Конфедерація як комуна комун

Централізована влада і сталий розвиток перебувають у помітному протиріччі відносно одне одного. Екологічна політика вимагає гнучкої системи прямої демократії, що зв'язує політичне життя людей з навколишнім середовищем. У своєму найрадикальнішому прояві пряма демократія виступає за пряме здійснення владних відносин народними асамблеями, обговорення та прийняття рішень на громадських зборах. Але коли народ стає прямим джерелом політичних та економічних рішень, що саме може забезпечити його фізичну сталість і зорганізувати в єдину систему для колективного ухвалення таких рішень?

Політичний проєкт комуналізму був задуманий Мюрреєм Букчиним як відповідь на це питання. Букчин стверджував, що пряма демократія бере початок в інститутах подвійної влади, паралельних державним. Створення цих інститутів має ґрунтуватися на повсякденному досвіді людей та їхніх нагальних потребах. Конфедеративна демократія створює стійку платформу для здійснення подвійної влади — це не утопічна система, а цінний політичний і революційний досвід, до якого звертаються такі проєкти, як Західний Курдистан, Асамблея асамблей "Жовтих жилетів" і "Симбіоз" (конфедерація муніципальних рухів Північної Америки).

Авторки статті детально описують перспективи та приклади конфедеративної демократії:

 - Деббі Букчин (Debbie Bookchin) — журналістка і співредакторка збірки її батька, Мюррея Букчина, "Наступна революція: Народні збори та обіцянка прямої демократії".

 - Сікстін ван Отрів (Sixtine van Outryve) — докторка філософії в галузі теорії політики та права в UCLouvain у Бельгії.

Стаття опублікована в новому номері активістського онлайн-журналу "радикальної уяви" "Роздуми про революцію" (Reflection on a Revolution) під назвою "Подвійна влада" (Dual Power). Журнал був заснований вченим-активістом Джеромом Роосом в 2011 році.

У 1936 році, на піку Іспанської революції (та початку громадянської війни — прим. ред.), сотні сіл, міст, кварталів і заводів зорганізувалися в колективи, у яких місцеві жителі ухвалювали рішення про розподіл праці та ресурсів.

Протягом кількох чудових місяців асамблеї робітників і селян разом з колективними комітетами відповідали за майже третину території Іспанії. Вони допомагали організувати всі аспекти політичного і суспільного життя: сільськогосподарське виробництво, місцеве самоврядування, забезпечення людей і озброєння.

Хоча кожна громада була значною мірою автономна, вони неофіційно співпрацювали між собою, інколи проводячи загальні асамблеї, в яких брали участь понад 1 000 сімей на 15 000 км2.

Подібно до французьких революціонерів, які брали участь у секційних зборах 1793 року і Паризькій комуні 1871, що закликала до створення загальнонаціональної комуни (Commune of Communes), глибоко демократичні анархісти Іспанії розуміли, що для збереження своєї автономії будь-який орган, що ухвалює рішення, має бути безпосередньо підзвітним громадам, з яких він черпає владу.

Ці народні асамблеї і розширення можливостей звичайних людей координувалися в рамках важливого процесу — створення конфедерації. Узгодження колективної волі через конфедеративну раду дає змогу організувати політичне життя на великій території та для великої кількості населення шляхом прямої демократії.

Конфедерація також підносить логіку, радикально відмінну від національної держави. Як структура організації суспільства, що забезпечує невідчужене співіснування людей різних рас, етносів і релігій, конфедерація перебуває у прямому протиріччі з проєктом національної держави — "єдності" та однорідності народу.

Здатність організовувати пряму демократію масово, зберігаючи при цьому її засадничі принципи політичної рівності та долучення до народної влади кожного члена суспільства, є причиною, через яку ми маємо звернутися до конфедералізму як до революційної стратегії.

Важливість конфедералізму для низової демократії

Упродовж новітньої історії революційні самоорганізації та комуни об'єднувалися проти пригноблювачів за моделлю конфедерації. Чи то революційні секційні збори під час Французької революції, що сформували предка Паризької комуни, чи то з'їзд Рад у перші дні Російської революції 1917, чи то сучасний демократичний конфедералізм в очолюваному курдами північному сирійському регіоні Рожава — революційні рухи знайшли в конфедерації стратегічний інструмент для свого визволення та здатність реалізувати інститути самоврядування, які вони прагнуть масштабувати.

В умовах конфедералізму мережа делегатів обирається з очних народних асамблей, на яких усі члени громади можуть виступати, вносити пропозиції, обговорювати та радитися з питань їхнього сусідства та регіону. Це дозволяє цим народним асамблеям спілкуватися одна з одною через систему делегування, в якій делегатам доручено повідомляти про побажання асамблеї, від імені якої вони виступають, і суворо заборонено приймати рішення самостійно. Це є критичною відмінністю між конфедералістською організацією та традиційним представницьким стилем правління, що домінує в ліберальних демократіях упродовж останніх двох століть.

Діючи на основі відкликання, імперативних мандатів, підзвітності, постійного контролю з боку виборчого округу та місцевої автономії, конфедеративна структура пропонує спосіб організації безпосередньо демократичних асамблей у масштабі всієї країни. Розширення масштабів цих асамблей через конфедерацію необхідне для створення влади, здатної кинути виклик державі і, зрештою, замінити її.

На противагу централізованій національній державі та її побічному елементу — представницькій демократії — як єдиному обрію суспільної організації, конфедерація комун, або громада комун, є водночас і засобом, і метою побудови демократичного й егалітарного суспільства.

Конфедерація як шлях встановлення подвійної влади

Щоб зрозуміти, як конфедерація може сформувати реальну загрозу правлячому класу, необхідно спочатку зрозуміти стратегію соціальних змін, у яку вона вбудована, — спробу створити ситуацію подвійної влади. Поняття подвійної влади (Dual Power) має довгу історію, яка сягає 1917 року, коли російські революціонери використовували цей термін для опису того, як Петроградська рада і Тимчасовий уряд розділяли владу. Це були відносини, які, на жаль, закінчилися Жовтневою революцією*, але як революційна теорія стали набувати все більшої цінності.

Ми не до кінця розуміємо позицію авторок по цьому питанню. З т.з. загальнолюдських цінностей ті події дійсно були трагічними та жахливими, як і більшість конфліктів, повстань і війн будь-де: в Америці, на Близькому Сході чи в Україні. З політичної точки зору, Жовтнева революція дала мільйонам людей надію на можливість кращого устрою і стала важливим уроком про небезпеку авторитарних "лівих". Вона є логічним наслідком тих важких соціально-політичних умов, в яких анархісти відіграли значну роль. Без Жовтневої революції не було б антирадянського анархічного підпілля, Махновщини в Україні та інших спроб створення вільного устрою по всій теритирії колишньої Російської Імперії. — прим. ред.

Подвійна влада пропонує стратегію створення боротьби за народну легітимність, з одного боку, між капіталом і державою — інститутами керуючої еліти — і, з іншого, конфедерацією демократичних і самоврядних низових контр-інститутів, що вибудовують народну владу.

Обговорюючи політику так званого "лібертарного муніципалізму" або "комуналізму", Мюррей Букчін стверджує, що подвійна влада "має намір створити ситуацію, за якої дві гілки влади — муніципальні конфедерації та національна держава — не зможуть співіснувати, і рано чи пізно перша має витіснити останню. Ба більше, подвійна влада являє собою поєднання засобів досягнення раціонального суспільства та структури того суспільства, яке буде досягнуто". Чи то питання устрою житлового кварталу, організації виробництва, житла, харчування, догляду за дітьми або енергетики, комуналізм передбачає, що: 

Щоб досягти ситуації, коли муніципалітети зможуть ефективно протистояти державі, одна зі стратегій комуналізму, у певний час і в певному місці, полягає в отриманні політичної влади над муніципалітетом через висування кандидатів до міських рад. Ці кандидати, наділені мандатом від демократичних інституцій, втілених у формі народних асамблей, тим самим повертають свою електорально накопичену інституційну владу безпосередньо асамблеї. З такої точки зору участь у виборах розглядається як засіб, що дає змогу контр-інститутам здобути владу і домогтися общинного самоврядування, але ніколи не є самоціллю.

Окремо ці демократичні народні асамблеї не мають достатньої сили, аби побудувати контр-владу, здатну протистояти домінуванню капіталізму та держави, і, зрештою, замінити їх. Щоб накопичити владу і кинути виклик керуючій еліті, демократичні інститути повинні об'єднуватися за допомогою механізму прямої демократії. Таким чином, вони зможуть обмінюватися ресурсами, практикувати солідарність, розробляти спільну стратегію і взаємно посилювати один одного.

Конфедерація стає парасольковою демократичною контр-структурою, яка об'єднує сили безлічі народних асамблей, акумулює ресурси і знання, бере участь у спільній боротьбі, заохочує нові інституції та створює значущу подвійну владу, що може стати поштовхом для створення нового демократичного та егалітарного суспільства.

Конфедерація як мета: зробити пряму демократію можливою

У своєму найрадикальнішому прояві пряма демократія виступає за безпосереднє здійснення суспільної влади через народну асамблею, де відбувається обговорення та ухвалення. Але як забезпечити ситуацію, коли люди є джерелом політичних та економічних рішень, хоча фізично їх вже неможливо зібрати як єдину масу для колективного прийняття таких рішень?

Через фізичну неможливість зібрати всіх людей в одній кімнаті, щоб керувати розвитком великої території, представницька демократія дійшла висновку: народ має залишити всі завдання з вироблення політичних програм класу професійних політиків, яких обирають раз на кілька років. Проти цього елітарного політичного вибору виступає конфедералізм як спосіб організації політичного життя на великій території. Він забезпечує рішення як результат волі місцевих народних асамблей, навіть коли розмова йде про координування великого регіону.

У своєму есе "Сенс конфедералізму" Букчин розглядає конфедералізм як важливу частину політики комуналізму — політики, яка охоплює організацію на муніципальному рівні в рамках соціальної екології. Він визначає конфедерацію так:

​Делегати проти представників

Ця пропозиція конфедералізму в рамках комуналізму відрізняється від класичного розуміння представництва. Його загальне визначення, дане Ханною Піткін як "уособлення волі відсутніх", починаючи з сучасних революцій трактується як дозвіл обраним людям представляти те, що вони інтерпретують як інтереси свого виборчого округу. Традиційно: білих людей, що є майновими власниками.

На відміну від моделі, за якої цілеспрямовані лідери отримують усю політичну владу, комуналістський конфедералізм починається з іншого. За фізичної відсутності всіх представників місцевих народних асамблей на конфедеральному рівні, їхні вже обдумані й остаточні наміри є "присутніми" в делегатах. Щоб надати їм право ухвалювати рішення і притягувати до відповідальності за них, делегати наділяються імперативними (відкличними) мандатами від імені своїх асамблей.

Це означає, що громада надає мандат обраній особі, уповноваженій представляти конкретні рішення від її імені. Якщо делегати не дотримуються умов мандата, вони будуть позбавлені цих повноважень, і для цієї місії буде обрано когось іншого. На відміну від традиційних представницьких демократій, в умовах конфедералізму роль делегата має адміністративний, а не політичний характер. Вона обмежується координацією та проведенням політики, ухваленої місцевими асамблеями, і забезпечує рух влади знизу догори.

Мандат — зона повноважень.

Щоб не допустити захоплення влади делегатами, їхнього перетворення на кар'єрних політиків і формування іншого типу уряду — небезпека, що загрожує будь-якому революційному руху, який прагне повернути владу народові, — комуналістський рух має сприяти здатності людей колективно​​​​​​ приймати рішення, що стосуються їхнього життя, за допомогою постійної живої практики.

Для цього необхідно, щоб учасники асамблей усвідомлювали, що саме вони мають легітимне право на прийняття рішень і відкликання делегатів, якщо ті нехтують своїми мандатами та волею громади. Таким чином, сама структура виключає можливість появи керуючих еліт, що приймають значущі рішення і при цьому є непідзвітними виборцям.

Рішення, ухвалювані народними асамблеями для широких масштабів, координуються та поєднуються. Це дає змогу розглядати загальнорегіональні проєкти з економічних, екологічних, правозахисних та інших напрямків розвитку структури, в рамках якої делегат завжди повинен дослухатися громади.

Створення народних асамблей, що об'єднують людей і допомагають сформувати колективну волю з політичних та економічних питань, — а також дозвіл делегатам представляти асамблеї тільки за допомогою імперативних мандатів, — роблять формування політики повсякденним завданням кожного, а не професією небагатьох.

Важливо, що конфедерація також не дозволяє місцевим автономіям проявляти себе реакційним чином. На думку Букчина, взаємозалежність муніципалітетів задля задоволення їхніх матеріальних потреб і реалізації спільних політичних цілей означає, що конфедерація також слугує оплотом проти парохіалізму (стан розуму, за якого людина зосереджується на невеликих аспектах проблеми, а не на ширшому контексті — прим. ttw) та ексклюзивності. Справді, це дає конфедерації можливість стримати громаду, яка намагається позбавити прав певних членів або завдати шкоди екології регіону.

Як пояснює Букчин:

"Це не заперечення демократії, а утвердження спільної для всіх угоди про визнання громадянських прав і збереження екологічної цілісності регіону. Ці права та потреби обстоює не стільки конфедеративна рада, скільки більшість народних асамблей, задуманих як одна велика спільнота, яка висловлює свої побажання через конфедеративних депутатів. Таким чином, розробка політики все ще залишається локальною, але її управління покладено на конфедеративну мережу в цілому. Конфедерація, по суті, є спільнотою громад, що ґрунтується на чітких правозахисних та екологічних імперативах"

Грудень 2019

Переклад українською та редактура: кода та S для українського анархічного руху; у пам'ять про Дмитра Петрова (Іллю Лєшего) — нашого друга, товариша; кандидата історичних наук МДУ, автора, перекладача і редактора низки книжок про Рожаву та курдську революційну боротьбу; учасника БОАК, вуличного борця-антифашиста, профспілкового активіста, екосаботажника, язичника і партизана — він стояв на зорі повстанського анархізму кінця 00-х у Росії, був затятим супротивником путінського режиму та будь-якого імперіалізму. Дмитро загинув 19.04.2023 у боях під Бахмутом, ні кроку не відступивши від власних ідей. Віддаємо честь його діяльності, дослідженню Рожави та прагнемо сприяти побудові анархічного суспільства. Одного дня, друже, твоя мрія буде втілена в життя, і чорний прапор майорітиме над нею.

Переклад російською та редактура: Іван Человєков і Стася Кхукхуренко для avtonom.org від taste the waste

Оригінал статті