Ле Корбюзьє

Людина, яка наново винайшла себе, взявши за псевдонім модифіковане прізвище предка по материнській лінії, та була щиро переконана, що цей принцип можна й навіть слід застосовувати до буденності, котра оточує, обтяжує, тисне, вбиває своєю невідповідністю новій реальності. Той, чию діяльність упродовж життя пронизує прагнення через архітектуру й містобудування переосмислити спосіб життя індивіда індустріальної доби.

Народився він, Шарль-Едуар Жаннере-Гріс, 6 жовтня 1887 року у швейцарському Ла-Шо-де-Фоні, відомому своєю годинниковою промисловістю. Навчався у Школі мистецтв, де займався гравіюванням і декоративним мистецтвом. Важливу роль у його професійному становленні відіграв викладач Шарль Л’Еплаттен’є, який і переконав молодого Жаннере звернутися до архітектури. А подорожі виплекали його цікавість та сформували унікальні бачення й переконання.

Особливе враження на нього справив картезіанський монастир Ема поблизу Флоренції, келії якого є окремими двоповерховими житловими осередками з приватними садами на нижньому рівні, а з верхнього відкривається тосканський краєвид. Побачена організація простору, як згодом зазначав сам архітектор, наштовхнула його на ідею будинку, у якому кожна квартира є віллою із власним внутрішнім простором, терасою або садом, а той, у свою чергу, — «містом», яке не обов’язково полишати, аби сходити за покупками, отримати якісь інші послуги чи скористатися спільним громадським простором.

Ця концепція поєднує приватність із відкритістю до природи, робить архітектуру своєрідним посередником між нею і людством та корелює з ідеєю гармонійного існування. Наступним етапом у його мандрівках стали відвідини Адріанополя (сучасне Едірне, Туреччина), де посеред забудованого плато розташована мечеть Селіміє, спроєктована Сінаном, яка завдяки величезному куполу та мінаретам наче здіймається над містом, формує його, стає головною частиною, організовує сприйняття назагал.

У цьому Жаннере вбачав єдність ландшафту та міста, які можуть доповнювати одне одного. Стамбул дещо модифікував його сприйняття вищезгаданого дуету специфічністю свого розташування, розширивши компоненти, які його формують. Тепер концепція «Міської корони», у якій домінує якийсь один об’єкт, була замінена сприйняттям подекуди кардинально різних, проте взаємопов’язаних частин міста як одного просторового ансамблю.

У 1907 році він прибув до Парижа, де працював у бюро, яке використовувало залізобетон як основний будівельний матеріал, що стало для нього першим зіткненням із сучасним підходом до архітектури. Згодом, у 1910–1911 роках, працював у Берліні в Петерa Беренса, одного з основоположників конструктивізму й функціоналізму та промислового дизайну.

У 1918 році познайомився з художником-кубістом Амеде Озанфаном, спільно з яким розробив теорію пуризму — течії, що характеризується прагненням до максимальної простоти, геометричної чіткості та раціональності форм, повністю очищених від декоративних елементів, — та заснував часопис «Новий дух», де вперше використав псевдонім «ЛеКорбюзьє».

У його праці цього ж періоду «До архітектури» сформульоване гасло «Архітектура або революція. Революції можна уникнути», яке базується на твердженні, що застаріле міське середовище породжує соціальні проблеми, а модернізація може зменшити напругу та запобігти радикальним суспільним змінам.
Там же й викладено «п’ять пунктів нової архітектури»: опори-пілоті, що піднімають будівлю над землею; вільний план, досягнутий завдяки відокремленню несучих колон від внутрішніх стін; вільний фасад як наслідок другого у вертикальній площині; стрічкове горизонтальне вікно; сад на даху, який мав компенсувати площу озеленення, втрачену під забудовою.

Найповніше ці принципи втілено у Віллі Савой(1929–1931 рр.). Застосовано їх і в будинку Кука у Булонь-сюр-Сен, у якому вільне розташування перегородок, незалежних від несучих конструкцій, дало Ле Корбюзьє підстави назвати його «справжнім кубічним».

У 1922 році він представив проєкт «Сучасного міста» на три мільйони мешканців із хрестоподібними шістдесятиповерховимихмарочосами в центрі, оточеними парковими зонами, та транспортним вузлом, що поєднував автомагістралі, вокзали і навіть аеропорт.

У 1925 році ця ідея трансформувалась у контраверсійний «План Вуазен» — пропозицію знести значну частину центру Парижа на північ від Сени та замінити її регулярною системою висотних будівель, широких магістралей і великих зелених просторів.

У 1930-х роках Ле Корбюзьє на зміну прийшла концепція «Променистого міста», організованого за функціональним принципом: житлові, робочі, адміністративні та рекреаційні зони мали бути чітко розділені, але пов’язані транспортом.

Еволюцію містобудівних поглядів Ле Корбюзьє можна розглядати як поступову зміну самого принципу взаємодії міста й природного середовища. Традиційна схема, у якій вулиця була чітко окресленим простором між будинками, поступово поступається відкритій структурі, де її перетворено на внутрішню комунікацію, громадський простір — на парк, а згодом забудова наче й зовсім розчиняється в суцільному природному середовищі.

Кульмінацією цього процесу стає ідея «зеленого килима», згідно з якою вже не парк розміщується між будинками, а самі вони опиняються всередині великого безперервного зеленого простору. У такому підході межа між містом і природою стає менш чіткою.

Це було не лише прагненням покращити санітарні умови, забезпечити доступ до світла, повітря та зелені, а й проявом світогляду творця. Його ранні враження від Еми, Едірне та Стамбула поступово трансформувалися в уявлення про архітектуру як посередника між людиною, містом і природою. Тому орієнтація забудови, відкритість простору та зв’язок із ландшафтом набували для нього не тільки функціонального, а й символічного значення, що могло б ознаменувати повернення людини до витоків попри індустріальні умови навколо.

У 1927 році Ле Корбюзьє брав участь у міжнародному конкурсі на будівлю Палацу Ліги Націй у Женеві, запропонувавши проєкт, у якому прагнув поєднати сучасну архітектуру з функціональною організацією великого міжнародного центру, однак проєкт не був реалізований через програш.

У 1930 році отримав французьке громадянство та одружився з Івонною Галліс, моделлю та манекенницею, з якою залишався разом до її смерті в аварії у 1957 році.

У 1940–1942 роках Ле Корбюзьє перебував у Віші, де намагався долучитися до державних планів реконструкції та містобудування. Він сподівався використати можливості нового режиму для реалізації своїх архітектурних ідей, однак значного впливу на практичні рішення не отримав. У 1942 році він залишив Віші й повернувся до Парижа, зосередившись переважно на теоретичній та художній роботі.

Важливим елементом його творчої системи став і «Модюлор» — розроблена під час Другої світової війни система, що пов’язувала розміри архітектурних елементів із пропорціями людського тіла та золотим перетином. Вона продовжувала традицію пошуку гармонійності, започатковану ще Вітрувієм і розвинену Леонардо да Вінчі. Критикується за довільність окремих величин системи та її орієнтацію переважно на пропорції чоловічого тіла.

Після війни його найпомітнішим реалізованим проєктом відбудови стала «Житлова одиниця» у Марселі (1947–1952).

Важливим етапом пізньої творчості Ле Корбюзьє стала робота над Чандігархом — новою столицею індійського штату Пенджаб, будівництво якої розпочалося після проголошення незалежності Індії. У 1951 році архітектор разом із П’єром Жаннере та іншими фахівцями долучився до розроблення генерального плану міста.

Чандігарх став практичним втіленням багатьох його містобудівних принципів: територія була поділена на функціонально організовані сектори, між якими проходила розвинена транспортна мережа, а забудова поєднувалася з великими зеленими просторами.

Ле Корбюзьє також спроєктував Капітолійський комплекс із будівлями парламенту, Вищого суду та Секретаріату.
Під час роботи він врахував місцеві кліматичні умови, зокрема потребу в тіні, природній вентиляції та захисті від сонця, чим продемонстрував здатність модерністського містобудування адаптовуватися до нового природного та культурного середовища.

Окрім архітектури будівель, Ле Корбюзьє займався й меблями. У праці «Декоративне мистецтво сьогодні» він виокремив три типи предметів: «потреби», «меблі» та «продовження кінцівок людини». З 1928 року він співпрацював із Шарлоттою Перріан, разом із якою створив відомі крісла LC-1 — LC-4.

Помер архітектор 27 серпня 1965 року від серцевого нападу, купаючись у Середземному морі поблизу Рокбрюн-Кап-Мартен, всупереч приписам лікарів.

По собі залишив спадщину, яка ще за його життя викликала гострі дискусії, спрямовані на критику модерністського містобудування, які стали лиш помітнішими. Одним із головних предметів суперечок стало його прагнення раціонально організувати міський простір за допомогою висотної забудови, функціонального зонування та великих відкритих просторів.
Надмірна висота визнавалася недоречною, бо сама технологічна можливість будувати високо не є достатнім для цього обґрунтуванням, а поєднання технократичного образу хмарочоса з романтичним уявленням про природне середовище — таким, що створює суперечливий образ «стерильного гібрида».

Прагнення замінити складне та непередбачуване міське життя наперед визначеною просторовою схемою розглядалося як деструктивна утопічність. Функціональне розділення житла, роботи, торгівлі та відпочинку могло послаблювати повсякденні контакти між людьми й ті неформальні соціальні та економічні зв’язки, які формують життєздатне місто. Практичне втілення окремих модерністських принципів у масовому житловому будівництві пов’язувалося з прагненням просторово ізолювати малозабезпечених мешканців та ослабити локальні спільноти.

Проте підхід Ле Корбюзьє не слід розглядати лише крізь призму можливих наслідків, описаних вище. Визначальним є історичний контекст: у першій половині ХХ століття віра в технологічний прогрес, стандартизацію та раціональну організацію простору була важливою складовою модерністського мислення та рушієм прогресу.

Тому спадщина Ле Корбюзьє хоч і залишається суперечливою через надмірну схематичність і недостатню увагу до складності людських спільнот, але гідна переосмислення, а не засудження. Його ж внесок у розвиток архітектури ХХ століття залишається незаперечним, адже саме він був тим, хто системно поставив питання про те, якими мають бути житло і місто в умовах індустріального суспільства.

Джерела:

1. Rabaça A. Le Corbusier, the City, and the ModernUtopia of Dwelling // Journal of Architecture andUrbanism. 2016. Vol. 40, № 2. P. 110–120.

2. Biography [Електронний ресурс] // Fondation LeCorbusier : офіційний сайт. Paris. URL: https://www.fondationlecorbusier.fr/en/le-corbusier/biography/ (дата звернення: 15.09.2026).

3. Yusufoglu C., Staub A. Was Le Corbusier a UtopianThinker or a Realistic Visionary? An Analysis of TwoDiverging Views // EAAE-ARCC InternationalConference & 2nd VIBRArch: The Architect and theCity. Vol. 1. Valencia: Editorial Universitat Politècnicade València, 2020. P. 508–516.

4. About an Architect: Le Corbusier // Civil andArchitectural History. Level 1. Essay 1. [б. в. д.].