Леш

Повітря на вулиці було таке солодке, хоч пий його. Вологе, з дрібками якихось лісових запахів, які сюди майже ніколи не долітали. І небо — ніжне-ніжне, із хмаринками кольору крем-брюле у скляній вазочці. Навіть шум вічного будування і звична лайка здавалися сьогодні ледь не музичними. Леш дістав з-за вуха цигарку, за звичкою підніс до рота, торкнувся губи, вилаявся, сунув цигарку назад за вухо. Він обіцяв Ніні не курити більше, і своєї обіцянки дотримає. Хіба якщо повернеться Перший Кит, без легенд про якого тут не обходиться ні дня — тоді він закурить. Якщо захоче і якщо буде кому, бо Перший Кит собою завбільшки з увесь Прихисток, і якщо він змахне хвостом, міста не стане. Але годі мріяти, час вертати до роботи. Космодром Прихистку ледачих не любить і довго в собі не тримає.

Одне слово — космодром. Направду ж — картата мішанина окремішніх доків, портів, площадок для залізних тварин, а також смоляних і скляних, і їхніх людей. Люди припливають, прилітають, приїздять і часом просто приходять, щоби ти їм щось перевірив, щось вставив, щось замінив. Часом тобі таланить щось десь так підрізати, відколупати, злити, щоб під кінець дня вам із Ніною було на що випити сидру в кафе-морозиві. Часом приїздить хтось серйозний і важливий — але то переважно не до їхньої майстерні, а вище, у Мармуровий квартал. Півроку тому — всі досі теревенять — приїздив хтось із почту Королеви Зими, гарна пані і з нею якийсь пан, в оточенні екзоскелетних чотириногих істот, трохи подібних на оленів. Оленів ремонтували, вони у відповідь говорили по-людськи, але невідомими мовами. Хтось із хлопців по дурості підкотив до пані, і більше того хлопця ніхто не бачив, а оленів ніби побільшало на одного.

Леш знову ледь не закурив. Зараза. Треба, треба вже йти, а він прикипів до того клятого світанку так, ніби то найкращий і останній у його житті.

Якимось вітром цього солодкого літнього ранку, коли хочеться лежати під тонокю ковдрою і пестити кохану, а не йти працювати, — до майстерні занесло когось із вищих. Демона, бога чи ще когось. Леш не був обізнаним і навіть не намагався почати розбиратися. Знання всіх імен демонів і всіх санів фей не допомогло тітці Ляні, коли її забрали. До міста прибула Суддя, казали, що то ніби вона відвозить грішників просто на Острів, і там вони служать до сконвіку в каменоломнях, і ради тому нема, і навіть поїхати провідати не можна, бо жодна тварина і людина при здоровому глузді тебе туди не повезе. Тітка Ляна була хороша, добра жінка, але характер мала запальний. Казали про неї, що замолоду вона вбила свого першого чоловіка у сварці. Сама тітка ніколи нікому не розказувала про це, а Леш того свого дядька й не знав, бо тоді ще навіть не народився. Сусідки ж Лянині терпляче чекали, коли її спіткає кара, бо хотіли подивитися виставу. Але довго обходилося: по Ляну приходили, вона витирала руки фартухом, кликала всіх дітей в хату, цілувала чоловіка (спершу другого, потім — третього), сама виходила і починала проказувати імена тим, хто до неї прийшов. І ті просто собі забиралися геть. Але оце одного разу прийшла особисто Суддя, а Суддя не має вух, їй нема чим слухати імена. Вся Суддя, або ж фея сердець, як її називають дикуни, — одне суцільне серце, і замість костей у неї міцні, як криця, судини, і щось подібне до серця з одним величезним оком посередині править їй замість голови. А коли в ній немає потреби, вона сидить оголена у печері десь у глибині Острова, який не можна споминати, та печера сповнена живих людських сердець, серця б'ються, а Суддя долонями випростаних рук слухає, як затихають удари... Так було того разу, Леш бачив із вікна: Ляна вийшла, як була, в домашній кофті і штанях, нерозчісана, і стала, як завжди, говорити — а Суддя у чорній лискучій мантії простягнула до неї свої сині руки, склавши пальці так, ніби то зброя, і не стала слухати. Ляна одразу якось зіщулилася, зменшилася, одяг став їй завеликий, а сивина нараз зникла з волосся. Леш зачаровано і злякано дивився з вікна, як дівчинка його віку, в одній сорочці, підстрибом біжить просто в ту мантію і зникає в ній без сліду. Суддя ж кліпнула на їхній дім своїм великим червоним оком без зіниці і зникла в мареві зі снігових блискіток. Це було давно. Але відтоді Леш знав: імена і знаття врешті нікого не врятують.

І тут таке: хтось із вищих хоче, щоби саме вони поміняли колесо на його чи її зачарованій тарантайці чи підковали зачаровані лапи магнітними підковами. Спершу Лешдумав, що самого вищого нема, що замовлення передав його візник, якого він бачив лише краєм ока. А воно й добре, думав спершу. Може, в того вищого роги замість очей. Чи в неї. Може, вона харчується людськими душами чи платить зубами абощо. Добре, що не довелося їх бачити, от би вони взагалі звернулися деінде. Тоді дізнався, що хирлявий чолов'яга, який тинявся нині круг майстерні, і є замовником, трохи здивувався і подумав: ну, то, може, в нього ще там щось. Три хвости в штанях, іскри з очей. Вищі – вони всі такі, вік би їх не бачити, життя було б простішим.

Леш недарма пішов сюди, в Цегляний квартал, де роботи було менше, вона була простішою, і платили за неї гірше. Але... Але зранку Ніна сказала: в господині крамниці солодощів нові коралі, так і хочеться з'їсти, от би й мені такі. Ти ж працюєш, то купи. Якщо вже тобі ходити на ту кляту роботу важливіше, ніж бути зараз зі мною. І не лови ґав. Вас же всіх викликають аж поночі, отже, роботи буде багато, і багато людей, і якщо ти там десь трошки візьмеш, ніхто не помітить. Ніхто ніколи не помічав. Та й якщо що, вони тебе прикриють. Вони ж-бо переважно самотні — бо хто, крім мене, дурної, за механіка космодрому піде. Ви ж смертники, вас тварини вічно жеруть. І переважно ще й потворні: в того пальця нема, в того ока. А ти гарний, молодий, жонатий. Вони мають зрозуміти. Ніна була така красива у домашній блакитній сукні з квітами, яку пошила сама з тіткиляниних старих штор. Литки і руки худенькі такі, майже прозорі, а груди і губи повні, і волосся ромашками пахне... І взагалі, проси підвищення чи що. Бо як ти збираєшся прогодувати трьох, коли малий народиться.

Леш упіймав себе на тому, що прикурює від пальця. А най йому...

Поруч із ним весь цей час, виявляється, хтось був. Позаду, у світлій просторій майстерні хлопці чухали потилиці і кружляли навколо їздової тварини пана замовника — а та шарпалася, ревла, сичала і махала на них сотнею ніг-кігтів з людську руку завбільшки. А сам пан замовник, виходить, стоїть тут і стежить за ним.

Він був непоказний, навіть занадто. Одяг драний якийсь, брудний. Сам весь як обсмоктаний. Обличчя, наскільки видно з-за респіратора, бліде і з величезними мішками під запалими очима. Капелюх на давно немитому волоссі ніби виліплений з пилу. Але тримався так, що де там до нього наглядовій раді Прихистку. То від нього пахло вологою землею, лісом, травою і ніби якимось м'ясним їдлом. Стояв собі, притулившись до стіни майстерні, так, наче вона йому належить. Наче йому тут належить усе місто і всі, хто в ньому живуть.

- Пане?..

- Твоє ім'я.

- Леш, мій пане.

- Леш.

І сичав він так самісінько, як ота його тварюка. Друга тварюка стояла на прив'язі на вулиці і скиглила, певно, переживаючи за свою товаришку. От же ж буває на світі: невідь скільки ніг, невідь що замість писка. Але бігає, певно, нівроку, і навіть якщо загубить десь ноги чи дві — навряд чи це хтось помітить.

- Чому з іншими не працюєш, Леш?

- Думаю, мій пане.

- Про що думаєш?

- Як вам колесо... себто ногу... себто не вам, а вашій тварині замінити.

Тварюку хтось пошкодив дорогою, вона втратила один зі своїх кігтів, а ще один був заледве тримався на жилах, то Леш його підрізав, хутко загорнув у ганчірку і сховав наосібно. Потім, пізніше, думав піти і продати на одному з ринків, бо з тої штуки може бути гарна зброя чи деталь. А самій тварюці поставити щось подібне, трохи більш міцне і простіше, щоби ходило довше і не відвалювалося, ніби як протез. Хіба погано? Та він їй такий протез зробить, що він не двох, він десяти кінцівок вартий буде! І замовнику добре, і Лешу, і всім. Хіба не так?

Але клята істота рознервувала і тепер її заледве стримували за в'язи, а він стояв і думав. І що робити тепер?

- Невже так важко знайти для нас щось на кшталт запасного колеса?

Сичить. Точно щось знає. Ой, халепа...

- Та ми просто як краще хочемо. Тому й тримаємо вас тут так довго. І так, я мушу перепросити, — з Леш, мов рікою, полилися дрібні непотрібні слова. — Я чудово розумію вас, якщо ви обурений. Ви, певно, вдосвіта хотіли виїхати, у вас у великому світі, мабуть, купа справ.

Замовник перервав той потік коротким:

- Світ почекає. Робіть як краще.

А тоді якась дурна цікавість, чи, може, тіткилянина спадщина далася взнаки, і він спитав:

- А чи можу я знати пана ім'я? Бо я ж сказав вам своє...

Тоді щуплий чоловік у старому потертому респіраторі глянув просто йому в очі, і Леш відчув майже те саме, що й тоді, коли Суддя стояла на їхньому просторому, але забитому різним мотлохом, дворі.

- Можеш. Анку, збирач мерців.

Хлопці не знають. Ну, тобто, може, здогадуються, але не знають. Не знають, що Леш зробив і кому. І тримають там ту штуку, це ж він на ній, певно, мертвих возить. Це ж про нього кажуть, що його тварини — то душі найбільших грішників. Це він, це про нього. Не треба бути обізнаним, щоби знати, хто такий Збирач. Як він його одразу не впізнав? Про нього ж усім змалечку розказують: не дивись у очі; не говори першим, якщо до тебе не озветься; не переходь дорогу. Та й опис візника він скільки разів чув: виснажений, у старому одязі, обличчя закрите, тварини мають безліч лап. Як він раніше не зрозумів, чому?..

Тварюка в майстерні заволала на страшно високій і гучній ноті, і та, друга підхопила. Леш зморгнув — замовника поруч не було. Тварюка завила знову, наче в неї у горлянці сиділа тисяча грішних душ, і кожна грала на осібній трубі. Від того стогону щось пройшлося попереком, занило у спині, засудомило у плечах. Прокляття.

Похапцем Леш пішов за ріг — туди, де часом тримав різні зайві речі, які підбирав від замовників. Там, у цегляній у стіні ангару, що його займала майстерня, були вмуровані дверцята, ключа від яких мав тільки Леш. Пальці, що тримали ключі, дуже трусилися. Згорток із ногою тварюки здавався вдвічі важчим, ніж був, коли він його сюди приніс. Тварюка завила вкотре, і тепер в її стогоні Лешеві, що вже майже біг назад, почувся голос Ніни. Ніна ще зранку казала, що їй якось не так, але ж до пологів ніби далеко, то хай іде на свою дурну жебрацьку роботу, якщо хоче. Треба було не йти. Треба було лишатися. Хай би сварила. Ніби вона раніше ніколи його не сварила. Та він просто втік сьогодні, він же міг відмовитися, міг. Зрадник.

- Знайшов!

Тварина нараз затихла, перестала смикатися у сталевих мотузках, якими її до того ледве тримало шестеро дужих механіків. Обережно, з тихим скавчанням потяглася до Леша. Той різко видихнув. Зараз головне діяти спокійно.

Хлопці зробили кілька кроків назад, повідпускали мотузки. Хтось на випростаній руці подав йому інструмент. Далі тіло діяло осібно від голови і очей, бо Лешеві здавалося, що він перестав уміти розрізняти те, на що дивиться. Попросив запасний суглоб — такий, як на тому тижні ставили механічному вовку одного з містян. Принесли. Поставив спершу суглоб — той негайно прижився, наче так було і треба. Тоді розгорнув згорток і почав ладнати те, чого бракувало з його вини.

Працював однією рукою, лівою, тою, що на ній обручка. Якоїсь миті вийняв таки цигарку і свідомо сунув у рота. Хтось спитав, мовляв, тобі підкурити, може. Ні, дякую, нічого не треба.

Ти як, спитали. Живий, не руште.

Його правиця, та, яку він побачив, коли розгорнув згорток — теж чудово вбудувалася у структуру їздової тварини Збирача. Наче так і треба. А від його власного плеча, ледве не з шиї, завдовжки з людську руку, зі згинами на майже звичайних місцях, ріс кіготь, гострий і чорний. Ним було, до речі, дуже зручно прикручувати гайки і різати тонкий метал. Ним же, якщо зрозуміти, як, а Леш доволі швидко зрозумів, можна було непогано підшити плоть до плоті — що він і зробив.

Коли він встав, і тварина почала ластитися до нього, тикатися у правий бік напівлюдським тупим писком, хлопці в майстерні дивилися на нього з сумішшю подиву, переляку і огиди. А може, поваги, він не надто знався на назвах почуттів. Тварину вивели з майстерні, друга з радістним рохканням зустріла її. Задоволений замовник, поки тварин запрягали, відвалив майстру навіть більше, ніж домовлялися – золотими монетами, яскравими, як сонце, що нарешті піднялося над Прихистком, його космодромом, майстернями, парками, оселями і морем, уквітчаним акацією і скляним пляжем, на яким Леш востаннє був не менше року тому, коли вони з Ніною тільки-но побралися, і були такі щасливі та дурні.

Коли замовник нарешті поїхав, майстер підійшов до нього і вручив товстенький гаманець:

- То все тобі. Замовник сказав. Я бачив, там гроші і ще намисто якесь. Він сказав, ти сьогодні працював надміру, і щоби я тебе відпустив. У тебе ж, ніби, жінка у тяжу, га, Леш? То, може, ти б тойво, додому йшов, чуєш?..

Він почув. Тримаючи кігтем гаманця, лівицею дістав звідти гроші і коралі. Гарні, мов із цукерок, кольорові, так і хочеться з'їсти.

- Дякую.

Він майже шкірою відчував погляди, поки йшов майстернею — яка вона, виявляється, величезна! Чому він раніше не помічав?.. За його спиною говорили: думав, він просто тут кров'ю стече, а він! Роботу на сімох! Сам-один!..

Повітря ззовні стало сухим, але досі було так само солодким. Пахло акацією, яблуками, виноградом. У їхньому будиночку, одному на величезну родину, в кімнаті, де разом із ним жила Ніна, і зазвичай було тихо і пахло квітами, напхалася купа народу — але, коли бачили його, відступали, давали дорогу.

Лікарка сказала: життю маляти й породіллі нічого не загрожує, але ж чого ви нас раніше не покликали?

Ніна сказала: бачиш, на тебе схожий. Тоді сказала: леле, а що то в тебе з рукою? Тоді вилаялася, зомліла, прийшла до тями, вилаялася і зомліла ще раз.

А тоді плакала, і він собі плакав.

А малий не плакав зовсім. Тихесенько смоктав материні груди і дивився на Прихисток, місто залізних тварин, а також сили-силенної інших неймовірних істот, уперше у своєму житті.

Після того, вже увечері, Леш вийшов на ґанок, сів на землю просто неба, біля самісіньких воріт, там, де багато років тому востаннє стояла тітка Ляна — і нарешті закурив.