Litgeeks #2: Франкенштейн
Запитання: що для вас романтична готика?
Відповідь: відчувати екзистенційну кризу
Привіт! З вами команда Гіклабу та новий випуск Litgeeks. Сьогодні про те, чому «Франкенштейн» — це маніфест сьогодення, а Мері Шеллі — рок-зірка.
Спочатку — кілька слів про авторку. Поціновувачам класики, згадуючи Мері Шеллі, напружуватися не доводиться, бо праця, яка одразу викликає реакцію «А-а, знаю», в неї одна. Це — «Франкенштейн». Проте, як кожна жінка, що себе поважає, Мері залишила цікаву спадщину, що не обмежується лише цим романом.
Якби Мері жила сьогодні, вона була б кльовою. Але їй це не потрібно, тому що вже в дев’ятнадцятому сторіччі вона могла б нахабно запитувати в кожного зустрічного, чи знають вони, чия вона дочка. І йдеться не про батька. Мері Шеллі — дочка Мері Волстонкрафт, письменниця, філософ та феміністська легенда. Так і хочеться сказати, що вона народилася «не тоді», але усім свій час.
Ще один цікавий факт — вона написала «Франкенштейна», бо було нуднувато. Усі ми знаємо, як це — сидиш на дачі, зв’язку немає, от і придумуєш якісь пригоди. Так сталося й із Мері: на канікулах їй, її чоловікові та їхнім друзям, серед яких був лорд Байрон, не пощастило з погодою, через що вони були вимушені сидіти вдома. За модою того часу, Байрон запропонував челендж: хто напише найстрашнішу історію, той і крутий.
Мері вирішила, що вона стане найкрутішою, і досягла того, про що багато з нас навіть не мріє: по-перше, написала хіт у вісімнадцять років, апо-друге, стала матір’ю наукової фантастики. Фундаментально, звісно, «Франкенштейн» не є видумуванням велосипеду, якому дали назву сай-фай, проте саме велосипед Мері поїхав далеко.
То що ж там такого? З'ясуймо.
Перше, що розумієш про роман, — це краса його мови. Складні конструкції, що застаріли на два сторіччя, важко читати, коли речення розтягується на декілька рядків, проте до цього звикаєш як до холодної води — спочатку неприємно, а потім не вилізаєш до синіх губ. Кожне слово відчувається так, ніби його вручну підібрали до інших, вплели в оповідь, ніби нанизуючи намистини одна на одну. Поетичний стиль із часом стає майже медитативним та заспокійливим там, де сюжет виробляє циркові кульбіти.
До речі, про сюжет. Узагалі він доволі простий: це роман у листах, де капітан Волтон переповідає розповідь Віктора Франкенштейна про життя останнього. Такий собі вайб «Укорінення» Нолана. Віктор — науковець-самоучка, якому вдалося відкрити секрет життя. Він зібрав Створіння, оживив його, проте, коли результат його дворічної роботи виявився страшним, Віктор відмовився від нього. Відмова прозирає у їхніх стосунках крізь увесь сюжет: один бажає бути прийнятим, інший дає тільки відмову. Певно, Віктор Франкенштейн — один із літературних прообразів архетипу поганого батька.
Віктор загалом є образом морального розпаду, який для чоловіка починається із зацікавленості в науці. На початку він — турботливий старший брат та людина, яка тонко відчуває світ навколо. Та з плином його життя, з появою Створіння він стає жорсткішим, утрачаючи навіть свою надійність як головного нарратора історії.
Завдяки своєму головному героєві «Франкенштейн» — це сумна історія про відповідальність за свій вибір та неприборканий талант, що й робить роман настільки актуальним. Відчуття, що ти можеш забути своє життя за якимось проєктом, реальність, яка з його закінченням стає тягарем — відлуння кожної з цих тем ми відчуваємо в різні моменти свого життя.
Що ми, як не наслідки наших дій? Саме це питання ми називаємо головним у романі. А чи наважитесь ви на нього відповісти — це вже за вами.
Та яке рішення ви б не прийняли, приємного читання та швидкого тижня!
P.S.: ще одна причина прочитати «Франкенштейна» — дізнатися, що ніякої електрики у процес появи Створіння не було залучено. Кожна сцена з кожної адаптації, де епічно гуркотить грім та стріляє блискавка — кінофікція...