рене, намагаючись уникнути подальшого розвитку сварки.

Знаєте, чого Елісон усе ж погодилася піти з ним на каву? Щоб дізнатися, що буде далі. Наскільки далеко він зайде у спробі самоствердитися й що з цього вийде. Якраз і буде можливість ще більше пройтися по тому, який він.

Хоча він і так принизиться на заліку, бо, як виявилося, всі самі ці книжки розібрали його однокурсники, а останню Ден притримує для свого любого Метта, тож хлоп у будь-якому випадку вийде двієчником із цього заліку.

Хоча, можливо, і сама Рейнольдс триста разів пошкодує, що погодилася. Коли вона вийшла з-за стійки видачі, то точно спіймала його погляд, спрямований явно не на стелажі з книжками поряд. Але, можливо, було й таке, бо в якийсь момент у нього стало таке кисле обличчя, що навмисно не зробиш. А якщо він її розглядав, що було більш імовірно, то що йому там настільки не сподобалося?

Елісон мала струнке й підсушене тіло, довжелезні ноги, на які заглядалися навіть дівчата, а лицем була чи не найкраща. Як сама вона вважала — найкраща одразу після Рене та Ден. Якщо ж говорити про стиль, то він лише підкреслював усю її красу величезними цінниками.

Після завершення зміни вони підійшли до кафе «У красуні». Він замовив дві кави та тістечко для мене.

— Мене звуть Брайан Сет Гордон, — сказав він, наче Ден встигла розпатякати все, що знала і не знала про нього, дівчатам.

— Вчуся на юриспруденції, — додав потім, так само наче я не зрозуміла цього ще тоді, коли Ден сказала, що він одногрупник її хлопця.

— Мене звати Елісон Джамайка Рейнольдс.

— Головне, що не донечка когось з управління університету. Бо ті занадто багато про себе думають. Навіть гірші, ніж я, — Сет спробував пожартувати й сам посміхнувся, але на вираз Рейнольдс це ніяк не вплинуло.

Запала мовчанка, і Елісон подумки подякувала йому за те, що не почула від нього знайомого й остогидлого: «О, тож ти донька Рейнольдсів? Ті, що викупляють майже всі, якщо не всі, місцеві фірми. Чула, раніше займалися лише своїм бізнесом й теж непогано жили, а тут всього і одразу захотілося! То як воно — живеться молодій і неймовірно багатій?».

Пройшов ще деякий час, перш ніж Гордон знову завів бесіду:

— То на кого ти вчишся?

— Спеціалізуюся з музики, граю на віолончелі.

— То, може, й мені заграєте щось цікаве?

— Якщо подобрішаєте до оточуючих, то я подумаю над вашим проханням.

— За що ж ви так зі мною? — хлопець театрально зробився «бідним і нещасним».

Не дивлячись на те, як думала Елісон, Сет був не таким уже й колючим і в процесі розмови, навіть нічого не розуміючи в музиці, давав коментарі й безустанку «лип» до неї. Наче це зовсім не він удень скривився, дивлячись на неї, а хтось інший. Тим не менш, навіть таким результатом Елісон була задоволена.

— Слухайте, містере Гордовитість, пам'ятаєте, благали мене зіграти щось?

— То ви все ж надумали?

— У п'ятницю показовий концерт мого курсу.

Сет по-дурнуватому подивився на Елісон, мовляв: «Нуу? Що далі?», через що та вперше за вечір посміялася й додала:

— Приходьте, якщо хочете послухати. Я вас запрошую.

— З нетерпінням чекатиму п'ятниці! — вигукнув Сет та підскочив на ноги, чим привернув увагу всього кафе, від чого Елісон знову пустилася в сміх.