Конституція та народ

Ми сподіваємося, що читач не забув багатих на цікаві факти листи із Сибіру, які були надруковані під назвою «Крестьянскія переселенія и надежды» в №50 і №51 «Вольнаго Слова». Ми хочемо сьогодні звернути увагу на одну фразу з цих листів: 

«як всі сподівання російської інтелігенції крутяться навколо одного: конституції, так само й всі народні надії зводяться тільки до одного: до землі» (№ 51, стор. 9). 

Із цього приводу хочется поговорити про те, чи справді народ байдужий до питання конституції?

Нам здається, що ні. Ми вже згадували в примітці до першого листа нашого сибірського співробітника селянську фразу, яку ми зустріли в одній із кореспонденцій у газеті «Недѣля», тобто у тій самій газеті, яка через досить туманне народництво (нібито цензуроване народництво може бути не туманним навіть за наявності ясності думки в його адептів?) бореться проти «лібералізму», хоча подібна старанність явно заслуговує кращої мети. Фраза ця стверджує, що народ прагне переселятися туди, де «землі побільше, а начальства поменше».

У надрукованому в № 50 «Вольнаго Слова» листі з Білорусі ми зустрічаємо селянську фразу, яка в перекладі звучить наступним чином: 

«Здається, ми так багато платимо, так багацько цього начальства, а жить важко, безліч утисків, обкрадань». 

У тому самому номері наш кореспондент із правобережної України говорить: 

«Тепер частіше, ніж раніше, доводиться чути від селян міркування, що виражаються в таких словах: “не треба нам цих чиновників; самі впораємося”» (стор. 7).

Хіба ж це не «конституційні прагнення»? Хіба описаний в минулому номері нашої газети самовільний досвід галицьких селян (таких самих українців, як і жителі південно-західної Росії) по створенню громадської автономії не виражає прагнення до конституції? Щоправда, галицькі селяни, влаштовуючи так, щоби громада була «сама в собі» (подумаєш, що вони наслідували грецький досвід або принаймні, Прудона читали!), водночас казали, що така воля прийшла їм від «цісаря», і що громада й надалі буде залежною від ось цього цісаря; тепер же вони замінюють цісаря на «Москаля». Але якби не було таких міфологічних, раболіпних домішок до конституційних прагнень українських селян, тоді б і справді не було різниці між ними й автором книги «Про принцип федерації». На те і є «інтелігенція», щоб систематизувати й повести далі прагнення «народу». А що точка дотику між конституційними прагненнями інтелігенції та народу існує, то це видається нам безсумнівним. Біда тільки в тому, що інтелігенти-конституціоналісти зайняті думками більше про верхівки конституційної будівлі — парламенти, міністрів, царів, президентів. Із різних причин (корисливості, бідності думки, мріям облагодіяти народ за допомогою впливу влади тощо) вони залишають поза увагою нижні поверхи конституційної будівлі, які найближчі до простого народу, де сам цей простий народ через інші причини (переважно через вузькість власного суспільного досвіду) не має жодного уявлення про устрій самоврядування на дальніх щаблях громадської тераси, які безпосередньо його стосуються. Однак, наприклад, галицькі селяни, нехтуючи теперішньою австрійською конституцією і радіючи можливості скасування «Москалем» теперішніх повітових установ, водночас стоять за «волю» у громадському устрої. Мало того, ці селяни, раз влаштувавши собі (незаконно) автономну громаду (у Жаб'ї) [1], звертаються з «радами» в інші громади і, таким чином, стають на шлях до ширших організацій: спочатку, звісно, волосних, повітових, а далі — до обласних і державних, тримаючись, звісно, далі курсу розбудови автономії. Якщо так звана інтелігенція відкине централістично-бюрократичної метафізику і стане на реальний ґрунт інтересів осіб і груп, які будуть із природнім плином часу збільшуватися, а отже вимагатимуть для їхнього задоволення дедалі більших суспільних союзів, тоді цій інтелігенції не важко буде знайти з народом спільну мову і допомогти йому усвідомити необхідність розширення таких спілок і необхідність заснування найширшої з них на представницьких, а не одноосібних засадах. У такий спосіб буде подолана прірва, що тепер розділяє конституційні (якщо вже вживати це слово) прагнення так званої інтелігенції та народу, у результаті чого цi прагнення замкнуться в ланцюг послідовних кіл самоврядування. Очевидно, що при цьому не можна забувати, що самоврядування є лише формою, яка має бути наповнена реальним змістом: задоволенням економічних і культурних потреб населення.

Звертаючись до інтелігенції народів, що входять до складу Росії, ми із задоволенням бачимо, що інтелігенція ця далеко не позбавлена як усвідомлення необхідності самоврядування й розуміння значення автономної організації дрібних і близьких до мас суспільних груп для цього самоврядування, так і, зрештою, відчуття соціальної справедливості стосовно так званого простого народу. Завдяки цьому ми маємо багато можливостей влаштувати справжнє народне самоврядування і наповнити його цікавим для мас змістом. Якщо чогось й бракує тепер цій інтелігенції, то не стільки вищезгаданих розуміння та почуття, скільки енергії та чисельності, від яких вплив на складні суспільних процеси сильно залежить. Ось чому при всій відсталості Росії від західних країн Європи (у яких, як це можна бачити, наприклад, і по статтях, що друкуються в нас, наприклад, «Бути чи не бути парламентаризму?», що питання про влаштування дійсного самоврядування там теж актуальне, хоча й ставляться інші акценти в цих питаннях) немає підстав зневірятися у можливості заснування в Росії самоврядування на всіх щаблях громадської організації, чиєю метою буде задоволення істотних народних потреб.

Зосередження зусиль усіх відтінків інтелігенції у напрямку якнайшвидшого здобуття цього самоврядування і роз’яснення цієї інтелігенцією серед народу значення всіх щаблів такого самоврядування становить, на наше переконання, нагальну необхідність теперішнього часу. Було би великою помилкою з боку «народників», якби вони, керуючись думкою, що «сподівання народу зводяться до одного: до землі», а не до конституції, поставилися зі зневагою до питання про встановлення в Росії самоврядування в якомога швидший час. Абсолютно не зрозуміло на чому ґрунтують легальні російські землепередільці свої надії на те, що теперішній монархічно-бюрократичний уряд Росії зжалиться і зробить так, що, вживаючи вираз пана Енгельгарда, «землі перейдуть у руки землевласників». На цій надії вони ґрунтують свої прагнення та втішають себе так само, як і, наприклад, В. В., автор книжки про «Капіталізм у Росії», який також вважає, що Росії вдасться втілити ідеї рівності й братерства, якщо вже їй не судилося боротися за свободу. Хто, як не цей уряд своєю податковою системою, своїм всебічним здирництвом знищив майже весь рухомий капітал селянства і забрав у нього можливість без усякого насильницького захоплення взяти у своє володіння значну частину поміщицьких земель, не кажучи вже про казенні землі, з яких навіть за правління Олександра ІІ близько 20 000 000 десятин землі роздано було в руки приватних власників, при чому землі ці роздавали чиновникам навіть у таких густонаселених місцях, як південно-західні губернії*. Але якби якимось дивом царський уряд надумав взятися за націоналізацію землі в Росії, то чи є якась можливість зробити щось подібне і влаштувати систему загального користування землею (а в цьому, а зовсім не в перерозподілі, і полягає сутність проблеми) поза самоуправлінням дрібних і великих груп і спілок цих груп?

Не більш обґрунтовані надії й нелегальних землепередільців, які чекають швидкого переходу землі в руки землевласників шляхом повстання народу, розчарованого в надіях на царя. Ми не раз мали нагоду вказувати на хронічний і при цьому епічний характер селянських мрій, які вже з цього одного не можуть мати реального політичного значення. При тому ж свідчення спостерігачів, між іншим, і вищезгаданих наших кореспондентів, показують, що міфічні очікування селян починають розсіюватися і вирішуватися буржуазним чином: переселеннями і купівлею землі селянами, звісно, багатшими, які складатимуть клас власників, який сам по собі значно суперечить ідеї націоналізації землі, ніж поміщицький клас із дворян. Не позбавлена значення й обставина, підмічена паном Енгельгардом (Изъ деревни, 451), що найбільш палкими пропагандистами ідеї відібрання землі від панів в селах — це багаті мужики, куркулі. Ця обставина посилює, так би мовити, буржуазний настрій землепередільських мрій наших селян. Настрій цей, звісно, найсильніший там, де спільне землеволодіння вже замінено подвірним. Але і в областях із спільним землеволодінням теперішні селянські волоки (міра), кожна окрема, представляють із себе вузьких власників, яким ще треба буде пройти школу ширшої солідаризації зусиль у волостях, смугах (на кшталт проектованих новгородським земством; див. далі) і повітах для того, щоб піднятися до ідеї соціалізації землевласницького господарства відійти від теперішнього верстання надiлів за «податковими душами» у випадково складених помiстних мірах, які не знають іншого способу розв’язання міжміських сутичок, крім бійки та позовів. Самоврядування в тому вигляді, про який ми говорили, стане для нашого селянства не тільки звільненням його кишені від тисячі видів здирництва з усіма його соціально-економічними наслідками, але й живою практикою солідаризації інтересів і економічної кооперації в поступово зростаючих розмірах.

Примітки Драгоманова:

* У Київській губернії скарбниця продала чиновникам на «пільгових умовах», тобто майже задарма, понад 100 000 десятин здавна вільних земель, не рахуючи нещодавно конфіскованих. Серед інших особливостей, невідомих Західній Європі, існує й така: селяни потерпають від малоземелля через бюрократично-становий спосіб їхньої емансипації та утисками у пересуванні населення, і в той самий час навіть у населених губерніях середньої смуги сотні тисяч десятин землі лежатимуть необробленими завдяки відсутності як в поміщиків, так і в селян рухомого капіталу для того, щоб обробити ці землі.

Примітки редактора:

1. Верховина (до 27 грудня 1962 р. — село Жаб'є) — селище в Івано-Франківській області, адміністративний центр Верховинського району та Верховинської селищної громади. 

Джерело: вперше надруковано в журналі «Вольное Слово», № 53, 1883 р.