«Кошмар»

Жан не бачить нічого перед собою. Через біль і сльози погляд став розмитим і все змішалося у чорну безодню, за якою не було ні світла, ні майбутнього, ні життя — нічого. Було важко зрозуміти чи це ниють вже нанесені рани чи Ріко продовжує свої тортури. Моро спробував піднятись на ліктях і озирнутись, щоб перевірити чи Моріяма досі тут. Прислухатись у цій ситуації було беззмістовно: у вухах стояв такий дзвін, що він не чув навіть себе. Спроби перевести вагу тіла на руки і припіднятись були такими ж жалюгідними як і зовнішній вигляд Жана: весь у власній крові, з потроху червоніючими синцями і гематомами по всьому тілі, переломаними кістками, а на голові залишилось менше половини волосся: усе інше вирвали. За своїми стараннями, які не приносили жодного результату, француз не зразу зрозумів, що його обличчя хтось схопив, спершу тепло чужих рук він прийняв за жар, яким наливається місце удару через деякий час — настільки ніжним і невагомим був цей дотик. Усвідомлення прийшло тільки коли незнайомець повернув його голову до себе. Очам Жана, які так і не набули ясності, предстала біла пляма, що надто неприродно виглядала у цих стінах. Якщо зір ніяк не приходив у норму, то от слух почав вловлювати якісь коливання, здається хтось кликав його по імені.

—Хто ти? — прозвучало настільки хрипло і тихо, що Моро не зрозумів, що це сказав він доки йому не почали відповідати

—Неважливо хто я. Я тут заради тебе, бачиш, я справжня, твій порятунок справжній — від цих слів йому захотілося розсміятись, але біль у зламаних ребрах не дозволив йому. Він знає, що ніякого порятунку немає, що він назавжди залишиться тут, що він належить цьому місцю, цим стінам, а головне — цим людям. Який би ангел наскільки яскраво не світився би на фоні темряви Гнізда — його вихід звідси назавжди замурований. У вухах знову почувся огидний писк і все навколо розчинилось, навіть нескінченна темрява Евермову.

Жан відкрив очі і сів так різко, що світ кругом пішов. Він дихав голосно і часто, тримаючись за горло ніби його хтось душив. Він не міг зрозуміти де він і чому тут так світло. У кімнаті, де він прокинувся білі стіни, настільки білі, що очі Моро боліли, слава Богу хоча б вікна були зашторені й сонячне світло не могло остаточно випалити йому очиці, хоча, мабуть, зір — не те, що його має хвилювати першочергово. Ріко - ось про що варто турбуватись, а точніше, що він зробить із ним за те, що він тут.

—Проснувся? — почулося десь біля дверей і француза наче током пробило осяяння. Дихання майже прийшло у норму, долоні розслабились і спокійно опустились на вкриті ковдрою коліна, прийшло усвідомлення, що він вдома, що Ріко немає вже рік і стільки ж з ним все гаразд.

—Та...Проснувся — голос звучав тихо і невпевнено, але Жан зробив вигляд ніби це просто спросоння сів голос. Він потягнувся до тумбочки, на якій стояла кружка з водою, щоб змочити горло і остаточно прогнати залишки примарного металевого присмаку крові на язиці. Дівчина не обманута грою француза відштовхнулась від одвірку, підійшла до ліжка, де Моро жадібно пив воду, і сіла на край.

—Знову той сон? — вона сказала це більш стверджувально ніж питально, тому хлопцеві не було сенсу відповідати, натомість він просто відвів погляд наче соромився цього — Жан, ти вже четвертий раз просипаєшся від цього кошмару, може все ж таки напишеш Бі? — Моро поставив кружку на місце і Рене взяла його за руку, що звільнилась.

—Це не кошмар — він ніколи не посмів би назвати сон, де з'являється Волкер кошмаром. Вона стала єдиним промінчиком світла у всепоглинаючій темряві його життя і майбутнього, тож він готовий проживати той день раз за разом, лишень би бачити її розмитий силует і просипатись з полегшенням там де вона поряд, переконуватись, що це все справжнє, що це ніхто більше не відбере.

Вони просиділи у абсолютній тиші хвилин 5, їм не було потреби щось говорити. Рене перебирала пальці Жана, який навіть не дивився на неї: він не міг знову відмовити їй у консультації з психологом, він не хотів бачити цей розчарований і стурбований вираз обличчя, але він був не готовий обговорити це зі спеціалістом, він був не готовий обговорити це з будь ким окрім неї.

—Чому ти це терпиш? — це було не те, що варто сказати, це було не те, що він хотів сказати, але вже пізно.

—Що ти маєш на увазі?

—Ну оце все — Жан накреслив коло у повітрі, наче це давало усі потрібні відповіді — Знаєш, зазвичай дівчата на кшталт тебе мріють знайти того хто зробить з них принцесу і зведе заради неї замок, а не про таке

—З чого ти це взяв? І я так і не зрозуміла про яке таке ти говориш?

—Моя сестра, вона завжди казала про це, ви з нею схожі характерами — друге питання він проігнорував, тому що сам не знав як це пояснити.

—Жан — Рене взяла його обличчя у свої долоні і повернула, змусивши нарешті подивитись їй в очі — я не твоя сестра — продовження її фрази «Твоєї сестри немає» повисло у повітрі. Вони обоє знали, що воно є і обоє не наважувались його промовити.

—Знаєш, можливо дівчата на кшталт мене і хочуть, але не я — Волкер перевела тему, наче прочитала у погляді Моро, що розвитку вище піднятої теми він не витримає — Нехай вони знаходять собі принців і помирають у стінах своїх розкішних палаців, зведених заради них, а я буду насолоджуватись романтикою напіврозвалених стін нашого під'їзду і поїздками на твоєму мотоциклі — Жан не знайшов, що відповісти, тому просто нахилився вперед і легко торкнувся губ Рене своїми через, що її посмішка стала ще ширше. Нарешті випустивши обличчя француза зі своїх рук вона встала з ліжка сказала щось про сніданок і сховалась за дверима.