Критичний аналіз українських і російських перекладів п’єси Б. Шоу "Дім, де розбиваються серця" - Иностранные языки и языкознание дипломная работа

Главная

Иностранные языки и языкознание
Критичний аналіз українських і російських перекладів п’єси Б. Шоу "Дім, де розбиваються серця"

Проблеми перекладу драми в сучасному перекладознавстві. Особливості драми як перекладознавча проблема. Легковимовність і зручна побудова реплік. Синхронність сприйняття і розуміння тексту драми. Відтворення перекладачем прихованих сементичних контекстів.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедри теорії і практики перекладу
«Критичний аналіз українських і російських перекладів п'єси Б. Шоу
Розділ 1. Бернард Шоу - велика постать у світовій драматургії
Розділ 2. Драма в аспекті перекладознавства
2.1 Проблеми перекладу драми в сучасному перекладознавстві
2.2 Особливості драми як перекладознавча проблема
Розділ 3. Особливості перекладу мови п'єси Б.Шоу „Дім, де розбиваються серця ” українською і російською мовами
3.1 Легковимовність і зручна побудова реплік
3.2. Сінхронність сприйняття і розуміння тексту драми. Відтворення перекладачем прихованих сементичних контекстів
Художній переклад давно став важливою складовою частиною розвитку суспільно-естетичної свідомості, потужним чинником взаємодії літератур і культур, що здійснюється не тільки на рівні пізнання особливостей культури іншого народу, а й на рівні взаємовпливу та взаємопроникнення проблематики, стилів, жанрів. М. Рильський писав, що «обмін перекладами художніх творів становить одну з найпотужніших підойм у справі взаємоознайомлення народів…»[41, 3]. “Перекладацьке мистецтво,- справедливо вказував відомий український перекладач С. Ковганюк, - будучи одним із суттєвих видів спілкування народів, - робить можливим таке спілкування при відмінності мов…”[26, 8]. Всі ці міркування провідних перекладознавців дозволяють визначити художній переклад як галузь знань, яка активно впливає на духовне життя суспільства, як найважливішу форму літературних та культурних зв'язків у сучасному світі, як провідний фактор літературного взаємопізнання.
Перекладну літературу ми розглядаємо як невід'ємну частинy загальнонаціональної словесної культури. У сукупності текстів перекладів українською мовою з інших мов представлено особливий різновид мовленнєвої діяльності, орієнтований водночас і на носіїв рідної мови з її тезаурусом, і на іншомовні оригінали. Але переклад, як слушно зауважує Р.П.Зорівчак, - «це не пам'ятка минулого ( навіть якщо йдеться про переклад часово дистантних творів), а живий витвір літератури, що з однієї культури переходить у творчо трансформованому вигляди в контекст іншої культури, вступаючи з ним у тісну взаємодію і, тим самим, продовжуючи своє життя у ньому»[21, 8]. Саме переклад відкриває і робить до кінця очевидною внутрішню “готовність” однієї літератури увібрати в себе явища іншої.
Ознайомлення українського читача з найкращими зразками зарубіжної літератури набуває сьогодні великого значення. Як діяльність, пов'язана з мовою і літературою, переклад художніх творів передбачає взаємодію національних мов і літератур. При перекладі матеріал однієї мови заміщується матеріалом іншої, і всі засоби відповідно відтворюються на іншій мовній основі. Переклад як процес - це не просто інтерпретація першотвору, а справжня творчість. Відтворюючи літературний твір засобами іншої мови, перекладач відтворює і всі ідейно-художні цінності першотвору відповідно до літературно-мовних норм і традицій культури, яку він репрезентує, і тоді перекладний твір у трансформованому вигляді входить у контекст нової, сприймаючої культури і продовжує своє життя у ній як факт цієї культури.
Деякі переклади з часом втрачають художньо-естетичне значення, зберігаючи переважно пізнавально-акумулююче та літературно-історичне. Проте є чимало давніх перекладів, здебільшого віршованих,що залишаються цікавими та вартісними й для сьогоднішнього читача. “The prisoner of Chillon” у перекладі П.Грабовського, сонет 66 В.Шекспіра “Троїл і Крессіда” в перекладі М. Куліша, вірш Г. Лонгфелло “The slave's dream”, перекладений М. Павликом, інші переклади - шедеври, яким притаманна позачасова універсальність. Однак, як зазначалось, не всі твори зарубіжних авторів мають два і більше варіантів перекладів, а деякі - й досі невідомі українському читачеві. Це стосується, наприклад, творів відомих англійських письменників кінця XIX - початку XX ст., таких, як Бернард Шоу, Томас Гарді, Джон Голсуорсі, Оскар Уальд, Герберт Уелс та багатьох інших.
Особливе місце серед перекладів художніх творів посідає переклад драми. Однак у нашому літературознавстві інколи ще відчувається недостатня увага до перекладу драматичних творів, можливо, цим і зумовлюється той факт, що переклад п'єс не досяг бажаної висоти: іноді такий переклад соїть значно нижче оригіналу в художньому відношенні, або, навпаки, прикрашає відверто слабкий твір. До цього часу розгляд специфіки перекладу драми було зосереджено більше на аспектах лінгвістичних, ніж літературо знаючих. Відсутність загальноприйнятої методики літературознавчого аналізу перекладних текстів призвела до того, що родо-видові особливості драми розглядались поза загальними проблемами перекладознавства.
Спеціальних робіт, присвячених аналізу особливостей перекладу драми, на жаль, не так вже й багато. В існуючій науковій літературі є лише декілька текстологічних досліджень з питань перекладу драматичних творів (йдеться про роботи І. Левого, В. Коптілова, М. Донського, М. Лукінової, Є. Макаренко, І. Марковіної, Ю. Сорокіна) [32; 27; 18; 33; 44; 43].
Взагалі, є підстави стверджувати, що на даний момент не існує єдиної теорії та методики літературно-художнього перекладу драматичних творів (як у прозовій, так і у віршовій формі). Сучасні дослідники по-різному підходять до цієї проблеми, але почасти сходяться у тому, що специфіку перекладу драми неможливо уявити без вивчення її родової специфіки. У спеціальній літературі бракує досліджень, які б розглядали текст драми в естетичній цілісності всіх його компонентів, не створено ще історію драматичних перекладів, не отримало ще теоретичного висвітлення питання про засоби передачі контамінованої мови при перекладі п'єс. Залишаються також нерозв'язаними питання про методику аналізу, про критерії оцінки перекладу драматичного твору, про ступінь відповідності цього перекладу оригіналу, про межі допустимих відхилень від тексту оригіналу та мотивування цих відхилень. Не з'ясовано ще, у яких випадках можна вживати поняття перекладу до драми; не виявлені засоби та способи передачі авторської позиції, національної специфіки першотвору при перекладі п'єс; не визначено міру реалізації індивідуально-творчої установки перекладача у перекладній драмі тощо.
Таким чином, дослідження специфіки драматичних творів є актуальним для сучасної філології.
Джордж Бернард Шоу - великий англійський драматург. Його вважають засновником нової реалістичної драми XX ст. та інтелектуального, проблемного театру, який він збагатив новими ідеями і формами. Бернард Шоу - один із найвеличезних европейських інтелектуалів - впродовж свого тривалого життя зазнав складної ідейної еволюції. Він був свідком таких історичних подій, як перша і Друга світові війни. Кожна з них отримувала не тільки жвавий відгук у театральній діяльності Шоу, а й у виступах, статтях, інтерв'ю. Не було жодної проблеми сучасності (філософської, моральної, політичної тощо), якої б письменник не порушив у своїх творах. Драматургія Шоу - всеосяжна панорама інтелектуального й соціально -політичного життя Західної Європи першої половини XX ст. проте, можливо, найважливіше у творчому доробку митця - його вплив на мислення людини XX ст., яку він збагатив смліивістю думок, схильністю до парадоксального та нещадного жарту, вмінням за будь-якою гарною маскою побачити непривабливі, ганебні риси життя сучасного йому суспільства. В історії літератури Англії ім'я Бернарда Шоу стоїть поряд з ім'ям Вільяма Шекспіра.
Літературні твори Б. Шоу перекладено майже усіма мовами. Існують вдалі переклади російською й українською мовами, які було зроблено відомими перекладачами- це: І.Данілов, Є.Калашнікова, М.Овруцька. На жаль, ми зустрічали обмаль досліджень, які були б присвячені зіставленню та порівнянню перекладів драматичих творів Бернарда Шоу, зроблених українськими та російськими перекладачами. Насправді, дуже цікавим було б порівняти українські та російські переклади п'єc Б.Шоу, тому проблема вивчення особливостей перекладу п'єc Б.Шоу є актуальною.
Актуальність визначеної проблеми обумовлюють вибір теми нашого дослідження:
«Критичний аналіз українських і російських перекладів п'єси Б. Шоу
Об'єкт дослідження - п'єса Бернарда Шоу „Учень диавола” і перекладознавчі
дослідження з проблеми перекладу драматичних творів.
Предмет дослідження - особливості перекладу п'єси Б. Шоу „Учень диявола”.
Мета дослідження - зробити критичний аналіз українських і російських
перекладів п'єси Бернарда Шоу „Учень диявола”.
Об'єкт, предмет і мета дослідження зумовили такі завдання :
- на основі вивчення літератури ознайомитись з життєвим і творчим шляхом
- визначити місце письменника в літературознавчому процесі своєї епохи;
- висвітлити проблему перекладу драми в сучасному перекладознавстві;
- на основі проведеного теоретичного аналізу та практичного дослідження зробити
критичний аналіз українських і російських перекладів п'єси Бернарда Шоу
зробити власний переклад уривка з п'єси Бернарда Шоу „Учень диявола”.
Методи дослідження визначалися поставленою метою, задачами та носили комплексний характер. На різних етапах роботи використовувалися контрактивний, структурно-типологічний, історико-літературний і описово-порівняльний методи методи, метод дискурс аналізу, а також метод літературознавчого аналізу.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що основні його положення, висновки та переклади можуть бути використані в лекційних курсах з зарубіжної літератури, з сучасної літератури Англії, у створенні методичних рекомендацій, навчальних посібників, збірки перекладів студентів-майбутніх перекладачів філологічного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.
Розділ 1. Бернард Шоу - велика постать у світовій драматургії
Джордж Бернард Шоу - видатний англійський критик, романіст, громадський діяч і найбільш прославлений після Шекспіра драматург із тих, які писали англійською мовою. Його вважають засновником нової реалістичної драми XX ст. та інтелектуального, проблемного театру, який він збагатив новими ідеями і формами, відображуючи у своїх творах життя в найнесподіваніших, парадоксальних проявах. Письменник ставив за мету змусити людину по-новому, неупереджено поглянути на традиційні цінності, звільнити її від влади застарілих стереотипів. Б. Шоу був послідовним критиком недоліків, пороків та ілюзій свого часу, але разом з тим у своїх творах висвітлював краще в людині : насамперед силу та гостроту її розуму, багатство й неповторність характеру, суперечливість, оригінальність і безумовну значимість як особистості. Митець вірив у те, що людство неухильно рухаеться вперед, хоч це - важкий і почасти трагічний шлях.
В історії літератури Англії ім'я Бернарда Шоу стоїть поряд з ім'ям Вільяма Шекспіра, хоча і народився Шоу на триста років пізніше, ніж його попередник. Обидва вони внесли неймовірний вклад до розвитку національного театру Англії, і творчість кожного з них стала відома далеко за межами їх батьківщини. Більшість драматургів своїм великим учителем вважають Шекспіра. На відміну від більшості Шоу оголошує Шекспіра своїм опонентом. «Шекс проти Шо» -- така сформульована позиція драматурга в назві однієї з п'єс. Шекспір змальовував людські пристрасті, що було, на думку Шоу, заняттям дріб'язковим. Потрібно змальовувати не відчуття, а ідеї. У цьому сенсі Шоу з'явився до певної міри послідовником Генріка Ібсена з його «проблемними драмами»[25, 47]. У війні проти Шекспіра була одна парадоксальна сторона, яку не одразу вловили обурені обивателі: він знав і любив Шекспіра значно більше, ніж хто-небудь. Він був рідким знавцем його творчості, одним з ініціаторів створення національного Шекспірівського театру в Стредфорде; але він не виносив анінайменшого спотворення шекспірівського тексту або шекспірівської думки на сцені.
Для англійських комерційних театрів шекспірівські спектаклі перетворилися на своєрідний притулок консерватизму, в укриття від живої дійсності і сучасної, актуальної драматургії. У одному з листів до Елен Тері в 1897 році він писав: ”Шекспір для мене - одна з башт Бастілії, і він повинен спасти” [49, 18].
Переживши свій наївищий розквіт в епоху Відродження, англійська драма піднялася на нову висоту лише з приходом в неї Бернарда Шоу. Він- єдиний, гідний соратник Шекспіра; його за правом вважають творцем сучасної англійської драми. Продовжуючи кращі традиції англійській драматургії і увібравши досвід найбільших майстрів сучасного йому театру - Ібсена і Чехова - творчість Шоу відкриває нову сторінку в літературі XX століття.
Шоу -- віртуозний майстер сценічної інтриги. А в сміхотворчості, в різноманітності форм комізму (від тонкої іронії до кричущого сарказму і гротеску) йому серед майстрів XX століття важко відшукати рівних.
Чудовий майстер сатири, Шоу обирає основною зброєю своєї боротьби з соціальною несправедливістю сміх. Ця зброя служила йому безвідмовно. “Мій спосіб жартувати полягає в тому, аби говорити правду”, - ці слова Бернарда Шоу допомагають зрозуміти своєрідність його викривального сміху, голосно звучного з підмостків сцени ось вже ціле століття [49, 20].
Коли ви читаєте Шоу, вам стає весело, ви майже безупинно посміхаєтесь або смієтесь. Але в той же час вам страшно. Страшно може бути такому читачеві, проти якого направлені стріли сміху Шоу.
Та все ж сміх Шоу був сміхом переможця. Людина сміється, коли вона перемагає. Сміється, знаючи при цьому, що далеко не все, над чим вона сміється, є смішним «сміється для того, щоб цим сміхом випалити відомі пороки. Сміється отруйно, з єхидством, з іронією, з глибоким сарказмом. Це не тільки квіти безневинного гумору, це тонка і блискуча зброя нового світу проти старого світу»[12, 28].
Гігантський арсенал комедійних засобів і прийомів - від фарсу, клоунади до жовчної, уїдливої сатири, від легкого і витонченого жарту до витонченого, інтелектуального парадоксу - служив Шоу для вираження ідей, що хвилюють його.
У ранні роки творчості противники по мистецтву схильні були докоряти Бернарду Шоу в тому, що він не здатний створити живий сценічний характер, що запам'ятовується, а пропонує театрам виключно голі тези, ідеї, штучно одягнені в плаття і піджаки. Але вже в перший період творчості драматург успішно спростовував своїх опонентів.
Його першими творами були газетні статті, критичні роботи з питань музики, які він підписував під псевдонімом Corno di Bassetto, а також театральні рецензії, що виходили під ініціалами G. B. S. - Джордж Бернард Шоу.
На ниві витонченої словесності він дебютував п'ятьма романами. У період з 1879 по 1883 р. Шоу написав п'ять романів: “Незрелость”, “Неразумний брак”, “Любов артистів”, “Професія Кешиля Байрона”, і “Социаліст-одіночка”. Початкуючому письменникові довелося витримати тривале і нерівне єдиноборство з багаточисельними видавцями. Новатор за своєю природою, Шоу і в роман прагнув внести щось нове. Романи Шоу свідчили про властиву йому майстерність драматурга, яка ще чекала випадку для свого виявлення. У романах воно позначилося у виразно вираженій схильності до діалогизірованной форми, в блискуче побудованих діалогах, яким у всіх без виключення творах Шоу належить головне місце. Проте, романи не принесли йому успіху.
Значною подією в історії театрального мистецтва Англії і всієї Європи було видання критичного нарису "Квінтесенція ібсенізма". Це значило, що "порушник спокою", "соціаліст" і "марксист" Шоу включився до боротьби за "нову драму" [25, 47]. Шоу вірив, що настав час для нової проблемної драматургії, основоположником якої був автор "Лялькового будинку" і "Будівельного Сольнеса". Як справжній новатор Шоу виступив в області драми. Він затвердив в англійському театрі нового типа драми - інтелектуальну драму, в якій головне місце належить не інтризі, не захоплюючому сюжету, а тим напруженим спорам, дотепним словесним поєдинкам, які ведуть його герої. Сцена зображується йому ідеальною «трибуною» для викладу своїх поглядів -- «у ролях», у монологах і діалогах. На той випадок, якщо глядач виявиться непонятлівим Шоу пише до своїх п'єс детальні передмови, деколи такі просторові, що вони не поступаються за розміром самим творінням. Шоу називав свої п'єси “пьесамі-дискусіями”. Вони захоплювали глибиною проблем, надзвичайною формою їх дозволу; вони розбурхували свідомості глядача, примушували його напружено роздумувати над тим, що відбувається і весело сміятися разом з драматургом над безглуздістю існуючих законів, порядків, вдач [25, 48].
Початок драматургічної діяльності Шоу був пов'язаний з “Незалежним театром”, що відкрився в 1891 р. в Лондоні. Його засновником був відомий англійський режисер Джекоб Грейн. Головне завдання, яке ставив перед собою Грейн, полягало в ознайомленні англійського глядача з сучасною драматургією. “Незалежний театр” протиставляв потоку розважальних п'єс, що заповнювали репертуар більшості англійських театрів тих років, драматургію великих ідей. На його сцені було поставлено багато п'єс Ібсена, Чехова, Толстого, Горького. Для “Незавісимого театру” почав писати і Бернард Шоу.
Бернард Шоу один з тих, хто активно підтримував Незалежний театр і що прагнув пропагувати сучасну, проблемну драму. Саме для цього театру і була написана перша п'єса Шоу - “Удома вдівця'
Шлях драматурга починається з циклу п'єс, об'єданих під загальною назвою “Неприємні п'єси”. Сюди увійшли: “Удома Вдівця”, працювати над якою Шоу почав в 1885 р. “Професія місіс Уоррен” і “Тяганина”. У своїй передмові до “Неприємних п'єс” Шоу писав: “… сила драматичного мистецтва в цих п'єсах повинна змусити глядача стати віч-на-віч з неприємними фактами. Поза сумнівом, кожен автор, що щиро бажає благ людству, зовсім не зважає на жахливу думку, ніби то завданням літератури є лестощі. Але в цих драмах ми зітикаємося не лише з комедією і трагедією індивідуального характеру і долею окремої людини, але і з жахливими і огидними сторонами суспільного пристрою. Жах цих стосунків полягає в тому, що звичайної середньої руки англієць, людина, можливо, навіть мріє про тисячолітнє царство благодаті - у своїх суспільних проявах опиняється злочинним громадянином, що закриває очі на самих підлих на найжахливіші зловживання, якщо їх усунення загрожує йому втратити хоч би одну копійку зі своїх доходів” [12, 88].
У “Неприємних п'єсах” перед нами зовні сповна порядні респектабельні англійські буржуа, що мають в своєму розпорядженні значні капітали і ведучі спокійне влаштоване життя. Але цей спокій брехливий. Воно таїть за собою такі явища, як експлуатація, як брудне, ганебне збагачення буржуа за рахунок убогості і нещасть простого народу. Перед очима читачів і глядачів п'єс Шоу проходят картини несправедливості, жорстокості і підлоти буржуазного світу.
Характерно, що п'єси Шоу починаються з традиційних картин буденного життя буржуазної сім'ї. Але на перший план виступає соціальний аспект письменника питання, що глибоко хвилює: де джерела багатства героїв? на які засоби вони живуть? якими шляхами удалося добитись їм того благополуччя, в якому вони перебувають? Смілива постановка цих питань і не менше відповіді на них і складають основу тієї викривальної сили п'єс Шоу, яка обурювала одних і не могла не імпонувати і не захоплювати інших.
Другим циклом п'єс Бернарда Шоу були “Приємні п'єси”. Сюди увійшли: “Війна і людина”, “Кандіда”, “Обранець долі”, “Ніколи ви не можете сказати”. У “Приємних п'єсах” Шоу міняє прийоми сатиричного викриття. Якщо в “Неприємних п'єсах” він звертався до “жахливим і огидним сторонам суспільного пристрою”, гнівно обрушувався на соціальні порядки, то в “Приємних п'єсах” він приділяє основну увагу тій лицемірній моралі, яка покликана приховати дійсне єство буржуазних стосунків.
У цих п'єсах Шоу ставить своєю за мету скинути ті романтичні покриви, які приховують жорстоку правду дійсності. Він закликає людей тверезо і сміливо поглянути на життя і звільнитися від липкої павутини забобонів, віджилих традицій, помилок і порожніх ілюзій. І якщо в “Неприємних п'єсах”, створюючи образи Сарторіуса, Крофтса і прагнучи підкреслити жорстокість, нелюдяність цих людей,
Шоу охоче звертався до прийому гротеску, то герої його “Приємних п'єс” набагато більш “людяні люди” і в їх зображенні немає нарочитої різкості і загострення [12, 89]. Але в той же час убозтво духовного світу буржуа, закореніла упередженість його думок, збочені вистави, що ховаються під респектабельною зовнішністю, черствість і егоїзм - все це показано з великою силою проникнення в саме єство буржуазної ідеології. У самій назві - “Приємні п'єси” - звучить сповна відверта іронія.
У період з 1897 - 1899 рр. створені “П'єси для пуритан” - “Учень диявола”, “Цезарь і Клеопатра”, “Звернення капітана Брассбаунда”. У передмові до “П'єсам для пуритан” Шоу пояснює сенс назви збірки. Він протиставляє свої п'єси драматичним творам, в яких основний інтерес зосереджений на любовній інтризі і на еротиці.
Це не позначає, що Шоу чужається зображення відчуттів, але він не хоче визнати, що в основі вчинків людини лежать лише любовні спонуки. Шоу прагне показати різноманіття форм людської діяльності, протиставляючи борг, що широко розуміється ним, і відповідальність вузько егоїстичним спонукам і сліпій чуттєвості. Пуританство Шоу пов'язане з героїчними пуританським традиціями епохи англійської революції, епохи Кромвеля і Мільтона.
Збірка відкривається «Учнем диявола». Він не дозволяв собі піддаватися відчуттям, не хотів, аби глядачі стали надмірно чутливими, тому що надзвичайно відповідальне і актуальне було завдання, поставлене їм в циклі «П'єси для пуритан», - нещадно викрити колоніалізм, страшне зло імперіалізму. Значною мірою переломним був для Шоу 1897 рік, коли в Америці з величезним успіхом прошла п'єса «Учень диявола». Присланий гонорар фактично означав для Шоу кінець боротьби з бідністю.
Б. Шоу вдалося висловити свої думки про війну і про світ («Зброя і людина»), про віру («Кандід», «Учень диявола»), з ірландського питання («Інший острів Джона Булля»), про фемінізм і проституцію («Професія місіс Уоррен», «Майор Барбара»), про платну медицину («Лікар перед дилемою»), про долю всієї світової цивілізації («Людина і надлюдина», Назад до Мафусаїла»).
Дедалі більше удосконалювалася його художня майстерність у відтворенні неповторних, виразних, психологічно точних персонажів новаторського інтелектуального театру, про що яскраво свідчить п'єса «Будинок, де розбиваються серця».
У пізній період творчості (30-40-е роки) драматургічна манера старого письменника Європи помітно змінюється. Його увага усе більш прикована до гострих політичних проблем. Фантастика і сатира утворюють єдиний художній сплав в його п'єсах. Шоу щедре і часто користується прийомами екцентріки, буфонади, гротеску. Три свої політичні комедії цих років - «Візок з яблуками» (1929), «Гірко, але правда» (1931) і «Женева» (1938) - він назвав «політичними екстраваганцамі»[49, 56].
Багато п'єс драматурга зайняли своє місце в репертуарі російського і радянського театру. Серед кращих постановок можна назвати «Учень диявола» у Театре-студії під керівництвом Ю. А. Завадського (1933) «Пігмаліон» на сцені Малого театру (1943) «Професія місіс Уоррен» у ЦТСА (1956) «Мільйонерша» у Театрі ім. Евг. Вахтангова (1964) «Цезарь і Клеопатра» у Театрі ім. Моссовета (1965) «Візок з яблуками» у Ленінградському театрі комедії (1972) і ін.
Недаремно Шоу добре і тонко знався на музиці. Свого роду музичність полягала в композиції його п'єс, в побудові діалогів, в схильності до просторових монологів героїв, що нагадують оперні арії. Цілком серйозно він завіряв, що всі його п'єси сталися з симфоній, збудовані по тих же самих принципах. Чуйний інтерпретатор драм Шоу англійський режисер і актор Харлі Гренвілл-баркер вигукнув одного дня на репетиції: «Та зрозумійте ж ви, ради бога, що це не п'єса, а опера, і подавайте кожну репліку так, немов чекаєте виклику на біс!» [12, 90].
А сучасник Шоу, автор ряду інтелектуальних романів, видатний німецький письменник Томас Манн дав наступну характеристику стилю і жанру п'єс свого англійського колеги: «Насправді, Шоу, як всякий самобутній драматург, створив свою власну мову, такий же, по суті, нереалістічеський, як і співаюча пристрасть опери - урочистий, утрируваний, згущуючий фарби, епіграматичний влучний, не менш риторичний, чим ямби Шиллера, і, як не дивно це прозвучить, настільки ж патетичний - причому під "пафосом" слід розуміти не єлейність і високопарність, а лише граничну виразність, майже завжди гумористично забарвлену ексцентричність слова; повний дотепності, виклику, афронту разючий парадокс» [12, 91].
Завдяки своїй структурі і стилю драматургія Шоу завжди приваблювала композиторів. Австрійський композитор Оскар Штраус написав по мотивах ранньої антимілітаристської комедії Шоу «Зброя і людина» оперету «Галантний солдат», яка частіше йшла на сцені під назвою «Шоколадний солдатик». Вже після смерті Бернарда Шоу сценарист Алан Лернер і композитор Фредерік Лоу на сюжет «Пігмаліона» створили мюзикл «Моя прекрасна леді», що обійшов театри всіх країн світу, ставши у свою чергу основою для музичного фільму з тією ж назвою.
Без перебільшення можна сказати, що галасливий успіх мюзиклу перевершив успіх всіх театральних постановок як цього, так і інших драматичних творів Шоу.
Шоу - один із найвеличезних европейських інтелектуалів - впродовж свого тривалого життя зазнав складної ідейної еволюції. Він був свідком таких історичних подій, як перша і Друга світові війни, прихід до влади Гітлера. Кожна з них отримувала не тільки жвавий відгук у театральній діяльності Шоу, а й у виступах, статтях, інтерв'ю. Не було жодної проблеми сучасності (філософської, моральної, політичної тощо), якої б письменник не порушив у своїх творах. Драматургія Шоу - всеосяжна панорама інтелектуального й соціально -політичного життя Західної Эвропи першої половини XX ст. проте, можливо, найважливіше у творчому доробку митця - його вплив на мислення людини XX ст., яку він збагатив смліивістю думок, схильністю до парадоксального та нещадного жарту, вмінням за будь-якою гарною маскою побачити непривабливі, ганебні риси життя сучасного йому суспільства.
Розділ 2. Драма в аспекті перекладознавства
2.1 Проблеми перекладу драми в сучасному перекладознавстві
У сучасному перекладознавстві проблеми перекладу драматичних творів традиційно розглядаються в двох напрямках: прозова драма аналізується як епічний твір, а віршована п'єса кваліфікується як «порубіжне явище» [17, 11], і аналіз перекладу такого твору позначений рисами синтетизму, де враховуються передусім версифікаційні особливості перекладу й оригіналу і - значно менше - власне жанрові особливості драми. Вивчення перекладів драми почасти здійснюється без урахування її родових ознак, що суттєво збіднює й змінює уявлення про драматичний твір як про певну художньо-естетичну цілісність. Про некоректність подібного підходу до проблеми інтерпретації інокультурної драми і певне відставання перекладознавства в цій галузі неодноразово говорили теоретики і практики перекладу.
Нечітке, розмите уявлення про специфіку перекладу драми зумовлене передусім тим, що жанровий розподіл у сучасному перекладознавстві здійснюється за принципом мовленнєвої організації тексту (проза/ поезія), а не за принципом родової диференціації (епос, лірика і драма) [21, 73]. Отже, особливості перекладу драми лишаються затіненими і все ще недостатньо вивченими.
У численних розвідках з проблем художнього перекладу драматичні твори якщо й згадуються, то лише як допоміжний матеріал при розгляді питання про трансформацію, в іншу мовну стихію віршового тексту драми. Так, А.В.Федоров приділяв значну увагу дослідженню віршових перекладів, в тому числі й перекладів драми в віршах [46, 41]. У своїх роботах дослідник розглядав проблеми стилістики, окремі питання відтворення індивідуального стилю драматурга, але переклад драми - як один із жанрів художнього перекладу - не виокремлював.
Чи не єдиним фундаментальним дослідженням проблем перекладу драматичних творів за останні десятиліття стала книга чеського філолога Іржі Лєвого «Мистецтво перекладу» (1974). У цій відомій роботі сформульовано ключові питання перекладацької інтерпретації драматургії: особливості перекладу сценічного діалогу, ремарок, відтворення інтонації, збереження «міри енергії», з якою актор звертається до партнера, ступеня «віршованості діалогу» (для віршової драми) тощо [32]. Теоретикам і критикам перекладу, на думку І.Лєвого, для інтерпретації інокультурної драми необхідно створити «гнучку систему прийомів, пов'язаних із перекладацьким сприйняттям відповідних компонентів п'єси і уявленням перекладача про провідну ідею спектаклю» [32, 209]. Головне, на чому акцентує увагу дослідник, - це наявність кількох перекладів драми. «Для розвитку театру, - стверджує І.Лєвий, - корисно, щоб навіть класичні п'єси, що часто ставляться в театрі, видавались у декількох перекладах з різними трактовками» [32, 216].
І хоча здійснене І.Лєвим дослідження можна кваліфікувати як масштабне, але розглядати його як основу методики перекладацької практики і аналізу її наслідків навряд можливо, оскільки численні проблеми перекладу драматургії лише позначені у ньому. Уразливим місцем запропонованих І.Лєвим теоретичних положень, на нашу думку, є теза про необхідність використання при перекладі «принципу нерівномірної точності», відповідно до якого перекладач п'єси має з абсолютною точністю передавати ключові місця, що впливають на трактовку характерів і жанрові особливості драматичного твору, і має право на більш вільне відтворення прохідних фрагментів. Така позиція є глибоко суб'єктивною, оскільки дозволяє перекладачеві самочинно вирішувати, що в п'єсі важливо, а що - ні, а це в свою чергу веде до перекладацької сваволі і демонтажу всього першотвору.
Специфіку перекладу драми вивчали й українські дослідники. Так, відомий український перекладач Г.Кочур наголошував на тому, що, незважаючи на необхідність двох варіантів перекладу драматичного твору (текст для читання і сценічна редакція), навряд чи варто спрощувати переклад, ставити його на шлях полегшеного переказу [13, 53-54]. Проаналізува
Критичний аналіз українських і російських перекладів п’єси Б. Шоу "Дім, де розбиваються серця" дипломная работа. Иностранные языки и языкознание.
Экологические Проблемы И Перспективы Альтернативной Энергетики Реферат
Реферат: Этика телефонных разговоров
Реферат: Социологические взгляды П.А. Сорокина о браке, семье, любви
Реферат: Бюджетный процесс США
Реферат: Свойства кальция
Как Писать Вывод Реферата
Отчет По Производственной Практике Учителя
Дипломная Работа Благодарность
Реферат: Осмотр трупа на месте происшествия
Понятие и случаи обеспечения пособиями по временной нетрудоспособности. Продолжительность выплаты и размер пособия.
Контрольная работа по теме Этиология патологических болезней
Лекция На Тему Классификация Чрезвычайных Ситуаций
Образ Родины В Творчестве Лермонтова Сочинение
Курсовая работа по теме Разработка программы 'Расписание'
Реферат: Italian Mafia Essay Research Paper Italian MafiaThe
Реферат по теме Гликопин
Особенности Музыкального Языка Эссе
Реферат: Разработка технологии изготовления секции левого борта
Реферат: Памятники героической обороны Севастопоя 1854-1855 гг. Скачать бесплатно и без регистрации
Реферат На Тему Безопасность Жизнедеятельности Человека
Договор розничной купли-продажи - Государство и право курсовая работа
Правовой статус общества с ограниченной отвественностью - Государство и право дипломная работа
Правовое регулирование проведения камеральных налоговых проверок - Государство и право курсовая работа