Культурний десант Ч.1 - Хaрківщинa
КУЛЬТУРНИЙ ДЕСАНТОстаннім часом ми багато їздимо сходом України. Тільки повернулися з Куп‘янська, Ізюма, Балаклії, Дворічної. Працювали з військовими, у госпіталях, лікарнях, частинах ДСНС, а також з цивільним населенням.
Прийшла ідея робити фотозвіти і розповідати про все, що бачив на власні очі.
Мені здається, зараз особливо важливі нагадування про те, за що ми боремося і зa чим всі так сумуємо - радісні очі рідних і близьких нам людей. Це хлібні крихти, зa якими наші військові повертатимуться додому.
iSky, дякую за фото! 😽
Стартували ми з Києва.
Цього разу їхали я, Сашко Чемеров, Сашко Ярмак, Павло Вишебаба (поет, наш новенький), арт-дует «Вони разом» Іри з Пашею, Ілля (оператор із батальйону «Сафарі»), Женя Емеральд (ювелір, бизнесвумен, снайпер батальйону «Сафарі») і Анатолій Грабовий (наш директор, та топовий український юрист).
У Харкові нас зустрів Саша Кусайко. Дуже крутий чувак!! Будівельник, бізнесмен, він допомагає від початку війни. Сашко одним із перших приїжджає до звільнених міст, його обстріляне авто добре знають в багатьох повернених регіонах. І у Харкові також.
Він нас привіз в волонтерську базу, перероблену із кількох квартир житлового будинку. Там ми і оселились.
Поруч гуманітарний штаб, який ніколи не спав! Бували дні в те відрядження, коли повертались і о 11 вечора! І робота в штабі все ще кипіла, нас завжди було кому нагодувати. Там працюють надзвичайні люди!
Перший день ми працювали у нацгвардійців, відіграли кілька концертів.
Потім поїхали до «ремонтників». Це ті маги і чародії, які латають стріляні військові тачки.
Ох, ви би бачили, якими розбитими до них заїзжають бойові машини! І якими «цукерками» хлопці їх повертають захисникам…
Потім був іще один підрозділ Нацгвардії. Їхній командир виявився просто офігезним чуваком! Я увесь час дивуюсь, яких заряджених і непересічних людей мені підкидає війна.
Далі - ДСНС. На Салтівці, в тому самому районі Харкова, назву якого тепер знає майже кожен українець. Там було стільки обстрілів!
Це, мабуть, найбільш бойовий підрозділ країни. У порівнянні із ними супергерої із коміксів - дитсадок.
Хлопців і дівчат застали трохи втомленими, але незломленими. Разом заспівали гімн, зарядились ним, як мантрою. Наприкінці багато обіймались. Нас напоїли кавою і відправили на базу.
Важко передати, які емоції лишив той день.
Наступного дня ми запланували концерти в Харкові.
Перший же підкинув нові знайомства: команда репортерів, які збирались до Куп’янська. Розговорились, я запитав чи можна із ними. Вони сказали: «Звісно, поїхали колоною!». Ми порадились командою і вирішили перенести концерти в Харкові на пару днів, аби поїхали із репортерами.
І от ми вже в машині. Перша зупинка - у Шевченковому. Там одягаємо броніки, каски. Це зона, де прилітає регулярно, туди дістає арта.
В Куп‘янську ми вирішили поїхати до місцевої лікарні. Там в той момент було чимало цивільних, які постраждали від «прильотів».
Окрім того, нам дуже хотілось поспілкуватись із місцевими медиками - на плечах цих людей тримається стільки!
Ми приїхали - а там немає світла! В цьому місті узагалі немає світла… Отак напівтемним коридором - від палати до палати - ми й грали свої пісні. Звідти я привіз історії, які б дуже хотів не забути ніколи.
Виходимо із першої ж палати! До холу невеличкого, там стоїть ліжко. На ньому спить жінка. Ми починаємо грати, тихенько, аби її не розбудити. Слухачів поруч - чоловік 15, серед них лікарі, медсестри. І тут заступник головного лікаря мені каже: «Вранці цю жінку привезли. Був вибух, ій відірвало ногу». Тут помічаю, ця пацієнтка щось каже.
Прислухаюсь. «Слава Україні», - ледь-ледь, тихенько, промовляє вона. «Героям слава!» - стримуючи хвилювання, відповідаю я, - «Ви вже прокинулись? У мене для вас є пісня». І граю тільки для неї:
Як тільки ми переможемо, дим над серцем розвіється кожним
Я знову зустріну твій погляд, бо без нього більше не можу.
І твій погляд буде інакшим - водночас мудрішим і м’якшим.
Ним лиш дихати буду спроможний, як тільки ми переможемо.
Ми здолали, як ворога бити. А тепер всіх научим любити.
Все у світі коханням помножимо. І для цього лиш ми переможемо».
І вона протягом всієї пісні плаче. І це такі світлі сльози, від надії!
Доспівати було страшенно важко. Я сам ледь стримуюсь, аби не розплакатись. Але розумію, що не можна!
Я маю закінчити пісню. Доспівую, беру її руку, аби поцілувати, на знак поваги! Але натомість мою руку цілує вона. Я зараз пишу і в мене сльози… важко сказати, чи бував в моєму професійному житті випадок емоційніший. Мені здається, що в той момент, і та пацієнтка, і я, як ніколи, вірили - Перемога буде. І буде дуже скоро. Бо ми вміємо один одного підтримувати так.
А далі - ми познайомились із тим чоловіком із фото. Худенький, з гітарою, його звати Олексій, він попросився теж заспівати. Потім виявилось, Олексій під обстрілами рятував із палаючої місцевої бібліотеки книги. Горіло все навколо - а він виносив КНИГИ. Вони тепер у цій же лікарні зберігаються.
Я згадую, що у Павла Вишебаби є вірш «Моє покоління» - і у ньому звернення до нащадків: «Якщо, як і ми, уголос, ти весело й непохитно читаєш це українською, значить ми бились гідно». І я кажу Олексію: «у Павла є вірш спеціально для вас». Наш поет починає читати, і Олексій піддакує кожному рядку, в ціль - кожне слово! У нього сльози в очах.
І у мене так само, бо я все ще не можу перестати дивуватись: за культуру, за книжку, ризикувати, боротись до останнього. Та як вони збирались перемогти мій народ?!
