Кримськотатарське весілля

Весілля в домі молодої.

У перший день святкування були оглядини приданого нареченої в спеціальній кімнаті – ciyez ev. У цю кімнату наречену заносив брат або дядько, тоді приходила сваха й знімала з молодої мараму, надягала на себе й танцювала спеціальний танок. Назначали quda та yenge, людей, що показували всім бажаючим придане за невелику нагороду й хвалили наречену. Потім проводилася колективна молитва й починалося святкування.

На другий день проводили qına gecesi (ніч хни). Збиралися неодружені подружки й свахи зі сторони нареченого та одружені жінки зі сторони нареченої. Брати нареченої нікого не пускали в кімнату. Вони співали, танцювали; зазвичай грала сумна музика. Спочатку родичка виводила дівчину з-під завіси perde та садила її поруч зі старою жінкою, голову дівчини клали або на подушку, або на коліна жінці. У цей час до молодої підходила сваха від молодого та клала на голову дівчині золоті монети й трохи суміші фарби та поздоровляла дівчину з хною; потім вона відходила вбік, а yenge розпочинала фарбування.

Сваха наносила хну в спеціальний спосіб на волосся й руки, подекуди – на ноги. Нафарбовані пальці загортали обрядовими хустками. У долоні нареченій клали дві золоті монети, згодом їх як плату забирала жінка, яка здійснювала фарбування. Завершивши процедуру, головна сваха виконувала танець, який символізував початок весілля. На наступний день після ночі хни молоду вели до лазні, де відбувався обряд омивання й зміни зачіски. Дівчині тоді ж видаляли на тілі волосся спеціальною маззю zırnıq, обрізали zelif (два пасма обабіч чола) і заплітали дрібні косички.

Останнім святкуванням на стороні нареченої був обряд нікяху, шлюб перед Аллахом. Додому нареченої запрошували муллу, від наречених також приходили по двоє свідків. Зазвичай наречений не був присутній на обряді, хоча траплялися й протилежні випадки. Наречена сиділа за завісою й одягала мараму – подарунок від свекрухи. Під час нікяху мулла три рази питав наречену, чи згодна вона вийти заміж. Двічі дівчина мовчала або відмовляла, а на третій давала згоду. Якщо ні – шлюб уважався недійсним.

Тоді ж озвучувався махр, який наречений повинен був виплатити якнайшвидше. Після отримання символічної згоди дівчини мулла, повірений від нареченого та свідки йшли до окремої кімнати, де відбувалося остаточне закріплення весільного договору. Після нікяху наречену забирали в будинок нареченого. 

Перевезення молодої до будинку молодого.

У гірських і прибережних районах за нареченої приїжджали кудалар, перед в’їздом у село вони мусили заплатити викуп – topraq bastı. Була традиція, що кудалар мали впіймати наречену, а її подруги й родички мали її заховати, деколи підсовували іншу дівчину, і кудалар мали здогадатися, чи справжня це наречена. Після того, як наречену впіймали, один зі свідків нареченого мали віднести її до кімнати батьків, де відбувалося прощання. Тоді всі гірко плакали. Наречена просила благословення в батьків, цілувала їм руки й ноги, просила вибачення, якщо колись образила, співала сумні пісні. Після цього батько пов’язував на талії срібний quşaq або хустку. Тоді наречену накривали марамою, і брат або дядько виносили її з будинку й садили у віз, який називався araba; родичі нареченої утворювали живий коридор і прощалися з дівчиною.

Супроводжували молоду її родичі й кудалар. Порядок весільного почту (колона з повозок) був такий: попереду процесії рухалися двоє вершників із простягненою на палях тканиною перде – своєрідним знаком весільного почту, який водночас виконував магічні захисні функції щодо нареченої; у першому й другому екіпажах сиділи родичі нареченої, у третьому та четвертому – родичі та друзі, у п’ятому – сама наречена з двома подругами. Вони мали бути однаково одягненими, щоб ніхто не зрозумів, де молода. Це робилося також у цілях безпеки: молоду могли викрасти; до того ж уважалося, що це відводило від неї нечисту силу.

Позаду або спереду їхала людина, яка везла Коран нареченої, зазвичай цю функцію виконував мулла. Поїздка супроводжувалася музикою, змаганнями з кінної їзди. У кожному зустрічному селі по дорозі до будинку молодого дарували подарунки – bahşış (викуп). Якщо молоді жили поруч, то почет все одно споряджали за правилами.

Після від’їзду нареченої їй услід виливали воду, на щастя. На зустріч почту вирушала група друзів нареченого на чолі з молодшим братом. Вони зустрічали наречену й вимагали викуп, не пропускаючи далі. Брату нареченого мали зробити подарунок, такий самий, як і нареченому – doquzu. Потім до кінської збруї прив’язували хустку або рушник – це було знаком, що наречену вже зустріли. У степових районах процесії наречені зустрічалися на нейтральній території й рушали разом до дому молодого.

Зустрічав почет дівчини kiyev ağası (друг молодого), отримував від неї подарунок та об’єднував усіх в одну колону. Також на місці зустрічі влаштовували веселощі, змагання, бої й танці. Коли наречена під’їжджала до воріт нареченого, то перед тим, як зайти, батько молодого мав заплатити викуп: вівцю або теля й певне дерево в саду. Вносили дівчину додому на перде родички молодої, за чим не могли спостерігати чоловіки-родичі молодого й він сам. Уважалося, що якщо він подивиться, то помре. Старша родичка молодого обсипала дівчину зерном, солодощами й монетами, а після отримання подарунків його пускали в дім. Потім заходила наречена, наступаючи на бараняче хутро.

Джерела:

1. «Весілля кримських татар: традиційні форми та трансформації»,

2. «Обрядові страви на кримськотатарському традиційному весіллі»

Над статтею працювали: Зейнідінова Султаніє, Піскун Дар’я, Зікранець Анна, Судак Олена, Чабанова Мамурє