Кримінологічна характеристика хабарництва - Государство и право курсовая работа

Главная

Государство и право
Кримінологічна характеристика хабарництва

Поняття хабарництва та одержання хабара, його значення в процесі становлення правової держави та громадянського суспільства. Об'єктивні та суб'єктивні ознаки, кваліфікуючі ознаки даного кримінального злочину. Одержання хабара та суміжні злочини.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.


У процесі становлення правової держави та громадянського суспільства проблема корупції та хабарництва набула надзвичайної актуальності. Вона чинить опір демократичним змінам, зводить нанівець усі зусилля, спрямовані на розвиток реформ, та спроби запровадити механізм громадського контролю за діяльністю органів державної влади.
Чинне законодавство України приводиться у відповідність з міжнародними правовими актами, учасником яких є наша держава. Кримінально-правові норми також набули змін, передусім, з прийняттям нового Кримінального кодексу України 5 квітня 2001 року. Але при трансформації правових норм кримінального закону минулого в сучасне законодавство в деяких випадках не відповідає розвитку держави й суспільства загалом. Зокрема, прикладом такої проблемної трансформації є кримінально-правове визначення поняття хабарництва. Хабарництво - це складна комплексна проблема, яку розглядають науковці не лише в галузі юридичних наук (кримінального права, криміналістики, кримінології тощо), а й соціології, політології, психології, філософії та ін.
Нині хабарництво набуло значного поширення, оскільки цим негативним явищем охоплено практично всі рівні владних та управлінських структур. Службові особи, які наділені інспектуючими, контролюючими, розпорядчими та іншими повноваженнями, все частіше вдаються до отримання винагород за виконання або невиконання своїх службових обов'язків, зловживають службовим становищем. Корупція та її найнебезпечніший прояв - хабарництво, які в Україні характеризуються високим рівнем латентності, завдають великої шкоди всім сторонам суспільного життя і створюють вкрай негативний імідж України на міжнародній арені. В цьому і полягає актуальність дослідження.
1. Поняття ха барництва у кримінальному праві
Розумінню правової природи корупційних проявів на теренах України вже не одна сотня років, проте її сутність, як видається, не стала зрозумілішою. З огляду на це важливого значення набуває встановлення змісту поняття «хабарництво». Відразу зазначимо, що визначення цього поняття не є самоціллю та суто теоретичним уділом, а має глибинні практичні коріння, оскільки у правозастосовчому аспекті дасть можливість виробити адекватні та дієві засоби протидії цьому суспільно-небезпечному явищу. Виявленням, аналізом та визначенням хабарництва займалися і займаються ціла низка наук, в тому числі і кримінологія, яка з усіх суспільних наук найближче стоїть на шляху до пізнання останнього.
Хто є суб'єктом хабарництва; чи можна говорити про існування хабарництва в комерційних чи інших організаціях; чи є хабарництвом одержання особами - суб'єктами корупційних правопорушень - нематеріальних благ, послуг чи пільг; чи охоплюється хабарництвом, крім одержання відповідними особами благ, послуг чи пільг, й надання їх вищезазначеним особам; чи виражається корупція в порушенні етики поведінки її суб'єктів, чи тільки у корупційних правопорушеннях або, іншими словами, чи можна вести мову про моральну (етичну) корупцію, яку становлять дії хоч і не заборонені нормативно-правовими актами, але які осуджуються суспільством? Це неповний перелік питань, які знаходять різне вирішення при визначенні хабарництва в юридичній літературі [4, с. 95].
Дослідженню кримінологічних та кримінально-правових проблем хабарництва в різні періоди були присвячені праці таких українських та російських вчених, як П.П. Андрушко, Б.В. Волженкін, Б.В. Здравомислов, П.А. Кабанов, М. І. Камлик, А.К. Квіцинія, О.М. Костенко, В.Ф. Кириченко, Н.П. Кучерявий, М.Д. Лисов, М. І. Мельник, Є. В. Невмержицький, А.Б. Сахаров, О.Я. Светлов, Б. С Утєвський, М. І. Хаврононюк та багато інших. Проте на сьогодні як серед науковців, так і практиків не існує загальноприйнятого підходу та системності у розумінні понять «корупція» та «хабарництво». Крім того, в літературі хабарництво визнається серцевиною корупції, але, як відомо, воно все ж таки не у всіх випадках є родовим поняттям корупції.
Історія показує, що корупція, зародившись разом із першими державами, продовжує успішно існувати у різних проявах та формах в усіх країнах світу. Підкуп, хабарництво, мздоїмство, лихварство, лобізм, фаворитизм, кумівство, непотизм, протекціонізм, казнокрадство, білокомірцева злочинність, клептократія - ось неповний перелік синонімів корупції, її проявів, форм та елементів у різних країнах на різних етапах її розвитку. Крім цього, корупція - настільки складне системно-структурне соціальне явище, що в його рамках деякі дослідники справедливо виділяють політичну, економічну, організовану, побутову та деякі інші різновиди корупції, які в свою чергу є системами другого порядку.
На ІV Всесвітньому форумі з питань боротьби із корупцією, що відбувся У Бразилії у червні 2005 року, Україну було названо серед шести країн світу, де корупція має найбільші масштаби [6, с. 218]. Незважаючи на те, що згідно з останнім звітом Світового банку ситуація з корупцією в Україні дещо покращилася, службові особи різних рівнів беруть хабарі та шукають іншу особисту вигоду, використовуючи службове становище та надану їм владу при кожній можливості; і при цьому залишаються безкарними. Тому Україну в світі сприймають як державу, де корупція та хабарництво набули поширення. Так, згідно з міжнародними незалежними рейтингами, зокрема за даними Транспаренсі Інтернешнл, Україна посідає чільне місце серед найкорумпованіших країн світу.
Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією, ратифікована Верховною Радою України 18 жовтня 2006 р., до заходів, які необхідно вжити на національному рівні (по суті появи корупції) відносить: давання та одержання хабара національними державними посадовими особами; хабарництво членів національних представницьких органів; хабарництво іноземних державних посадових осіб; хабарництво членів іноземних представницьких органів; давання та одержання хабара у приватному секторі; хабарництво посадових осіб міжнародних організацій; хабарництво членів міжнародних парламентських асамблей; хабарництво суддів і посадових осіб міжнародних судів; зловживання впливом; відмивання доходів, отриманих від злочинів, пов'язаних із корупцією; злочини, що пов'язані із операціями з рахунками. Слід відмітити, що конвенція зводить корупцію до хабарництва, а також те, що в перелік корупційних діянь включене не тільки хабарництво державних чиновників, а й хабарництво приватних управлінців, іноземних посадових осіб і посадових осіб міжнародних організацій.
У Конвенції Організації Об'єднаних Націй проти корупції, яка теж ратифікована Верховною Радою України 18 жовтня 2006 р., в главі III йде мова про підкуп національних державних посадових осіб; підкуп іноземних державних посадових осіб і посадових осіб міжурядових організацій; розкрадання, неправомірне привласнення або інше нецільове використання майна державною посадовою особою; зловживання впливом; зловживання службовим становищем; незаконне збагачення; підкуп у приватному секторі; розкрадання майна в приватному секторі; відмивання доходів, здобутих злочинним шляхом; приховування (мається на увазі приховання або безперервне утримання майна особою, якщо їй відомо, що таке майно здобуте у результаті будь-якого із злочинів, що визначений цією Конвенцією); перешкоджання здійсненню правосуддя [10, с. 214].
У Кримінальному кодексі України (далі - КК) немає статті, яка передбачала б відповідальність за корупцію, однак це не означає, що корупційні діяння не підпадають під дію кримінального закону та не зазнають відповідальності. КК містить склад злочинів, передусім у сфері службової діяльності, що передбачають відповідальність за діяння, які охоплюються поняттям корупція. Серед них: одержання та давання хабара (ст. 368-369) - найнебезпечніший та найпоширеніший вид корупції.
Сам термін «хабарництво» у кримінальному законодавстві України відсутній. Під ним часто розуміють лише одержання хабара. Проте хабарництво - це родове поняття, яке охоплює одержання хабара, давання хабара, посередництво у хабарництві. Чинний КК України, на відміну від КК 1960 p., не містить як окремий склад злочину посередництво в хабарництві, однак особа, яка виступила посередником у даванні чи одержанні хабара, притягається до відповідальності в ролі співучасника цього чи іншого злочину, виходячи з того, в чиїх інтересах, на чиїй стороні вона діяла.
Хабарництво є досить актуальною проблемою нашої держави, адже, як свідчать статистичні дані, п'яту частину хабарів виявлено саме у сфері проведення тендерів на предмет закупівель за бюджетні кошти. Тому боротьба з хабарництвом є одним з головних завдань не лише правоохоронних органів, а й громадян загалом. Заходи, що нині вживають у державі, ще не мають позитивних наслідків протидії хабарництву [9, с. 291].
Хабарництво є складним історичним явищем і його поширення має негативні наслідки для побудови цивілізованих суспільно-правових відносин. Свідченням цьому є пам'ятки культури, висловлювання відомих мислителів давнини, історичні факти.
У Давній Індії Каутилья зазначав, що «…як неможливо не спробувати смак меду чи отрути, якщо вони знаходяться в тебе на кінчику язика, так само для урядовця неможливо не відкусити хоча б небагато від царських доходів. Як про рибу, що пливе під водою, не можна сказати, що вона п'є воду, так і про урядовця не можна сказати, що він бере собі гроші. Можна встановити рух пташок, які летять високо в небі, але неможливо встановити приховані цілі дій урядовців» [11, с. 148].
Так, Конфуцій вважав, що турбота та доброта є головними чеснотами, особливо турбота про свою сім'ю. Водночас він попереджав, що занадто буквальне дотримання цих чеснот може стати причиною зловживань чиновників, оскільки вони, приймаючи рішення, будуть віддавати перевагу своїм сім'ям [10, c. 36].
У Старому Заповіті зазначено, що Мойсею було дано пораду Господом призначати службовцями та суддями тих, хто ненавидить нечесні прибутки [11, с. 147]. Пізніше Мойсей проповідував категоричне заперечення прийняття подарунків, тому що вони «засліплюють очі» та призводять до несправедливості.
У Корані існує спеціальна заборона давати-брати хабарі. Вислів Пророка Мухамеда застерігає, що Аллах прокляне всіх, хто платить та бере хабарі, а також і того, хто сприяв цьому [10, с. 54-57].
Будда визнавав, що коли правитель, керуючи державою, шукає вигоди, то це, врешті-решт, призведе до того, що буде перекручена сутність суспільних відносин, ігноруватимуться принципи справедливості. Хабарництво обумовлює не тільки прийняття нечесних рішень, а й те, що високі державні посади обіймають негідні люди. І сьогодні знаходять своє підтвердження слова Будди «…несправедливі чиновники - це злодії, які крадуть щастя народу … вони обдурюють і правителя, і народ, таким чином стаючи причиною всіх бід нації» [12, с. 8].
В окремих країнах у певний період їх розвитку хабарництво набуло характеру епідемії. Зокрема, хабарництво згадується в російських літописах XIII століття. Перше законодавче обмеження корупційних дій належить Івану ІІІ. А його онук Іван Грозний уперше ввів страту як покарання за надмірність. Князя ж Олександра Меньшикова, який був фаворитом російського царя Петра І, а пізніше - під час царювання Катерини І - фактично керував державою, вважають одним з основоположників корупції на державному рівні. Саме О. Меньшиков своєю масштабною діяльністю з вимагання та одержання хабарів, розкрадання казенного майна та через інші зловживання глибоко і міцно вкорінював у російське суспільство ідею, що політичною владою можна користуватися для власного незаконного збагачення.
Досить цікавим є і розвиток поняття «хабар» та його вжиття в різні історичні періоди часу. Існує більше 94 дефініцій, що так чи інакше визначають хабар, його давання, отримання. Так, Даль під «хабаром» (рос. взятка ж.) розуміє побори, приношення, дарунки, гостинці, принесення, пишкеш, бакшиш хабара, могорич, плата або подарунок посадовій особі, з метою запобігання незручностей, або підкуп його на незаконну справу [13, с. 197].
Як же трактується поняття «хабар» у чинному кримінальному законодавстві України? Хабар як предмет - це незаконна винагорода матеріального характеру. Але це не просто незаконна винагорода, а виногорода, якою може бути лише майнова цінність, гроші або послуги майнового характеру. Послуги немайнового характеру можуть визнаватися іншими особистими інтересами службової особи при зловживанні владою або службовим становищем і, за наявності необхідних ознак, можуть кваліфікуватися за відповідною частиною ст. 364 Кримінального кодексу України [19, с. 201].
Отже, згідно з ч. 1 ст. 368 Кримінального кодексу України (далі КК) одержання хабара полягає в одержанні службовою особою в будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабар, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища. Відповідальність за давання хабара передбачена ст. 369 КК. Саме ці два злочини у теорії кримінального права, право застосовній практиці та в нормативно-правових актах називають «хабарництво», оскільки вони тісно взаємопов'язані: одержання хабара неможливе без його давання і навпаки. За відсутності одержання чи давання хабара дії особи можуть утворювати лише готування до відповідного злочину або замах на його вчинення.
Кримінально-правовому дослідженню хабарництва, тобто даванню та одержанню хабара, в юридичній літературі приділяється значна увага, але в переважній більшості робіт з цієї проблематики детальному аналізу піддаються лише ознаки складів одержання і давання хабара. При цьому дискусійні аспекти щодо них автори намагаються вирішувати лише в рамках вчення про склади цих діянь, часто не вдаючись до вивчення вихідних положень стосовно даних посягань. Між тим видається, що перед тим як характеризувати ознаки хабарництва, необхідно перш за все визначити сутність співвідношення діянь, які входять до його змісту (його правову природу). Вирішення означеної проблеми носить принципове значення і повинно слугувати тією основою, на яку варто опиратися в подальшому при аналізі ознак хабарництва та виробленні правил його кваліфікації. Проте необхідно констатувати, що незважаючи на відому важливість та складність цього питання, в науковій літературі йому не приділяється належної уваги. Викладене дозволяє констатувати, що розробка концепції співвідношення давання та одержання хабара, як мета цього дослідження, є досить актуальною [21, с. 96].
Найбільш принципові та конкретні позиції з поставленої проблеми зводяться до трьох точок зору. Одна група авторів стверджує, що одержання і давання хабара є самостійними злочинами, які не залежать один від одного (Б.В. Здравомислов, В.Ф. Кириченко, В.Е. Мельникова, Н.А. Стручков, М.Д. Шаргородський, М.П. Карпушин, П.С. Дмитрієв). При цьому зокрема вказується, що при одержанні хабара і його даванні різні об'єктивна сторона, характеристика суб'єктів цих злочинів, інтереси, мотиви і цілі їх дій [3, с. 124; 10, с. 4-5]. Дані злочини сформульовані в різних статтях КК. В тих випадках, коли службова особа не приймає хабар, вона ніякої відповідальності не несе, а хабародавець буде відповідати за замах на давання хабара [6, с. 59]. Давання хабара, на відміну від його одержання, посягає на інший об'єкт - порядок управління. Давання хабара, окрім іншого, завжди віддалене часом від одержання хабара. Найбільш чітко видна різниця в часі між даванням і одержанням хабара, коли хабар дається через посередника. Завжди спочатку проходе давання хабара, а потім одержання [4, с. 7]. Крім того, сам законодавець розглядає дані діяння як самостійні злочини.
З такою позицією погодитися не можна. Незрозумілим є твердження, що давання хабара віддалене від одержання хабара в часі, адже як перше, так і друге діяння є закінченим в один момент. Дану позицію різко охарактеризував Н.П. Кучерявий як поверхневу та механістичну. Дійсно, виділення в КК давання хабара в окрему статтю не дає підстав для визнання його самостійним злочином, який не залежить від одержання хабара. По-перше, диспозиція ст. 369 КК не містить ніяких ознак, які б характеризували дане діяння, оскільки вони знаходяться в диспозиції ст. 368 КК, інакше кажучи дані норми мають єдину диспозицію. По-друге, давання хабара без його одержання і навпаки ніколи не можуть бути доведені до кінця. Крім того, теза про нетотожність об'єктів посягання є принципово невірною, а відмінності в суб'єктивних ознаках такими здаються лише на перший погляд, адже аналіз вини хабародавця та хабароодержувача вказує на тісний їх суб'єктивний зв'язок [16, с. 329].
Поширеною є позиція, відповідно до якої давання хабара - це випадок співучасті в одержанні хабара, при цьому така співучасть означається як необхідна (Б.В. Волженкін, А.А. Жижиленко, С.Г. Закутський, Ю.И. Ляпунов, В.О. Навроцький, А.Н. Трайнін, О.Я. Свєтлов та інші). Її прихильники звертають увагу на те, що службова особа самостійно не може здійснити одержання хабара, для цього необхідно щоб хтось його дав [13, с. 517]. Кожне з даних діянь не може бути скоєне само по собі [17, с. 459], вимагається наявність як однієї, так і іншої дії [15, с. 96]. Тому хабародавець, в тому числі діючий під впливом примусу (вимагання хабара) є необхідним співучасником даного злочину, оскільки він умисно, спільно із службовою особою бере участь в посяганні на один об'єкт. Різниця в суб'єктивних ознаках пояснюється тим, що при співучасті не вимагається спільності мотивів, інтересів, цілей діяльності, навпаки, це є повністю допустимим. Важливим є лише усвідомлення спільності і протиправності дій [2, с. 193-194]. Відмічається, що давання хабара не є самостійним злочином, тому що він не може бути закінченим без наявності закінченого одержання хабара [16, с. 227].
Наведені аргументи є повністю вірними, але видається, що вони не доводять тезу про те, що давання хабара є несамостійним злочином і являє собою необхідну співучасть в одержанні хабара. Співучасть в кримінальному праві припускає спільну умисну участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні одного і того ж умисного злочину (ст. 26 КК). При цьому такий злочин може бути скоєний і однією особою, тобто без наявності співучасті, яка лише підвищує суспільну небезпеку даного діяння, не змінюючи його юридичну природу [8, с. 41], не являючись конструктивним елементом складу такого злочину. Крім того, за даною позицією давання хабара необґрунтовано ставиться в залежність (підпорядкованість) від його одержання. При цьому випускається з уваги те, що й одержання хабара не може бути закінченим без його давання. Чому тоді не вести мову про залежний характер і несамостійність одержання хабара не зрозуміло. Все це доводить рівноправність даних двох діянь. Деякі автори навіть порівнюють хабарництво з цивільно-правовим договором, що виражає паритетність хабародавця та хабароодержувача. Якщо давання хабара - це співучасть в одержання хабара, то тоді до якого виду співучасника віднести хабародавця? По характеру дій він не може бути ні організатором, ні підбурювачем, ні пособником, ні співвиконавцем при одержанні хабара, оскільки останнім може бути лише службова особа.
Викладене вказує, що позиція, яка аналізується, не може належним чином відобразити правову природу хабарництва, але необхідно визнати наступні положення, які безпосередньо витікають з неї: а) одержання і давання хабара - це один єдиний злочин - хабарництво; б) в ньому беруть участь дві сторони - хабародавець і хабароодоржувач, кожна з яких може мати співучасників; в) кожна сторона може переслідувати власну ціль, керуючись при цьому мотивами, відмінними від мотивів «контрагента».
В зв'язку з цим видається, що точка зору попередньої групи авторів не позбавлена деякої раціональності, а тому повністю відкидати її не можна. Спробуємо внести в означену позицію деякі уточнення. Вважаємо вірним використання для характеристики правової природи хабарництва терміну «необхідна співучасть», але її характер полягає не у тому, що давання хабара є лише випадком співучасті в його одержанні, як наголошують прихильники цієї позиції, а у тому, що одна особа не може самостійно вчинити закінчене посягання, лише злочинна діяльність кожного окремого співучасника дозволяє іншому виконати свій злочин. На відміну від «класичної співучасті», коли дії співучасників спрямовані на те, щоб викликати чи забезпечити відповідні дії виконавця (саме на такому варіанті наполягають представники точки зору, що розглядається), при необхідній співучасті кожна з осіб виступає як виконавець свого власного злочину [12, с. 240]. Не вдаючись до термінологічних дискусій необхідно зазначити, що у відношенні співучасті можуть знаходитися не злочини, склади злочинів чи дії осіб, а самі суб'єкти такої злочинної діяльності. В зв'язку з цим вказуючи, що хабарництво характеризується як необхідна співучасть, мається на увазі, що хабародавець і хабароодержувач є необхідними співучасниками.
При цьому хабародавець і хабароодержувач будуть співвиконавцями саме хабарництва. Дане твердження не можна трактувати будь-яким іншим чином, зокрема, робити висновки, що хабародавець є співвиконавцем одержання хабара, а хабароодержувач - давання хабара. Наведене може справити хибне враження, що кожного разу при кваліфікації хабарництва потрібно робити вказівку на форму такої співучасті (ст. 28 КК) та застосовувати у вигляді обтяжуючої обставини п. 2 ч. 1 ст. 67 КК (вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою) тощо. Видається, що в даному випадку цього робити не потрібно. Так, відповідно до ч. 4 ст. 67 КК України якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує. Оскільки хабарництво є однією нормою, яка законодавчо розділена на дві статті, та кваліфікація діяння як давання чи одержання хабара вже передбачає, що має місце спільна діяльність декількох осіб, то цілком логічно, що повторно ставити в вину особі (стороні хабарництва) ознаку співучасті не потрібно [19, с. 201].
Поглибити наведене твердження дозволить наступна позиція щодо природи хабарництва групи авторів (Н.Д. Дурманов, Н.Г. Кучерявий, Ш.Г. Папіашвілі, О.Б. Сахаров, Б.С. Утевський та інші), за якою одержання і давання хабара - це єдиний складний двосторонній злочин (інколи використовується інша термінологія: злочин особливого роду, двоєдиний процес, але від цього зміст залишається тим же). Видається, що вказівки деяких авторів на те, що хабар є неправомірною угодою, протиправним договором чи, що в корупції є елементи «кримінального договору», також свідчать, що як одержання, так і давання хабара є єдиним явищем. Цікавою в даному контексті є точка зору А.К. Квіцинії, який погоджується, що одержання хабара, давання хабара і посередництво представляють собою необхідно зв'язані між собою форми злочинної поведінки, які утворюють в цілому одне соціально-правове явище з визначеними якісними характеристиками і, головне, з єдиною соціальною (вірніше, антисоціальною) спрямованістю. При цьому в подальшому вказується, що з позицій юридичної характеристики необхідно виходити з структури кримінального закону, який, враховуючи зміст і специфічні особливості даних діянь виділяє кожну з цих форм в якості самостійного складу злочину. Виходячи з цього робиться висновок, що спір про юридичну природу хабарництва і окремих його форм є безпредметний, а розгляд його в якості єдиного складного злочину чи необхідної співучасті суперечить діючому законодавству і здатне внести тільки плутанину в практику, ускладнити кваліфікацію [5, с. 127]. Не беручи до уваги те, що наряду з одержанням та даванням хабара в поняття хабарництва в даному випадку включається також посередництво, зауважимо, що міркування автора є суперечливими, єдине соціально-правове явище, яким є хабарництво, необхідно і з точки зору юридичної характеристики розглядати аналогічно, а не розподіляючи на форми, аналізувати їх абстрактно одна від одної. Видається, що ігнорування соціальної природи при кримінально правовому досліджені явища негативно відображається на результатах такого дослідження, не дає змоги виявити його характерні особливості, що зумовлює неповноту та недостатню аргументованість висновків. Варто погодитися, що юридичне визначення елементів складу злочину має під собою соціальні передумови і є результатом пізнання законодавцем злочину як соціального факту. Викладене дозволяє зробити висновок, що правильне пізнання природи досліджуваного явища (в даному випадку хабарництва) навпаки дозволить позбавитися плутанини в правозастосуванні, поглибити розуміння ознак одержання та давання хабара і сприятиме виробленню науково обґрунтованих правил кваліфікації даного явища.
Аргументи прихильників наведеної вище позиції також видаються достатньо переконливими. Давання і одержання хабара є обов'язковими (конструктивними) елементами єдиного процесу - хабарництва. Єдність даного складу злочину виражається в тому, що дані діяння: 1) посягають на один і той же безпосередній об'єкт; 2) вважаються закінченими в один момент і не можуть бути доведеними до кінця самостійно; 3) мають єдину диспозицію, що свідчить про спільність їх об'єктивної сторони; 4) характеризуються спільністю умислу. Складність хабарництва полягає в тому, що його об'єктивна сторона, хоча є одним процесом, складається з двох необхідних взаємопов'язаних елементів (є двоєдиною) - давання і одержання хабара, перший з яких виконує хабародавець, другий - хабароодержувач. Вказані елементи умовно розміщені законодавцем в двох статтях КК (368 і 369). Двосторонній характер хабарництва означає, що воно передбачає обов'язкову присутність двох суб'єктів.
Таким чином, хабарництво - це єдиний складний двосторонній злочин, який складається з двох необхідних взаємопов'язаних елементів - давання і одержання хабара, сторони якого виступають як необхідні співвиконавці [16, с. 201].
2. Одержання хабара: о б'єктивні та суб'єктивні ознаки
Як вже зазначалося у першому розділі, Кримінальний кодекс України не містить статті, яка передбачала б відповідальність за корупцію, однак це не означає, що корупційні діяння не підпадають під дію кримінального закону та не зазнають відповідальності. КК містить склад злочинів, передусім у сфері службової діяльності, що передбачають відповідальність за діяння, які охоплюються поняттям корупція. Серед них: одержання та давання хабара (ст. 368-369) - найнебезпечніший та найпоширеніший вид корупції.
Одержання хабара є спеціальним корисливим видом зловживання владою з усічено-формальним складом. Склад злочину передбачений статтею 368 КК. Стаття складається з трьох частин, що містять заборонювальні норми, та примітки, яка має чотири пункти.
Родовим об'єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують нормальну діяльність державного і громадського апарату, а також апарату управління підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності. Безпосередній об'єкт злочину - суспільні відносини, що забезпечують нормальну службову діяльність в окремих ланках державного апарату, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, організацій, установ, підприємств незалежно від форми власності, а також авторитет органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ та організацій [14, с. 109].
Предметом злочину є хабар - незаконна винагорода матеріального характеру, яка може являти собою майно, зокрема вилучене з вільного обігу (гроші, цінності та інші речі), право на майно (документи, які надають право отримати майно, користуватися ним або вимагати виконання зобов'язань тощо), будь-які дії майнового характеру (передача майнових вигод, відмова від них, відмова від прав на майно, безоплатне надання послуг, санаторних чи туристичних путівок, проведення будівельних або ремонтних робіт тощо). Навпаки, не є предметом злочину послуги, пільги і переваги, які не мають майнового характеру (похвальні характеристика чи виступ у пресі, надання престижної роботи тощо).
Об'єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 368 КК) полягає в одержанні хабара у будь-якому вигляді (це - прийняття службовою особою незаконної винагороди за виконання чи невиконання таких дій, які вона могла або повинна була виконати з використанням наданої їй влади, покладених на неї організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або таких, які вона не уповноважена була вчинювати, але до вчинення яких іншими службовими особами могла вжити заходів завдяки своєму службовому становищу).
Тобто, одержання хабара означає прийняття службовою особою незаконної винагороди за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабара, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.
Хабар може даватися хабародавцем службовій особі особисто або через посередника. Способи давання-одержання хабара можуть бути різноманітними і для кваліфікації одержання хабара значення не мають, але вони тісно пов'язані з питанням про предмет хабара [7, с. 194].
Способи одержання хабара можуть бути різними, однак можна вирізнити дві основні форми: 1) просту (полягає у безпосередньому врученні предмета хабара службовій особі, її рідним чи близьким, передачі його через посередника чи третіх осіб); 2) завуальовану (факт одержання хабара маскується у зовні законну угоду і має вигляд цілком законної операції: укладення законної угоди, нарахування й виплата заробітної плати чи премії, оплата послуг, різні виплати, погашення боргу, договору купівлі-продажу, кредиту, консультації, експертизи тощо). Така винагорода кваліфікується як хабарництво у випадку, коли вона надавалась-одержувалась незаконно (виплата коштів була безпідставного, речі чи нерухомість продавались за ціною, явно нижчою від реальної, оплата послуг була нееквівалентною тощо).
Якщо встановлено, що службова особа давала згоду на прийняття предмета хабара її родичами чи близькими або була поінформована про надання матеріальних цінностей чи послуг матеріального характеру зазначеним особам і не вжила заходів до їх повернення, то її слід визнавати хабарником. Слід також мати на увазі, що склад злочину, передбаченого
Кримінологічна характеристика хабарництва курсовая работа. Государство и право.
Сочинение по теме Архитектура Древней Греции (V в.до н. э.)
Реферат: Имплементация норм Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод и судебной практики
План Декабрьского Сочинения 2022 По Литературе
Контрольная Работа На Тему Дидактика
Доклад: Кавказский заповедник
Реферат: Концепт "культурное гнездо" и региональные аспекты изучения духовной культуры Сибири. Скачать бесплатно и без регистрации
Контрольная работа: Автоматизация сметных расчетов. Скачать бесплатно и без регистрации
Реферат по теме Философские подходы в прикладной физике лазеров
Курсовая Тема Бухгалтерская Отчетности
Реферат по теме Получение услуг сети через удаленный компьютер
Реферат: Tupolev 154M noise asesment (Анализ шумовых характеристик самолёта Ту-154М)
Реферат: Мировой рынок золота на современном этапе
Все Темы В 16 Сочинение По Литературе
Курсовая работа по теме Проблема бесконечно повторяющейся драмы художника в романе Джека Лондона "Мартин Иден"
Реферат: History Of The Ford Motor Company Essay
Дипломная работа по теме Методи та засоби аналізу та синтезу динамічних сценаріїв поточної обстановки в навігаційно-управляючих ГІС реального часу
Егэ Сочинение По Русскому 2022 Как Писать
Видимое Движение Солнца И Луны Реферат
Реферат На Тему Кадровый Резерв Предприятия
Сочинение 9.3 Совесть По Тексту Нагибина
Перенос генетического материала и генетическое картирование у актиномицетов - Биология и естествознание реферат
Договор комиссии - Государство и право курсовая работа
Philosophy is right - Государство и право реферат