Кримінально-правова політика України - Государство и право курсовая работа
Главная
Государство и право
Кримінально-правова політика України
Сутність та принципи кримінально-правової політики, процес її розробки та реалізації в незалежній Україні. Реформування кримінального законодавства та системи кримінальної юстиції. Визначення кола злочинних діянь і оптимальних заходів впливу на винного.
посмотреть текст работы
скачать работу можно здесь
полная информация о работе
весь список подобных работ
Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
на тему: « Кримінально - правова політика України »
РОЗДІЛ 1. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПОЛІТИКА ЯК ЧАСТИНА КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
1.1 ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ ЇЇ РОЗВИТКУ
1.2 КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПОЛІТИКА ТА РЕФОРМУВАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ, МЕТА ТА ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ
2.1 ВИЗНАЧЕННЯ ЗАГАЛЬНИХ ЗАСАД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОКАРАННЯ
2.2 ВИЗНАЧЕННЯ КОЛА ДІЯНЬ, ВІДНЕСЕНИХ ДО КАТЕГОРІЇ ЗЛОЧИННИХ (КРИМІНАЛІЗАЦІЯ Й ДЕКРИМІНАЛІЗАЦІЯ)
2.3 ВИЗНАЧЕННЯ ОПТИМАЛЬНИХ ЗАХОДІВ ВПЛИВУ НА ВИННОГО (ПЕНАЛІЗАЦІЯ І ДЕПЕНАЛІЗАЦІЯ)
2.4 ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЕЛЕМЕНТАМИ (СКЛАДОВИМИ) КРИМІНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ
З розвитком правових інститутів у нашій державі в останні десятиріччя вимагають особливої уваги такі аспекти боротьби зі злочинністю, як протидія та профілактика організованої злочинності, корупції, зловживанню службовим становищем. Покарання за їх вчинення повинно бути якомога суворішим. Водночас, окремі діяння через їх незначну суспільну небезпеку втрачають ознаки злочинних, а тому підлягають виключенню та декриміналізації норм кримінального законодавства. У зв'язку з цим держава в особі її законодавчого органу повинна виробити єдину позицію щодо кожного з цих діянь зокрема, та їх сукупності загалом та дотримуватись її у процесі законотворчої та правозастосовної діяльності.
Об'єктом дослідження є поняття та основні напрями кримінальної політики України.
Предметом дослідження є норми чинного кримінального, кримінально-процесуального та інших галузей законодавства України.
Мету дослідження, полягає в тому, щоб: чітко визначити ознаки та поняття кримінальної політики.
Завдання кримінально правової політики боротьба зі злочинністю - це одне з основних завдань держави.
На сьогодні в Україні відсутній єдиний підхід до способів, методів, засобів та принципів охорони найважливіших суспільних відносин. Тому актуальними є проблеми, пов'язані з кримінально-правовою політикою, про що у своїх працях вказують такі науковці, як Л.В. Багрий-Шахматов, В.І. Борисов, О.М. Джужа, П.Л. Фріс та ін.
РОЗДІЛ 1 . КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПОЛІТИКА ЯК ЧАСТИНА КРИМІНАЛЬНО - ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
Однак, в такому розумінні кримінально-правова політика - це поняття достатньо широке, яке включає в себе всю сукупність правових засобів, спрямованих на визначення злочинності діяння, притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка його вчинила, засудження такої особи та призначення їй покарання, відбування особою призначеного покарання, попередження вчинення нових злочинів тощо. Очевидно, що ці засоби містяться в різних галузях права, які хоч і мають генетичну спільність, однак мають певні, досить суттєві відмінності. Це: кримінальне право (матеріальна галузь права), кримінально-процесуальне право, кримінально-виконавче право, право оперативно-розшукової діяльності.
У виробленні інструментарію (засобів) цих галузей права важливу роль відіграють також суміжні юридичні науки: кримінологія, криміналістика, судова статистика.
Тому пропонується ввести до наукового обігу розрізнення понять кримінально-правової політики у вузькому і в широкому розумінні. Кримінально-правова політика в широкому розумінні - це. як було сформульовано вище, частина правової політики держави у сфері протидії злочинності, яка здійснюється засобами кримінальної репресії. У вузькому ж розумінні кримінально-правова політика - це частина правової політики держави у сфері протидії злочинності, яка здійснюється засобами матеріального кримінального права, слід відзначити, початки подібного підходу вже прослідковуються в літературі. Саме в такому (вузькому) розумінні визначає кримінально-правову політику И.О. Лопашенко, на думку якої остання є визначальною частиною політики держави в боротьбі зі злочинністю; саме на її основі формуються стратегія і тактика політики кримінально-виконавчої, кримінально-процесуальної і кримінологічної. Пріоритет кримінальної політики обумовлений тим, що тільки в її рамках вирішуються такі принципові для кожної держави проблеми, як встановлення підстави і принципів кримінальної відповідальності, визначення коду злочинних діянь, видів покарань і інших мір кримінально-правового характеру за них. Кримінальна політика, на думку. И.О. Лопашенко, може бути визначена як частина внутрішньої політики держави, напрямок його діяльності у сфері охорони демократичного суспільного строю від злочинних посягань, який полягає в виробленні і формулюванні ідей та принципових положень, форм і методів кримінально-правового впливу на злочинність в цілях її зниження і зменшення негативного впливу на соціальні процеси. Подібним чином розуміє кримінально-правову політику у вузькому значенні цього терміну і Д.А. Шестаков, який пише: "під кримінально-правовою політикою тут розуміється та частина загальної політики реагування на злочинність (кримінологічної політики), яка полягає в регулюванні державою кримінально-правової реакції її на злочинність"51 (як видно автор означає те, що ми назвали кримінально-правовою політикою в широкому розумінні, терміном "кримінологічна політика").
Кримінально-правова політика у вузькому розумінні, разом з кримінально-процесуальною політикою держави, кримінально-виконавчою, кримінологічною політикою і становить кримінально-правову політику держави в широкому розумінні цього терміну.
Слід відмітити, що поряд з вказаними підходом до визначення складових кримінально-правової політики в спеціальній літературі присутній і інший, пов'язаний зі спробою додати особливий статус політиці в області профілактики злочинів. При цьому даний вид соціальної політики, що йменується "кримінологічною", іноді включається до кримінальної (кримінально-правової) політики в якості одного з її елементів, іноді називається в якості самостійного виду "соціальної політики ліквідації злочинності", який існує поряд з кримінальною (кримінально-правовою) політикою. Не торкаючись в повному обсязі дискусії з цього питання, відмітимо наступне. Якщо не ототожнювати кримінологічну політику з політикою держави в сфері протидії злочинності, яка включає в себе весь комплекс напрямків і засобів, в тому числі заходи загальносоціального характеру, то, очевидно, та її частина, яка здійснюється засобами права якраз і с складовою кримінально-правової політики в широкому розумінні цього поняття.
Що стосується правового становища засуджених, то й воно також залежить від політики держави і поглядів більшості населення на проблему виконання призначеної винному судом міри кримінально-правового характеру. Всі заходи кримінально-правового характеру в якомусь ступені обмежують правове становище осіб, до яких вони застосовані. Ступень цих обмежень залежить від виду і розміру призначеної винної в злочині особі міри кримінально-правового характеру, порядку і умов її виконання, визначених основними напрямками кримінально-виконавчої політики тієї чи іншої держави на конкретному історичному етапі її розвитку. Тому правова політика в сфері забезпечення правового становища засуджених також є, таким чином, складовою частиною кримінально-правової політики держави в широкому розумінні цього поняття".
1.1 ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ ЇЇ РОЗВИТКУ
Бурхливі політичні процеси кінця 80-х років викликали внесення змін до кримінального законодавства в частині посилення відповідальності за державні злочини, посягання на нормальну діяльність транспортних систем.
Однак все, що робилось було спробою пристосування старого кримінального законодавства до нових соціально-політичних умов. Потрібно було нове кримінальне законодавство, побудоване на нових принципах кримінально-правової політики.
2 липня 1991 р. були прийняті Основи кримінального законодавства Союзу РСР і республік, які повинні були набрати чинності 1 липня 1992 р. Їх науковою базою послужила розроблена в 1987 р. під егідою Інституту держави і права АН СРСР теоретична модель Загальної частини КК, що містила в собі 9 розділів, які поділялись на 22 глави і містили 115 статей: розд. I «Задачі і принципи Кримінального кодексу»; розд. II «Межі дії Кримінального кодексу»; розд. III «Підстави кримінальної відповідальності»; розд. IV «Обставини, що виключають злочинність діяння»; розд. V «Покарання»; розд. VI «Звільнення від кримінальної відповідальності і покарання»; розд. VII «Судимість»; розд. VIII «Примусові заходи медичного характеру»; розд. IX «Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх».
Завдяки використовуванню досягнень радянської кримінально-правової науки, Основи 1991 р. отримали модернізовану структуру, що включала вісім розділів (71 статтю): розд. I «Кримінальний закон» (ст. 1-6), розд. II «Злочин» (ст. 7-23), розд. III «Обставини, що виключають злочинність діяння» (ст. 24-27), розд. IV «Покарання» (ст. 28-40), розд. V «Призначення покарання» (ст. 41-47), розд. VI «Звільнення від кримінальної відповідальності і покарання» (ст. 48-54), розд. VII «Примусові заходи медичного характеру» (ст. 55-59) і розд. VIII «Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх» (ст. 60-71).
У зв'язку з розпадом СРСР Основи 1991 р. так і не набули чинності.
Здобуття незалежності висунуло перед Україною мету "не просто "косметичного" оновлення, а фундаментальної перебудови всіх суспільних структур на нових гуманно-демократичних засадах" [6, с. 53]. При цьому низка завдань знаходилось у сфері законотворчості. Це абсолютно зрозуміло - не можна було будувати незалежну суверену державу на законодавчому фундаменті іншої антагоністичної їй за принципами побудови й існування країни.
Зрозуміло, що потребувало докорінній зміні вся система права і в тому числі кримінальне законодавство.
Однак із зрозумілих причин процес створення нової законодавчої бази тривалий і потребує великих зусиль.
Саме виходячи з цього до прийняття нового кримінального законодавства протягом практично 10 років у нашій країні діяло кримінальне законодавство колишньої Української РСР пристосоване до нових реалій буття.
Кримінально-правова політика в цей період переслідувала мету охорони незалежності молодої Української держави її соціально політичної та економічної основ, особи як основної цінності, системи господарювання всіх найважливіших суспільних відносин, благ та інтересів.
Необхідність розробки нового кримінального законодавства стала очевидною для українських науковців одразу після проголошення незалежності України. Слід зауважити, що, у принципі, ця потреба відчувалась вже давно, про що свідчать спроби розробки модельних кодексів, проектів Основ, які здійснювались у 80-х роках різними науковими колективами. Одним із доказів цього є і прийняття Основ 1991 р.
Фактично перший проект Кримінального кодексу незалежної України народився у Київській Вищій школі МВС України і його автором був відомий український вчений-криміналіст професор В. М. Смітієнко. Проект вмістив у собі всі прогресивні погляди на Кримінальне право - його структуру, зміст основних інститутів та норм, які існували у кримінально-правовій науці на початок 90-х років. Однак він залишався авторським проектом, і хоча був опублікований для широкого обговорення і представлений у ВР України в якості альтернативного проекту, прийнятий був, у кінцевому, проект розроблений офіційною комісією.
Робота по створенню нового Кримінального кодексу була розпочата У 1992 р. Кабінетом Міністрів України була створена робоча група з провідних вчених та практиків для розробки Кримінального кодексу України. У процесі роботи нею було опрацьовано значний обсяг джерел:
“1) наукові публікації з кримінального права (курси, підручники, коментарі, монографії, статті в збірниках і періодичній пресі, тези та інші матеріали науково-практичних конференцій) з метою вивчення пропозицій, що пов'язані з удосконаленням кримінального законодавства;
2) автореферати докторських і кандидатських дисертацій з кримінального права;
3) чинний Кримінальний кодекс, особливо ті його положення, якими КК був доповнений за 1992-2000 роки;
4) слідчо-судова і прокурорська практика застосування кримінального законодавства в Україні за весь час дії Кримінального кодексу 1960 р. і особливо та, яка склалась за останні роки;
5) законопроектні роботи, що велись раніше з підготовки проектів КК, зокрема проект КК України, підготовлений робочою групою Президій Верховної Ради України ;
6) кримінальне законодавство зарубіжних країн, доступне для вивчення;
7) власний досвід наукової і практичної діяльності членів робочої групи, особливо їх участь в законопроектних роботах” [13, c. 89].
За майже 9 років роботи проект неодноразово був предметом обговорення на наукових конференціях різного рівня, в пресі та ін.
Однак практика, повсякденне життя вимагало паралельно проведення робіт по приведенню КК 1960 року у відповідність із новими соціально-політичними та економічними умовами існування України.
17 червня 1992 р. було прийнято Закон України, яким були внесені зміни до Особливої частини КК. Редакція була здійснена у зв'язку з розпадом СРСР і створенням незалежної Української держави внаслідок чого диспозиції кримінально-правових норм відобразили в якості об'єкту злочинного посягання була визначені державна безпека України (зовнішня - суверенітет, територіальна недоторканість та обороноздатність та внутрішня - інтереси у суспільно-політичній та економічній сферах), відображення змін у суспільно-політичній спрямованості країни в цілому.
За період 1991-2001 рр. з Кримінального кодексу було виключено та змінено 33 статті (здійснена декриміналізація), які не відповідали новим соціально-політичним і економічним орієнтирам розвитку України, а торкались кримінально-правової охорони суспільних відносин, які лежали в основі існування колишньої соціалістичної Української РСР. Була виключена норма ст. 61 КК - Шкідництво, яка своїм корінням сягала часів культу особи Сталіна, 621 КК - Заклики до вчинення злочинів проти держави, 64 КК - Організаційна діяльність, спрямована до вчинення особливо небезпечних державних злочинів, а так само участь в антирадянській організації та ряд інших злочинів проти держави.
У групі злочинів проти особи була здійснена декриміналізація мужолозтва.
Суттєва декриміналізація була здійснена в питаннях кримінально-правової охорони господарських відносин у зв'язку з кардинальною зміною державних підходів до системи господарювання. Були декриміналізовані приватнопідприємницька діяльність - ст. 150 КК, комерційне посередництво -151 КК, незаконна переуступка жилого приміщення та стягнення квартирної плати більше встановленого розміру - ст. 152 КК та ряд інших видів поведінки, які в умовах побудови ринкової економіки не могли визнаватись суспільно небезпечними.
Одночасно за цей же час до Кримінального кодексу було введено 57 нових статей (здійснено криміналізацію), які встановили кримінальну відповідальність за нові, раніше невідомі законодавству, склади злочинів.
Загальна частина КК України була піддана більш термінологічній ніж змістовній ревізії.
Зі змістовних змін слід зазначити скасування смертної кари, яке відбулось на підставі рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. і введення в якості самостійного виду покарання довічного позбавлення волі.
Процеси криміналізації визначались основними напрямками кримінально-правової політики.
Як наочно видно, основні зміни в Особливій частині КК торкнулись питань охорони державної незалежності та суверенітету України, виборчої системи, системи господарювання, порядку управління, громадської безпеки, громадського порядку та здоров'я населення, необхідністю забезпечення розвитку демократичних процесів, які відбувались в Україні. У зв'язку з цим була встановлена кримінальна відповідальність за вчинення дій, які спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, контрабанду наркотичних засобів, психотропних речовин або прекурсорів, незаконне переправлення осіб через державний кордон України, приховування валютної виручки та ряд інших.
Якщо аналізувати пріоритети кримінально-правової політики в напрямку криміналізації у цей період, то можна стверджувати, що в основному вони знаходились в основному у двох сферах - захисту громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров'я (здійснено криміналізацію 18 діянь), захисту господарських відносин (здійснено криміналізацію 17 діянь), захисту державної безпеки України (здійснено криміналізацію 10 діянь), захисту суспільних відносин у сфері управління (здійснено криміналізацію 6 діянь).
Пік законодавчої активності у сфері реалізації кримінально-правової політики припадає на першу п'ятирічку незалежності - 1991-1995 рр. За цей час була проведена найактивніша криміналізація, внесено абсолютну більшість доповнень до КК - 49 статей.
Другий пік активності в питаннях криміналізації, як це не дивно, припадає на період безпосередньо перед прийняттям нового Кримінального закону - на 1999-2000 рр. За цей час було до КК було введено 11 нових складів злочинів [12, c. 147].
Нові умови викликали необхідність зміни конструкцій більшості раніше відомих кримінально-правових норм. За період 1992-2001 років до статей Кримінального кодексу було внесено за нашими підрахунками 668 змін (240 до Загальної та 428 до Особливої частини). При цьому до багатьох статей зміни вносились по декілька разів.
В перші роки незалежності України кримінально-правова політика крім внесення змін до Кримінального кодексу здійснювалась також шляхом видання Кабінетом Міністрів України нормативних декретів. Ця практика продовжувалась недовго і на її місце прийшов загальноприйнятий порядок внесення поправок та змін до КК вищим законодавчим органом - Верховною Радою України.
Однак зрозуміло, що така косметична редакція старого КК не могла задовольнити вимоги кримінально-правової політики. Прийняття Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. нового кримінального кодексу стало визначною подією в сучасній історії кримінального законодавства оскільки поклало відлік новому етапу дійсно національного кримінального права.
Кримінальний кодекс України побудований на нових ідеях та принципах кримінально-правової політики. В ньому закладені передові ідеї здійснення кримінально-правової охорони найважливіших суспільних цінностей, гуманізму та соціальної справедливості.
Як зазначають В. Тацій та В. Сташис це дало можливість “сформулювати базові концептуальні положення Кримінального кодексу:
закріплення в кодексі принципу особистої та винної відповідальності фізичних осіб;
поширення в КК положень, спрямованих на посилення боротьби з організованою злочинністю;
розширення системи покарань, альтернативних позбавленню волі, формування санкцій Особливої частини від менш суворих покарань до більш суворих;
остаточна відмова від смертної кари як виключної міри покарання, встановлення довічного позбавлення волі лише за злочини, що пов'язані з умисним вбивством людини за обтяжуючих обставин;
зниження покарання у вигляді позбавлення волі за необережні злочини;
введення у Кодекс низки нових норм, що забезпечують можливість звільнення від кримінальної відповідальності та покарання;
введення до Особливої частини низки заохочувальних норм, що стимулюють позитивну посткримінальну поведінку винного;
декриміналізація діянь, суспільна небезпечність яких не є великою і боротьба з якими вважається достатньою шляхом застосування заходів адміністративно-правового, дисциплінарного, цивільно-правового або іншого впливу” [10, c. 7-8].
Реалізація кримінально-правової політики привела до збільшення майже в 2 рази кількості статей Кримінального кодексу порівняно з КК 1960 р.. Це збільшення відбулось внаслідок розвитку теоретичної думки в галузі кримінального права та напрацювань судово-слідчої практики за рахунок:
по перше, подальшої конкретизації ряду нормативних положень, зворотної дії закону про кримінальну відповідальність в часі, чинності закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів вчинених на територій України, кримінальної відповідальності за незакінчений злочин, виділення за родовою ознакою в самостійні розділи груп злочинів що передбачають кримінальну відповідальність за посягання на життя та здоров'я особи, проти честі та гідності особи, проти статевої свободи та статевої недоторканості особи.
по друге, нормативного закріплення нових кримінально-правових інститутів, інституту множинності злочинів, інституту злочинів проти довкілля, інституту злочинів у сфері використання електронно-обчислюваних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж та ін.);
по третє, введення нових норм, суб'єкт злочину, осудність, вина, фізичний або психічний примус, діяння, пов'язане з ризиком, експлуатація дітей та ін.
Серед безсумнівних досягнень Кримінального кодексу 2001 р. є:
суттєва структурна перебудова КК, яка відобразила, з одного боку, новий історичний етап розвитку країни в цілому, а з другого, стала наслідком відповідних досягнень теоретичної думки в галузі кримінального права;
побудова його, на відміну від попереднього законодавства, за принципами «від позитива до негатива», «від легшого до більш тяжкого», визначення спочатку поняття осудності, а вже в подальшому - неосудності;
більш чітке визначення принципів та умов дії кримінального закону за територіальною ознакою, в часі та по колу осіб;
широке використання в текстах багатьох норм, інституту кримінального права - інституту складу злочину із здійсненням нормативного закріплення змісту ряду його елементів;
чітке закріплення змісту стадій злочинної діяльності;
спроба визначення організованої злочинної діяльності та її диференціація;
нормативне закріплення форм множинності злочинів; нових обставин, що виключають злочинність діяння;
демократичні зміни в інститутах звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання;
глибинна перебудова системи покарання, та інституту його призначення;
диференціація за родовими об'єктами злочинів та структурна перебудова на базі цьому фундаменті всієї Особливої частини КК.
1. 2 КРИМІНАЛЬНО - ПРАВОВА ПОЛІТИКА ТА РЕФОРМУВАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів».
Докорінні зміни в соціально-політичних та інших умовах життя суспільства і держави на нинішньому етапі розвитку України та прийняття Конституції України створили передумови для реформування системи кримінальної юстиції у напрямі дальшої демократизації, гуманізації, посилення захисту прав і свобод людини відповідно до вимог міжнародних правових актів і зобов'язань нашої держави перед європейським та світовим співтовариством.
У Кримінальному кодексі України, прийнятому в 2001 році, зроблено суттєвий крок у напрямі захисту прав і свобод людини. А ті зміни та доповнення, що були внесені до Кодексу останніми роками, наприклад, стосовно встановлення відповідальності за торгівлю людьми, легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, тощо, були необхідними та актуальними.
Зазнав певної гуманізації і Кримінально-виконавчий кодекс України, прийнятий 11 липня 2003 року.
Разом із тим необхідно визнати, що існуюча система кримінальної юстиції не повною мірою відповідає новим суспільним відносинам, що склалися в Україні, і не забезпечує належного стану правопорядку, ефективного захисту осіб, суспільства та держави від небезпечних посягань на соціальні цінності, права і законні інтереси.
Система кримінальної юстиції є дещо громіздкою, внутрішньо суперечливою, не завжди науково обґрунтованою і надмірно ускладненою. Діяльність її суб'єктів характеризується дублюванням повноважень, відсутністю чіткого визначення та розмежування їхньої компетенції, наданням пріоритету завданням, що насправді є другорядними, застосуванням невиправдано ускладнених формальних процедур. Органи кримінальної юстиції мають недосконалу функціональну спроможність, що не дає змоги забезпечити додержання принципу верховенства права в їх діяльності.
Чинний Кримінальний кодекс України, незважаючи на поділ злочинів залежно від ступеня їх тяжкості, передбачає для осіб, які визнаються винними в їх вчиненні, однаковий юридичний наслідок: судимість.
До того ж певні діяння, що передбачені Кримінальним кодексом України, не мають такого ступеня суспільної небезпеки, щоб внаслідок їх вчинення суттєво обмежувати права і свободи людини і громадянина. Водночас законодавство України містить норми про адміністративні правопорушення, що мають судову юрисдикцію та за які передбачено стягнення кримінально-правового змісту (короткостроковий арешт, конфіскація майна, позбавлення спеціального права тощо). Особи, які притягуються до відповідальності за такі правопорушення, не отримують належних процесуальних гарантій, зокрема щодо права на правову допомогу, права на оскарження судових рішень тощо, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, в сучасних умовах реформування соціально-політичної системи України питання юридичної відповідальності за діяння, що не становлять значної суспільної небезпеки, потребують іншого підходу.
Попередні численні зміни у структурі органів кримінальної юстиції не мали системного характеру. Вони були переважно спрямовані на задоволення відомчих інтересів і не забезпечили створення оптимальної системи попередження злочинних діянь, їх виявлення, розслідування та покарання винних осіб. Система органів, які традиційно називають «правоохоронними» (органи внутрішніх справ, Служби безпеки України, Державна прикордонна служба України, податкова міліція та інші органи, що мають повноваження провадити дізнання, слідство, застосовувати адміністративні санкції), створена як механізм переслідувань і репресій, не була трансформована в інститут захисту і відновлення порушених прав осіб. Не вживалося ефективних заходів щодо зниження рівня корупції в цій системі. Довіра суспільства до цих органів є недостатньою для їх ефективної роботи.
Таким чином, в Україні існує нагальна об'єктивна потреба у реформуванні системи кримінальної юстиції відповідно до цієї Концепції, що має ґрунтуватися на досягненнях і традиціях національного законодавства, європейських цінностях щодо захисту прав та основоположних свобод людини і громадянина, положеннях міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відновне правосуддя - це форма правосуддя, основною метою якого є створення умов для примирення потерпілих і правопорушників та усунення наслідків, спричинених злочином або кримінальним (підсудним) проступком.
Державний обвинувач - посадова особа органів прокуратури, яка здійснює функцію кримінального переслідування особи в процесі досудового розслідування та підтримує державне обвинувачення у кримінальному судочинстві.
Докази у кримінальному провадженні - фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку встановлюється наявність або відсутність події злочину, кримінального (підсудного) проступку, винуватість особи та інші обставини, що мають значення для кримінального провадження. Визнання зібраних фактичних даних доказами у справі має здійснюватися виключно судом у присутності і за безпосередньої участі сторін обвинувачення та захисту.
Досудове розслідування - діяльність відповідних органів держави зі збирання (гласними та негласними методами) і фіксації фактичних даних про обставини кримінального правопорушення та встановлення осіб, які його вчинили.
Заходи процесуального примусу - це заходи, які застосовуються до осіб з метою забезпечення ефективності кримінального провадження. Такими заходами є: судовий виклик; тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом; тимчасове обмеження доступу, тимчасовий доступ до предметів та документів кримінального провадження; тимчасове вилучення майна; арешт майна; привід; затримання особи без ухвали суду; запобіжні заходи.
Кримінальне переслідування - виключна процесуальна функція прокурора, яка полягає у висуненні від імені держави обвинувачення, направленні кримінальної справи до суду, підтриманні державного обвинувачення в суді, участі у перегляді судових рішень у кримінальних справах в апеляційній та касаційній інстанціях.
1) окремі діяння, що за чинним Кримінальним кодексом України відносяться до злочинів невеликої тяжкості, які відповідно до політики гуманізації кримінального законодавства визначатимуться законодавцем такими, що не мають значного ступеня суспільної небезпеки;
2) передбачені чинним Кодексом України про адміністративні правопорушення діяння, які мають судову юрисдикцію і не є управлінськими (адміністративними) за своєю суттю (дрібне хуліганство, дрібне викрадення чужого майна тощо).
Обвинувальний акт - процесуальне рішення державного обвинувача, яким завершується досудове слідство і з яким державний чи посадовий обвинувач звертається до суду.
Посадовий обвинувач - посадова особа органу досудового розслідування, яка у кримінальному судочинстві підтримує (за згодою прокурора) публічне обвинувачення у кримінальному (підсудному) проступку.
Пробація - інститут права іноземних держав, який використовується у двох значеннях: 1) вид покарання; 2) спеціальна служба.
Служби пробації здійснюють свою діяльність у двох головних напрямах: 1) виконання відповідного виду покарання; 2) забезпечення суду інформацією про соціальну характеристику особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, з метою визначення найбільш адекватного для цієї особи запобіжного заходу або виду покарання.
В Концепції йдеться про другий аспект інституту пробації та служби пробації.
Процесуальне керівництво прокурора - організація процесу досудового розслідування, визначення напрямів розслідування, координація процесуальних дій, сприяння створенню умов для нормального функціонування слідчих, забезпечення дотримання у процесі розслідування вимог законів України.
Система кримінальної юстиції - кримінальне, кримінально-процесуальне та кримінально-виконавче законодавство, а також органи та установи кримінальної юстиції, які розглядають кримінальні справи, інститут державних обвинувачів (прокуратура), органи, наділені повноваженнями проводити досудове роз
Кримінально-правова політика України курсовая работа. Государство и право.
Реферат: Теория структурообразования. Скачать бесплатно и без регистрации
Французский естествоиспытатель Жан Батист Ламарк
Курсовая работа: Диагностика кризисных ситуаций и банкротства предприятия
Дипломная работа: Надзор. Скачать бесплатно и без регистрации
Реферат: Борьба и преображение знати. Скачать бесплатно и без регистрации
Реферат по теме Цветковое растение: клетка, семя и побег
Реферат: Ротавирусы информация
Цифровые Лабораторные Работы По Физике
Реферат: Статистика сільського господарства
Курсовая работа: Биотехнология и переработка отходов производства
Курсовая Работа На Тему Розрахунок Економічного Ефекту Від Виробництва І Використання Нової Машини
Реферат по теме Организация наличного денежного обращения
Реферат: Барселонский дом
Курсовая Роль Структурных Средних В Экономической Деятельности
Реферат На Тему Аортальная Недостаточность
Итоговая Контрольная Работа По Русскому Диктант
Реферат На Тему Права Ребенка И Отечественное Законодательство
Реферат по теме Умозаключение, суждение
Дипломная работа по теме Образ Другого в израильском обществе
Разбор Первого Направления Итогового Сочинения 2022
Деятельность Финансового управления Кирова - Государство и право дипломная работа
Грудное вскармливание - Биология и естествознание презентация
Судебно-бухгалтерская экспертиза в выявлении экономических преступлений - Бухгалтерский учет и аудит реферат