«Кульбабове вино»

— Томе, коли цей рік отак кінчається, то який буде наступний — кращий чи гірший?

— Не питай мене. — Том дмухнув, наче в дудочку, у стеблину кульбаби. — Не я ж створив цей світ. — Він трохи подумав. — Хоч часом мені здається, ніби таки я. — І смачно плюнув.

— А я щось передчуваю, — мовив Дуглас.

— Що?

— Наступний рік буде ще більший, дні будуть ясніші, а ночі довші й темніші, люди так само вмиратимуть, так само народжуватимуться нові, і посеред усього того буду я.

— Атож, Дуг, ти і ще мільярди людей, не забувай.

— У такі дні, як оце сьогодні, — тихо промовив Дуглас, — мені здається, що я… що я буду сам-один!

— Як потрібна буде допомога, — сказав Том, — ти тільки гукни.

— Що може вдіяти десятирічний братик?

— Десятирічному братикові на те літо буде вже одинадцять. Щоранку я розмотуватиму світ, наче клубок гумової стрічки в м’ячику для гольфу, а ввечері знову змотуватиму. Попросиш — покажу, як це робиться.

— Дурнуватий.

— Завжди був такий. — Том скосив очі й висунув язика. — І завжди буду.