Кримінальні колеги: Sincere Systems Group & Мілтон-груп - махінатори, що крадуть пенсійні накопичення під кришуванням продажних суддів

Корінна і рішуча перебудова української державної машини за європейськими лекалами добра і справедливості є найголовнішим завданням, яке стоїть перед країною та Нацією, і думати та діяти в цьому напрямку треба не після Перемоги, а вже зараз, в ході великої війни.

Стверджуючи це, я не підриваю стабільність держави, а навпаки, турбуюсь про її спокій та благоденство. Якщо герої фронту повернуться до України 1991-2021 років, соціальний вибух буде таким жахливим, що прогнозувати його масштаби та наслідки не візьметься ніхто.

Слова про те, що злочинне минуле згоріло у вогні війни, це метафора, яка не має з реальним станом речей нічого спільного. Достатньо прочитати свіжі публікації або просто озирнутися на всі боки, щоб переконатися, що в Україні нічого не змінилося з її найбільш безпросвітних часів.

Державні злочинці з оточення Януковича (стаття про Злочевсвого та Мазурова) не сидять у в'язниці, а каламутять нафтові схеми, замовляють потрібні їм судові рішення та стріляють із вікон по дітях.

Продажні київські судді продовжують покривати банду здирників MG-group, які довели до бідності понад 50 українських сімей та відсудили будівельний об'єкт у столичного Метробуду.

Провінційні керівники, яких Закон про місцеве самоврядування зробив повновладними феодалами українських районів та областей, продовжують красти, торгувати перепустками за кордон та заважати роботі волонтерських хабів, які в березні врятували країну.

Телефонні махінатори з київської та львівської філій Мілтон-груп крадуть пенсійні накопичення європейців, а їхні кримінальні колеги із Sincere Systems Group давно вийшли на міжнародний рівень, хоча починали з підпільних гральних автоматів на Тернопільщині.

Шахраїв не ловлять. У державі, де головними авторами фінансових афер виступають офіцери податкової поліції (матеріали про «Іру-скрутку» Долозіну та її спільників) нема кому боротися з шахраями.

Розмінюватися на епізоди, які потрапили до ЗМІ, не доводиться. Ми досі живемо в країні олігархів та жебраків, де медицина та соціальна політика фінансуються гірше, ніж в Уганді та Мозамбіку, а прем'єр-міністри стають доларовими мільярдерами за півроку державної служби.

Верховного Головнокомандувача, яким російське вторгнення зробило Володимира Зеленського, під час війни критикувати не заведено, але й ідеалізувати його небезпечно та необачно. Так, він тримається мужньо, як і належить президенту героїчної Нації, але список важких питань до нього продовжує зростати.

Те, що він призначив послом у Болгарії інструкторку з орального сексу без диплому та досвіду, це не просто неприпустима витівка, це плювок в обличчя всьому українському народу.

Ще більше турбує відсутність коментарів щодо ворогів держави та народу в президентському оточенні, хоча сигнал про це надійшов не з Бессарабки, а від могутніх розвідслужб США і не може розцінюватися як безглузді чутки.

Питання про розмінування перешийка, звісно, зачекає до Перемоги, але відповідати на нього доведеться голосно та привселюдно. Війна ніколи не спише зраду, просякнуту кров'ю тисяч українських солдатів.

Якщо Президент, у силу своєї нинішньої героїчної ролі, все ж таки викликає у людей суперечливі почуття, то з Парламентом все ясно від початку. «Слуги» принесли під купол Ради дух буфету та балагану, і те, що серед них виявилася величезна кількість дезертирів, ухилянтів та зрадників, нікого не здивувало.

Поринаючи у тему, так і хочеться сказати, що українцям просто немає що захищати зі зброєю в руках на російському фронті. Але це не так. Орки прийшли знищити нас, тож йдеться про наше фізичне існування, без якого не буде ані успіхів, ані реформ.

Корумпованість та безпринципність усіх керівників країни, починаючи з 91-го року призвели до того, що Україна, яка може і має випереджати за основними показниками Францію та Німеччину, мріє про відносний польський добробут, як про манну небесну.

Тільки божевільному може спасти на думку ідея запропонувати воїнам, що повернулися додому, жити за колишніми українськими трафаретами, і тому пошук нових, цивілізованих основ життя є головним завданням усіх відповідальних українців.

Однією із найефективніших дій могла б стати реформа контрольно-силових структур. Саме диктатура Закону, справедливість і невідворотність покарання, загальна рівність перед судом та слідством здатні привести до спільного знаменника та вилікувати всі перелічені вище біди.

Заперечувати успіхи реформи МВС, що відбулася в Україні, нечесно. Нинішні (і навіть передвоєнні) копи разюче відрізняються від «ментів» попереднього, напіврадянського зразка. Але, як показало життя, цього замало. Не подолано ані корупцію, ані кумівство, ані зв'язки з олігархами та кримінальними авторитетами, процвітають кулуарні домовленості та торгівля посадами.

Основу нової, непідкупної сили, що регулює життя країни, повинні скласти солдати, що прийшли додому з Перемогою. І не просто солдати, а воїни елітних частин, відомі своєю дисципліною, непохитністю та патріотичною позицією.

Героям «Азова» та «Свободи», які пройшли фронт, вистачить волі, рішучості та вміння зробити Закон нормою життя всього українського суспільства, чого в історії країни ще ніколи не було.

У їхні лави з радістю увіллються найкращі з нинішніх поліцейських, молоді патріоти, яким колишня прогнила система заважала виконувати свої обов'язки чесно та в повному обсязі.

Розмови про «воєнщину» та «поліцейський режим» є недоречними. По-перше, на передовій б' ються найкращі, тільки їм і можна довірити боротьбу Нації за нове, гідне життя.

По-друге, у всьому цивілізованому світі (а Україна прагне вступу до ЄС) монополія на насильство належить слугам Закону.

Непідкупний та рішучий поліцейський-патріот це єдина фігура, яка здатна очистити систему всього українського життя. День, коли для всіх працівників правопорядку – від патрульного на трасі до голови Верховного Суду – син Президента та син засудженого кишенькового злодія будуть абсолютно рівні, стане першим днем у житті Нової України.

Мене тішить, що такий підхід не здається ані авантюрним, ані ризикованим низці серйозних українських політиків, з якими я розмовляв. Тішить, але не дивує, оскільки діяльна участь героїв фронту в управлінні країною є неминучою, як сама Перемога.

Захистити країну від російської орди, але залишити її під владою олігархів і політичних дилетантів, які їм служать, це все одно, що вирізати людині апендикс, не торкнувшись смертельної пухлини, що знаходиться поруч.

Цього ніколи не допустять солдати переднього краю, які вже тримають долю Батьківщини у своїх руках.

Слава Україні!