Кримінально-правова характеристика злочинів у сфері віросповідання - Государство и право курсовая работа

Главная

Государство и право
Кримінально-правова характеристика злочинів у сфері віросповідання

Історичні аспекти розвитку кримінального законодавства щодо відповідальності за злочини у сфері віросповідання. Поняття та види злочинів у сфері віросповідання, їх кримінально-правова характеристика та особливості, напрямки вивчення та значення.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.


Кримінально-правова характеристика злочинів у сфері віросповідання
У Конституції України закріплено право на свободу світогляду і віросповідання, яке включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Крім того Конституцією України гарантовано сприяння державою консолідації та розвитку релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України та неможливість надання будь-яких привілеїв чи обмежень за ознаками релігійних переконань. Здійснення права на свободу віросповідання може бути обмежено законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Особливу роль у забезпеченні гарантованих Конституцією прав і свобод належить кримінально-правовим нормам.
Аспекти кримінально-правової охорони свободи віросповідання та морально-етичних цінностей релігійних вірувань, на жаль, у своєму цілісному виразі майже не удостоювалися акцентованої дослідницької уваги з боку вчених-правознавців України. Разом з тим, деякі моменти цієї проблеми досліджувалися в окремих роботах вчених-представників різних галузей наукової гносеології (міжнародне право, кримінологія, культурологія, соціальна психологія, філософія, теологія, політологія, соціологія та ін.): Анісімова Л.І., Бенявичуса Р.О., Блищенко І.П., Богданова О.В., Вакуліна Т.І., Котомкіна М.Г., Лукащука І.В., Надіда О.М., Наумова С.О., Салуюса Р.С., Сумкова Р.А., Тимченка Л.Д. та ін. До сучасних правознавців, які в деяких своїх дослідженнях різних аспектів теорії кримінального права піднімали окремі питання юридичної проблематики кримінально-правової охорони прав людини у сфері віросповідання, потрібно віднести Алєксєєвського А., Багрій-Шахматова Л., Баймуратова М., Башкатова Л., Житнігора Б., Дімітрову О., Карпеця І., Марисюка К., Палія М., Сурілова О., Ташакбарова Р., Тукмаленка О., Фісенко І., Швидченко І. і деяких інших.
Без сумніву, роботи цих науковців мають значну наукову та практичну цінність. У них розглянуті деякі теоретичні та прикладні питання кримінально-правової охорони прав людини у сфері віросповідання. Саме ці роботи склали теоретичну основу нашого курсового дослідження. Разом з тим, багато аспектів досліджуваної проблеми, як і раніше, залишаються дискусійними і вирішуються суперечливо.
Наведені вище положення зумовлюють актуальність теми курсової роботи і необхідність наукового осмислення і дослідження відносин, які складаються у сфері віросповідання, як об'єкта кримінально-правової охорони та аналізу кримінально-правових норм, які встановлюють відповідальність за порушення цих відносин.
Виходячи з зазначеної актуальності метою даної курсової роботи є висвітлення сутності та особливостей кримінально-правової регламентації відповідальності за злочини проти права людини у сфері віросповідання. Відповідно до поставленої мети в даній роботі вирішуються такі завдання:
– дослідити історичні аспекти розвитку кримінального законодавства щодо відповідальності за злочини у сфері віросповідання;
– дати визначення злочинам у сфері віросповідання, та виділити їх види;
– провести юридичний аналіз складів злочинів, які передбачають відповідальність за посягання на права людини у сфері віросповідання.
Об'єкт дослідження - суспільні відносини, що виникають в процесі кримінально-правової охорони прав людини у сфері віросповідання.
Предмет дослідження - кримінально-правові норми, що встановлюють відповідальність за порушення прав людини у сфері віросповідання.
1 . Історичні аспекти розвитку кримінального законодавства щодо відповідальності за злочини у сфері віросповідання
Розвиток України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави має бути нерозривно пов'язаний із розвитком права, яке фактично регулює всі сфери сучасного буття особи, суспільства та держави. Водночас, система права країни повинна відбивати ознаки існуючого в ній суспільного та політичного ладу. Саме тому слід говорити про те, що сучасне вітчизняне право, зокрема, і кримінальне право, повинно, з одного боку, відображувати сучасний стан розвитку суспільних відносин у нашій країні, а з іншого - сприяти забезпеченню положень, проголошених, зокрема, у першому і другому розділах Конституції України. Відповідно пошук шляхів удосконалення правової регламентації кримінальної відповідальності за порушення конституційних прав особи, зокрема, права людини на свободу віросповідання, доцільно будувати на основі встановлення та розкриття основних аспектів розвитку кримінального законодавства. Саме дослідження цього питання дає можливість дійти висновку щодо стану та відповідності кримінально-правового забезпечення права людини на свободу віросповідання сучасному розвитку суспільних відносин у цій сфері, а також запропонувати відповідні механізми вдосконалення цього забезпечення з метою сприяння реальній та безперешкодній реалізації вказаного права. У цьому контексті, як ми вважаємо, необхідним є висвітлення історичних аспектів розвитку кримінального права України, у частині встановлення відповідальності за злочини проти прав людини у сфері віросповідання.
Аналізуючи законодавство часів Київської Русі можна помітити, що в цей період злочини у сфері віросповідання мали назву релігійних або церковних. У основі виникнення понять «церковний» і «релігійний» злочин лежить візантійський Лішанський едикт 313 р. Костянтина і Ліцинія. Київська Русь разом з православ'ям з Візантії сприйняла і її церковно-світське право. Практично всі національні юридичні джерела переймали, запозичували основні положення, а то і повні тексти з цих Керманичних книг. Найдревніша пам'ятка часів київської Русі - Руська Правда - не міститься жодної норми про релігійні злочини. Більш ранніми відносно Руської правди законодавчими актам, які визначали релігійні злочини, є Статути, що приймалися князями. У Синодній редакції Статуту святого князя Володимира Святославовича визначено 27 складів злочинів, з них 13 - релігійні [41, с. 8].
Аналіз норм законодавства Київської Русі дозволяє зробити певні висновки. Так, перш за все в цих нормативних актах, як і в інших, їм подібних, церковний злочин, що переслідується виключно церквою і по церковному праву, прирівнювався з релігійним злочином, який регулювався світськими законами. У період зародження православ'я на Русі це цілком зрозуміло. Церква була прирівняна з державою і об'єднана з нею, що по візантійському праву означало ні що інше, як те, що будь-які діяння церкви були державними, як і будь-які діяння держави освячувалися церквою. Разом з тим, в окремих статутах була визначена і прерогатива церковної юрисдикції над княжою.
Разом з тим, у цих статутах зроблені спроби відійти від впливу візантійських Керманичних книг. Як зазначає О.С. Островський, це виявилося у введенні іншої системи покарань - переважно майнові санкції і відмова від широкого застосування тілесних покарань, страти, що практикувалися у Візантії. Окрім того, це відбилося і на окремих складах релігійних правопорушень - відмова від деяких візантійських складів і введення своїх, наприклад, посилання на крадіжку дружини, зокрема з церкви, як підставу для розлучення, відсутнє у візантійських джерелах [29, с. 243].
Статути передбачали тільки перерахування релігійних діянь, без їх розкриття, визначення, в деяких статутах, пізніших, з вказівкою санкцій. Фактично немає ні кваліфікованих, ні привілейованих складів. Відсутня вказівка на суб'єктивну сторону, тобто умисел та необережність не розрізняються, немає мотивів, мети. Передбачена можливість аналогії закону про кримінальну відповідальність [17, с. 81].
В більш пізній період в 1649 р. було видано Соборне Уложення, в ньому всі релігійні злочини можна розділити на чотири типи: а) богохульство, тобто ганьба Бога і святих словесно або діями; б) церковний заколот - це порушення громадського порядку в церкві, що врегульовано церковними правилами, виражається в перериванні церковної літургії і інших обрядів; в) церковний заколот - це порушення громадського порядку в церкві, врегульованого церковними правилами, шляхом позбавлення життя, биття, образи; г) спокушання і віровідступництво, тобто звернення з християнської віри в нехристиянську. По Соборному Уложенню 1649 р. сам віровідступник як потерпілий не був підсудний суду державному, а тільки церковному. Добровільне віровідступництво в кримінально-правовому порядку не переслідувалось [41, с. 9].
За часів перебування України у складі Російської імперії кримінальна відповідальність за посягання на свободу віросповідання також була передбачена тогочасними кримінально-правовими актами. Цей період розпочинається з законодавчої діяльності Петра I. Саме він ввів державний стиль дії на релігійну злочинність як державно-церковний монізм, який проіснував з деякими змінами аж до Жовтневої революції 1917 р.
Артикул військовий 1715 р. виділяв чотири типи релігійних злочини: чародійство, богохульство, церковний заколот та злочинна діяльність священнослужителів. Але у Військових артикулах немає таких складів як церковна татьба; осквернення могил, їх пошкодження, знищення і ін.; пошкодження або знищення священних предметів, шанованих церквою або іншого церковного майна і ін., передбачених в попередніх правових актах [29, с. 243].
Наступний етап кримінально-правового регулювання релігійної сфери з боку держави - це Зведення законів (видавництво 1832 р.), де в розділі II, книзі I, томі XV «Про злочини проти віри» в шести розділах систематизований весь матеріал: богохулення (так названо богохульство) і осуд віри, відступ і відвернення від віри, єресь, експлуатація релігійного почуття, порушення благочинності в церквах, святотатство, розриття могил, пограбування мертвих тіл.
Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. виділяло п'ять типів релігійних злочинів, названих в розділі другому «Про злочини проти віри і про порушення тих, що захищають ону ухвал».
Кримінальне уложення 1903 р. встановлювало відповідальність за досліджувані злочини в одному розділі, який нараховував 26 статей, що в 3,1 раз менше, ніж було. Види релігійних злочинів того часу не відрізнялися в залежності від виду кримінально-правового джерела в якому вони були закріплені [29, с. 243-244].
Аналізуючи кримінальне законодавство про відповідальність за посягання на права людини у сфері віросповідання часів радянської України ми дійшли висновку, що цей етап почався з ухваленням 23 січня 1918 р. декрету «Про відділення церкви від держави і школи від церкви». Усі положення декрету знайшли своє послідовне віддзеркалення в КК УРСР 1922 р. і КК УРСР 1927 р. КК УРСР 1960 р. з погляду кримінально-правового регулювання релігійної сфери досить істотно відрізняється від вищезгаданих.
Як в КК УРСР 1922 р. (глава III), так і в КК УРСР 1927 р. (глава IV) була виділена окрема глава, присвячена релігійним злочинам, яка мала однакову назву: «Порушення правил про відділення церкви від держави» і сім статей в КК УРСР 1922 р. та шість статей в КК УРСР 1927 р. у цих главах. Причому, ці норми фактично дослівно повторюються. Але, окрім цих норм як в КК 1922 р., так і КК 1927 р., у інших главах також були склади релігійних злочинів. Крім того, потрібно звернути увагу на зміни, які були внесені до КК УРСР 1922 р., але вже не знайшли відповідного відображення у КК УРСР 1927 р. Таких змін у главу ІІІ КК УРСР 1922 р. «Порушення правил про відділення церкви від держави» було внесено п'ять.
Наступний КК УРСР 1960 р. в принципі відображає той же кримінально-правовий стиль, але в деяких своїх аспектах різко відрізняється від всіх попередніх кримінальних кодексів. Перш за все в ньому, до речі, також, як і в КК 2001 р., немає окремого розділу, присвяченого релігійним злочинам. Кількість релігійних злочинів скоротилася удвічі, і вони були розміщені в двох різних главах. Разом з тим, дві норми повторюються в редакції попередніх кодексів і з'являється лише одна нова, причому, їх залишилося всього три.
У главі четвертій, присвяченій злочинам проти політичних і трудових прав громадян дві норми - перш за все «порушення законів про відділення церкви від держави і школи від церкви», яка має кваліфікований склад, - наявність судимості за те ж діяння і організаційна діяльність щодо здійснення цих діянь (ст. 138 КК УРСР 1960 р.) та «перешкоджання здійсненню релігійних обрядів, оскільки вони не порушують громадського порядку і не супроводжуються посяганням на права громадян» (ст. 139 КК 1960 р.). Перша норма повторює назву цілої глави третьої КК 1922 р. і четвертої КК 1927 р. і включає фактично всі їх норми. Друга повторює буквально ст. 125 КК 1922 р. і ст. 115 КК 1927 р.
Зі здобуттям Україною незалежності відношення до релігії змінилося в кращу сторону. З 1990 р. по 1994 р. не було зареєстровано жодного факту порушення кримінальної справи по ст. 139 КК України. Аналізуючи положення кримінального законодавства України 2001 р. стосовно злочинів, передбачених ст. 161 та ст. ст. 179-181 КК України, то тут мають місце два зовсім нових склади злочину - ст. 178 «Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків» та ст. 179 «Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь» і дві норми, які були передбачені КК 1960 р., але зазнали певних змін чи доповнень - ст. 180 «Перешкоджання здійсненню релігійного обряду» та ст. 181 «Посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів». Зокрема обидві статті доповнені частинами другими, які передбачають кваліфіковані склади злочинів, а також повна зміна диспозиції ч. 1 ст. ст. 180 КК України.
На останок потрібно звернути увагу ще на положення Загальної частини КК України 2001 р., де у п. 3 ч. 1 ст. 67 передбачена як обтяжуюча обставина вчинення злочину на ґрунті «релігійної ворожнечі або розбрату». Такої норми у жодному попередньому законі про кримінальну відповідальність передбачено не було. Вона дала змогу визнати вчинення злочину на ґрунті релігійної ворожнечі або розбрату як фактор, що характеризує підвищений ступінь суспільної небезпеки особи винного та вчиненого ним злочину. Але особливістю застосування цієї норми є те, що вона застосовується як ознака, яка індивідуалізує, а не диференціює кримінальну відповідальність. Тобто, вона використовується судом при призначенні покарання за вчинений злочин, а не законодавцем при встановленні кримінальної відповідальності та покарання за злочин, передбачений Особливою частиною КК України.
Отже, підводячи підсумок по даному розділу зазначимо, що розвиток кримінального законодавства щодо відповідальності за злочини у сфері віросповідання пройшов довгий шлях - починаючи з візантійського Лішанського едикту Костянтина 313 р. і закінчуючи чинним КК України.
2. Поняття та види злочинів у сфері віросповідання
злочин кримінальний віросповідання правовий
Ст. 35 Конституції України зазначає, що: «кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність» [1].
Виходячи з зазначеного конституційного положення з нашої точки зору злочинами у сфері віросповідання можна вважати суспільно небезпечні винні діяння, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, які вчинені суб'єктом злочину з прямим або непрямим умислом і прямо чи опосередковано посягають на свободу обирати, сповідувати будь-яку релігію, безперешкодно відправляти одноосібно чи колективно релігійні культи й ритуальні обряди та вести релігійну діяльність.
Кримінальний кодекс України містить розділ «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина». Саме в цьому розділі зазначені види злочинів у сфері віросповідання, а саме:
– порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань (ст. 161 КК України);
– пошкодження релігійних споруд чи культових будинків (ст. 178 КК України);
– незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179 КК України);
– перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180 КК України);
– посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів (ст. 181 КК України).
3 . Кримінально-правова характеристика злочинів у сфері віросповідання
3 .1 Аналіз складу злочину передбаченого ст.   1 61 КК України «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань»
Безпосереднім об'єктом злочину передбаченого ст. 161 КК України є закріплений у Конституції України принцип рівності прав та свобод перед законом і судом та в громадянському суспільстві людини, особи і громадянина незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання, ставлення до релігії, політичних та інших переконань. Предметом злочину є національна чи расова спільність людей, їх права, культура, релігія, традиції.
З об'єктивної сторони злочин може виявлятися у формі:
1) дій, спрямованих на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, приниження національної честі й гідності;
2) образи почуттів громадян у зв'язку з їх релігійними переконаннями;
3) прямого чи непрямого обмеження прав громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;
4) встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за зазначеними вище ознаками.
Злочин стає кваліфікованим, якщо він вчинений з насильством, обманом чи погрозами або службовою особою (ч. 2 ст. 161), організованою групою осіб або якщо злочинні дії спричинили тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 161).
Образа почуттів громадян у зв'язку з їх релігійними переконаннями передбачає скривдження, приниження гідності та інших почуттів представників окремих релігійних громад, конфесій, напрямів та течій (православних, католицьких, протестантських, старообрядницьких, іудейських тощо), зареєстрованих на території України в установленому порядку, або глум над такими, що належать їм, місцями богослужінь або релігійних зібрань, місцями паломництва, шанованими у тій чи іншій релігії. Образа почуттів громадян у зв'язку з їх прихильністю до релігійних течій, які заборонені, наприклад, сатаністів, не може розглядатися як злочин, передбачений ст. 161 КК України [39, с. 22].
Якщо образа почуттів громадян у зв'язку з їх релігійними переконаннями супроводжувалась пошкодженням релігійних споруд чи культових будинків, паплюженням або знищенням релігійних святинь, перешкоджанням здійсненню релігійного обряду, такі дії треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 161 та статтями 178, 179 чи 180 КК України. Злочин є формальним, він вважається закінченим з моменту вчинення описаних у ч. 1 ст. 161 КК України дій.
Суб'єктом злочину може бути особа, якій виповнилось 16 років, а при нанесенні тяжкого тілесного ушкодження вчинене кваліфікується за статтями 121 та 161 КК України.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується виною у вигляді прямого умислу. Крім того, для першої його форми характерною є наявність спеціальної мети - розпалити національну, расову чи релігійну ворожнечу в країні чи окремому її регіоні або принизити національну честь і гідність представників окремих національних груп. Якщо такі дії вчиняються з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи, вони за наявності підстав мають розглядатися як геноцид і кваліфікуватися за ст. 442 КК України. Ставлення винного до тяжких наслідків (ч. 3 ст. 161 КК України) може бути як умисним, так і необережним.
3 .2 Аналіз складу злочину передбаченого ст.   1 78 КК України «Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків»
Вивчення існуючих у кримінально-правовій літературі позицій щодо основного безпосереднього об'єкта складу пошкодження чи зруйнування релігійної споруди або культового будинку дозволяє говорити про існування суттєвих розбіжностей у поглядах науковців на цю проблему.
Значна їх частина основним безпосереднім об'єктом складу злочину, передбаченого ст. 178 КК України вважає свободу віросповідання у цілому. Досліджуваним об'єктом у такому випадку називають «право громадян на свободу віросповідання» [34, с. 285]; «суспільні відносини в сфері забезпечення конституційного права громадян на свободу світогляду і віросповідання» [25, с. 191]; «суспільні відносини, що забезпечують свободу совісті 1 віросповідання» [14, с. 149].
Такий підхід хоча і правильний у своїй основі, проте є надто загальним, позбавленим практичного змісту.
Насамперед, його використання нівелює об'єктивно існуючу різницю у спрямованості злочинних діянь, передбачених ст. ст. 178-181 КК України, не відображає специфіки кожного із цих складів. Тоді як очевидно, що випадки зруйнування релігійних споруд або культових будинків і, скажімо, випадки примушування священнослужителя шляхом фізичного або психічного насильства до проведення релігійного обряду, заподіюють шкоду різним (у дечому навіть протилежним) структурним елементам свободи віросповідання. Саме такі елементи повинні виступати у ролі основних безпосередніх об'єктів цих складів злочинів; свобода ж віросповідання (у цілому) може виступати видовим об'єктом злочинів, передбачених ст. ст. 178-181 КК України.
До того ж, при пошкодженні чи зруйнуванні релігійних споруд або культових будинків далеко не всім елементам свободи віросповідання заподіюється шкода. Зокрема, у результаті таких діянь не порушується гарантована Конституцією України [1], Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» [4] свобода здійснення релігійної пропаганди, можливість заснування релігійних організацій, які також є невід'ємними частинами свободи віросповідання.
Врахувавши наведені застереження, деякі автори вважають, що основним безпосереднім об'єктом досліджуваного злочину виступають ті елементи свободи віросповідання, реалізація яких, на їхню думку, пов'язана з використанням релігійних споруд і культових будинків. При цьому, формулюючи власне визначення такого об'єкту, науковці переважно вказують на певне суб'єктивне право або ж групу суб'єктивних прав.
Так, А.В. Тарасенко, вважає, що основним безпосереднім об'єктом складу злочину, передбаченого ст. 178 КК України є безперешкодне проведення особами заходів релігійного характеру (обрядів і зібрань) [16, с. 481].
М.Й. Коржанський переконаний, що цей злочин порушує конституційне право громадян вільно і безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність [11, с. 277].
Інший відомий науковець - М.І. Мельник, досліджуючи злочин, передбачений ст. 178 КК України, дійшов висновку про те, що «безпосереднім об'єктом злочину є конституційне право людини на свободу віросповідання, яке у даному випадку включає свободу сповідувати будь-яку релігію, безперешкодно відправляти одноособово чи колегіально релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність, у т.ч. з використанням релігійних споруд чи культових будинків» [22, с. 443].
Запропонований науковцями підхід варто підтримати, виходячи, насамперед, з методологічних позицій, адже він, по-перше, враховує місце, відведене законодавцем цим нормам у структурі Особливої частини КК України, а, по-друге, дозволяє максимально конкретизувати благо, кримінально-правову охорону якого прагнув забезпечити законодавець, прийнявши такі норми.
На наш погляд, формулюючи поняття основного безпосереднього об'єкту складу злочину, передбаченого ст. 178 КК України треба враховувати наступні обставини.
Перш за все, необхідно пам'ятати, що свобода віросповідання становить собою певну сферу автономії, незалежності від держави у питаннях вибору віри та поведінки, що відповідає цьому вибору. Жоден набір прав не вичерпує свободу віросповідання, а лише відображає найбільш типові, а внаслідок цього - регламентовані державою можливості суб'єкта. Саме тому визначення об'єкта досліджуваного складу злочину шляхом вказівки лише на суб'єктивні права не адекватно відображає зміст свободи віросповідання, суттєво обмежуючи останню. Адже свобода віросповідання - це не тільки те, що визнано, регламентовано законодавством, але й те, що не заборонено ним.
Також варто враховувати особливості здійснення свободи віросповідання, адже кожна людина надає цій категорії особистий, внутрішній характер; суб'єкти по-різному бачать механізм її реалізації [36, с. 48]. Іншими словами, йдеться про специфіку форм та способів задоволення релігійних (духовних) потреб, які у кожної окремо взятої особи є індивідуальними та неповторними. Справді, неможливо точно встановити ту роль, яку відіграють релігійні споруди, культові будинки у житті конкретної віруючої людини, представника конкретного віросповідання. Відповідно, ми не можемо самовільно визначати елементи свободи віросповідання, здійснення яких пов'язане з використанням релігійних споруд чи культових будинків, а яких - не пов'язані. Це - особиста справа кожного.
Враховуючи наведені вище міркування, формулювання основного безпосереднього об'єкта досліджуваного складу злочину, мало б бути таким, що, з одного боку, жодним чином не обмежувало можливості віруючих щодо дозволених форм і способів задоволення своїх релігійних (духовних) потреб, а з іншого - акцентувало увагу лише на тій частині свободи віросповідання, яка безпосередньо пов'язана з використанням релігійних споруд чи культових будинків.
Тому, на нашу думку, основний безпосередній об'єкт складу злочину, передбаченого ст. 178 КК України можна визначити як свободу задоволення релігійних (духовних) потреб людей з використанням релігійних споруд чи культових будинків. А додатковим обов'язковим об'єктом виступають відносини власності.
Предметом злочину є різні релігійні споруди чи культові будинки. Проблему змісту кримінально-правових понять «релігійна споруда», «культовий будинок» на сьогодні вирішують двояко.
Більшість дослідників схиляються до вузького розуміння релігійних споруд, культових будинків як предмета складів злочинів проти свободи віросповідання - це приміщення, призначені для проведення богослужінь, релігійних обрядів і церемоній.
Зокрема, А.В. Тарасенко визначає релігійні споруди, культові будинки як будови обрядового призначення, які, як правило, мають внутрішнє приміщення [16, с. 481]. До таких об'єктів належать «церкви, мечеті, синагоги, каплиці, монастирі, молельні будинки, інші приміщення, в яких можуть справлятися церковні служби» [10, с. 66].
Інша частина науковців у своїх роботах пропонують ширші визначення релігійних споруд, культових будинків.
Так, М.І. Мельник визнає релігійними спорудами, культовими будинками «приміщення для проведення або забезпечення богослужінь, виконання релігійних обрядів та церемоній (церкви, собори, костьоли, синагоги, мечеті, пагоди, каплиці, дзвіниці, мінарети, молитовні тощо)» [22, с. 443]. Як бачимо, релігійними спорудами, культовими будинками автор називає не тільки об'єкти, де проводяться богослужіння, релігійні обряди та церемонії, але й споруди, які забезпечують здійснення перелічених дійств (наприклад, дзвіниці, мінарети).
На думку А.П. Бабій (яка, по-суті, дублює положення п. 4 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» [8]) під культовими будинками та релігійними спорудами слід розуміти будь-які будинки і споруди, спеціально призначені для задоволення релігійних потреб громадян» [35, с. 357].
Найпрогресивніші міркування з приводу змісту та співвідношення кримінально-правових понять «релігійна споруда», «культовий будинок», висловила С.Я. Лихова.
Автор вперше робить спробу розмежування зазначених категорій. Під культовими будинками С.Я. Лихова розуміє «різного роду будівлі, приміщення, споруди, які спеціально призначені і пристосовані для того, щоб громадяни брали участь у богослужіннях, у виконанні релігійного обряду, церемоній чи процесій (наприклад, церкви, собори, костьоли, синагоги, мечеті тощо)» [18, с. 311]. Релігійними спорудами, крім культових будинків, дослідниця пропонує визнавати також «архітектурні конструкції, зведені з метою задоволення релігійних потреб людини сповідувати чи поширювати віру (наприклад, побудовані чи споруджені православні або католицькі хрести тощо)» [18, с. 311].
Думається, що з метою з'ясування категорій «релігійна споруда», «культовий будинок» потрібно, насамперед, звернутися до положень чинного законодавства, релігієзнавчих джерел.
У чинних на території України нормативно-правових актах (крім КК України) трапляється два види термінологічних зворотів: «культова будівля» (цей зворот є найпоширенішим і використовується не лише в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» [4], але й у низці інших нормативно-правових актів [7; 5]), і «культова споруда» [6].
Проте жоден з цих законодавчих актів не роз'яснює зміст досліджуваних понять; немає також положень, які б прямо вказували на ознаки культових будівель чи культових споруд. Єдиним винятком можна вважати ст. 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», де зазначено, що «богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях» [4]. З цього положення робимо закономірний висновок: культові будівлі - це лише ті об'єкти, всередині яких можуть знаходитися люди, тобто об'єкти, що мають внутрішнє приміщення.
Сучасне академічне релігієзнавство також не оперує термінологічними зворотами, які містить ст. 178 КК України. Для позначення приміщень, у яких проводять богослужіння, у релігійних обрядах використовують термінологічний зворот «культова споруда», а також термін «храм».
Культова споруда трактується як приміщення для проведення богослужінь і виконання релігійних обрядів. У кожної конкретної
Кримінально-правова характеристика злочинів у сфері віросповідання курсовая работа. Государство и право.
Реферат: Brave New World Vs Modern Society Essay
Правовая Природа Актов В Римском Праве Эссе
Реферат: Советский театр. Скачать бесплатно и без регистрации
Реферат: Эпоха дворцовых переворотов в России
Реферат: Исковое заявление 2
Дипломная работа по теме Метод фокус-групп
Реферат: Петербург Достоевского и Толстого. Скачать бесплатно и без регистрации
Реферат: Билеты по предмету Античная культура за осенний семестр 2000 года
Дипломная работа по теме Экспериментальное исследование графо-моторных навыков у старших дошкольников с общим недоразвитием речи
Сочинение На Тему Описание Внешности Сестры
Реферат: Развитие транспорта в Москве. Скачать бесплатно и без регистрации
Лесков Собрание Сочинений В 6 Томах
Форма государства (форма правления, форма государственного устройства, политический режим)
Эссе Влияние Литературы На Формирование Личности Школьника
Реферат по теме Стратегическое управление активами и пассивами банка
Живая И Неживая Природа Реферат
Курсовая работа: Социальная защита государственных и муниципальных служащих в России
Россия Правовое Государство Сочинение Рассуждение
Реферат по теме Гемолитическая болезнь новорожденных: принципы лечения
Реферат: Народы и культуры - развитие и взаимодействие
Криминалистическая идентификация - Государство и право реферат
Изучение ферментов - Биология и естествознание контрольная работа
Договор подряда - Государство и право реферат