Коротко про джерело походження терористичних загонів ЗАНЛА і ЗІПРА

В інтернеті режим правління, що склався в Родезії, постійно називають режимом "білої меншості", а бойові дії комуністів проти влади величають "Визвольною боротьбою народу Зімбабве". Такий термін вибрано самими комуністами не просто так: така назва підібрана, аби надати бойовим діям двох характеристик. По-перше, ознаку боротьби проти оккупанта, адже війна ведеться за "визволення народу", що автоматично означає що народ цей був поневолений якоюсь силою. По-друге, ознаку масовості, адже цілий народ воює за власне звільнення.

Втім, ані назва, ані сенси в неї закладені дійсності не відповідають. Читачі, що уважно слідкують за блогом, чудово знають, що ніякого режиму внутрішньої окупації в Родезії не було, а влада була цілком легітимною і діяла в межах чинного законодавства, окресленого в Конституції. І хоч комусь ця Конституція може здатися несправедливою, вона цілком і повністю відповідала як духу часу, так і умовам, в яких жили Родезійці. Влада користувалася народною підтримкою, що підтверджується як результатами виборів, так і завзятістю родезійців при захисті свого способу життя. В будь-якому разі, питання державного устрою і поглядів мешканців Родезії на систему державного управління неодноразово розглядалися на цьому каналі, а тому в ході сьогоднішньої розмови я не стану загострювати свою увагу саме на цьому аспекті. Достатньо буде лише спростувати "визвольний" аспект війни: нікого комуністи ні від кого не звільняли, а лише прагнули здобути владу.

Питання відсутності підтримки серед цивільного населення дуже сильно било по Нкомо і, в подальшому, Мугабе. Попри сподівання терористів та їх кураторів з Москви і Пекіну щодо того, що зерна марксизму добре проростуть на африканській землі, африканці в Родезії просто-напросто відмовлялися воювати за ліві ідеї. Біле населення Родезії у своїй владі мудро опиралося на африканські традиції самоуправління: по суті, влада у Солсбері усіляко підтримувала інститут племінних вождів- споконвічну політичну традицію місцевих племен. Державні інститути надавали вождям офіційний статус лідерів общин, вони мали право представляти інтереси власної громади і мали привілейований статус. Комуністи ж не тільки намагалися зайняти місце влади, але і повністю знищити інститут вождів, повністю підпорядкувавши собі державу, утворивши однопартійну структуру. З цієї причини більшість африканців рішуче не підтримувала терористичні рухи, що посягали на саму основу племінної ідентичності як шона, так і ндбеле.

До речі, сам термін "народ Зімбабве" теж не відповідає дійсності. По суті, як і будь-де в Африці, ніякого справжнього моноетнічного народу в Зімбабве немає- і тоді не було тим більше. Там донині зберігається племінний стан, а на території країни проживає велика кількість племен, що не утворюють єдиного етносу. Шона і ндбеле- це дві найбільші групи племен, які не утворюють політичної єдності, а радше служать зручним інструментом систематизації населення дослідниками та політиками.

Набагато цікавішою, на мою думку, є як раз "всенародність" бойових дій, яку постулюють терористи. З точки зору лівих "істориків" та деяких "експертів" боротьба проти влади мала масовий характер: мовляв, усе чорне населення держави (6,6 мільйона з 7 мільйонів загального населення) боролися за "свободу Зімбабве"- хто словом, хто ділом, а хто зі зброєю в руках. Звичайно, це твердження не витримує жодної критики.

Більш того, панове, я візьму на себе нахабство озвучити тезу, яка може прозвучати доволі неоднозначно, а можливо навіть і дещо парадоксально: по суті, родезійці протистояли відносно невеликій терористичній групі, а основним ворогом родезійців були не самі терористи, а сили, що стояли за ними.

Я вже бачу, як брови читачів скептично підійнялися догори. Мовляв, "Друже, а хіба не ти писав, що терористів було навіть більше, аніж родезійських військових? Як же це співвідноситься з твоїм твердженням про відносну нечисленність противника?" Саме так, друзі, писав. Навіть наводив цифри: за приблизною оцінкою у складі ЗАНЛА та ЗІПРА було по 25 тисяч бойовиків і це не беручи до уваги чисельність збройних сил Замбії та Мозамбіку, які хоч і не знаходилися в стані офіційної війни з Родезією, але все ж регулярно вступали з родезійськими військами у бій. Але при цьому всьому, це аж ніяк не суперечить наведеній тезі. Давайте розбиратися.

Якщо прискіпливий дослідник вирішить підрахувати чисельність бойовиків, як то кажуть, по головах, він отримає досить велике число. Але, озброївшись калькулятором, підрахувавши усі втрати бойовиків за весь час війни та додавши їх до складу ЗАНЛА і ЗІПРА на момент завершення війни, то виявиться, що родезійська армія воювала з, і ви тільки вдумайтесь, 1% від загального населення країни. Всі бойовики від Джошуа Нкомо і Роберта Мугабе, до останнього 15-річного хлопця, який чистив картоплю десь на базі ЗІПРА у Лусаці- всі ці люди утворювали собою всього-на-всього 1%. Для порівняння, на цей час на лінії фронту на Донбасі сили терористів складають 37 000 осіб при загальному населенні так званих ЛДНР у 3 млн. Різниця полягає у тому, що терористам в Україні дуже легко знайти добровольців, адже поплічників ідей руського міра у світі чимало, а також досить просто мобілізувати у свої ряди цивільне населення за необхідності, тим самим значно наростивши чисельність. В Родезії ж поплічників ідей комунізму було неймовірно мало, а мобілізацію населення ЗАНЛА і ЗІПРА провести не могли (бо базувалися за кордоном).

Цей факт, звичайно, дещо змінює контекст війни. Абсолютно очевидно, що до статусу "всенародної війни" таке співвідношення комуністичної опозиції до цивільного населення і влади аж ніяк не дотягує. Але якщо подивитись на ситуацію під іншим кутом, то все стає цікавіше: кожен десятий мешканець країни так чи інакше був пов'язаний з терористичною організацією. І така терористична організація хоч і не дотягує до статусу народної армії, але є досить грізною силою. Враховуючи, що і родезійська армія була дуже маленькою- усі Сили Безпеки, разому з поліцією і резервістами не досягали навіть 50 тисяч осіб, війну можна охаректиризувати лише як таку, що мала досить специфічний характер. Бойові дії частіше за все являли собою бій відносно невеликих груп, чисельністю до 100 чоловік з обох боків. Тобто армія бойовиків видається великою тількі відносно чисельності сил родезійців, при цьому залишаючись маленькою відносно усього населення регіону. При цьому, враховуючи розпорошеність сил бойовиків, які діяли невеликими групами по всій території країни, саму війну аж ніяк не виходить назвати локалізованою.

При ознайомленні з вищенаведеними фактами особисто у мене не викликає питань, чому лише такий невеликий відсоток чорних кинувся воювати за владу (бо насправді у чорних особливих причин воювати і не було). Мені набагато цікавіше, як саме лідерам терористів вдалося сформувати настільки грізне озброєне крило своїх організацій, при тотальній відсутності підтримки своїх ідей серед населення?

Відповідь на це запитання традиційно для Африки є гіркою і шокуючою водночас: більша частина бойовиків ЗАНЛА і ЗІПРА опинялися в складі терористичних груп під страхом смерті.

Але про все по порядку. Як відомо, ЗАНЛА і ЗІПРА базувалися на території сусідніх з Родезією держав: Замбії, Мозамбіку та Ботсвани. З владою у цих країнах лідери терористів мали дуже теплі стосунки. Місцеві адміністрації надавали терористам усе необхідне: території для військових таборів та полігонів, будівлі для штабів та адміністрацій, медична допомога пораненим, а також гроші, озброєння та провізія для проживаючих у таборах людей. Але, найголовніше, саме завдяки владі Замбії, Ботсвани та Мозамбіку, лідерам терористів вдавалося комплектувати свої загони свіжими силами.

Попри те, що влада цих країн не заважала своїм громадянам за бажанням вступати до лав ЗАНЛА і ЗІПРА (але, відверто кажучи, їх в складі терористичних груп було не так багато), вона ще й розробила цілий комплекс заходів та методів по укомплектуванню навчальних баз бойовиків. У Замбії, наприклад, усі чоловіки, що прибували на територію держави з Родезії, одразу надсилалися до тренувальних таборів, де їх примушували до навчання. Така доля очікувала не тільки біженців, чиї будинки були спалені самими терористами, чи, скажемо, політичних дисидентів, що тікали з Родезії намагаючись уникнути покарання за допомогу бойовикам, але і простих робітників та студентів, які наслухалися побрехеньок про кращу долю у країнах з "чорною" владою. Це, до речі, дуже цікавий парадокс: між Замбією і Родезією існувало два паралельних потоки мігрантів: одні тікали від замбійської влади до процвітаючого Солсбері, а інші тікали від родезійської влади до сонячної Лусаки. Усіх, хто не хотів воювати за ЗАНЛА і ЗІПРА били, принижували, катували і іноді навіть страчували.

Схожа ситуація була і в Ботсвані. Чорні абітурієнти з родезійських міст, що з тієї чи іншої причини не мали можливості навчатися у ВНЗ рідної країни, вирушали на навчання до країн сусідніх. У Ботсвані таких студентів у обов'язковому порядку направляли до таборів ЗІПРА, де вони мали працювати у відділі пропаганди- заманюючи нове поповнення у свої ряди. Тих, хто проникався марксистськими ідеями, перетворювали на польових політкомісарів, що супроводжували терористичні загони. Тих же, хто недостатньо сильно розхвалював Нкомо і Леніна, відсилали до тюрем ЗІПРА на "перевиховання".

Особливо великих масштабів примусове вербування в армію терористів була розгорнута ближче до кінця війни, коли бойовики просто брали в полон усіх неповнолітніх з того чи іншого селища у прикордонних районах Родезії, перекидали їх за кордон, де навчали і відправляли назад до Родезії вже в якості терористів.

Звичайно, такі військові нечасто виділялися високим рівнем мотивації чи відваги в бою. Але звірячі методи підготовки, що включали в себе приниження та систему жорстоких покарань все ж робили свою справу- і учорашні полонені вже сьогодні йшли воювати, адже не мали іншого вибору. Втім, знаходилися серед них і ті, хто зрештою приймав ідеологію своїх поневолювачів. Такі бійці ставали польовими командирами, отримували владу над своїми новопризначеними підлеглими і вели їх на вірну смерть від рук родезійських військових.