Комерціалізація мистецтва
Альошка Грозний
Кіно
Брати Люм’єр, знімаючи фільм “Прибуття потяга на вокзал Ла-Сіоти” у далекому 1895-му й подумати не могли, чим стане кіномистецтво через менш ніж півтора століття. Кіно з самого початку свого існування приваблювало бізнес-“атлантів” того часу. В 1909 році був створений перший кінотрест – “Motion Picture Patents Company”, який прагнув контролювати не тільки кіновиробництво, але й виробництво апаратури і матеріалів, а також дистрибуцію фільмів. І це їм непогано вдавалось, уже в 1911 році під контролем тресту було 57 дистрибуційних підприємств, а також 5 281 кінозал із 9 460 існуючих у США. Хоч трест “МРРС” і був заборонений Федеральним Судом США у 1915 році, вже в той час стало зрозуміло, що кіно – це насамперед бізнес.
Хоч кіноіндустрія розвивалася у всіх розвинених країнах, але найбільших розмахів вона досягла саме в США. В 1920-1930 роки такі компанії, як “Paramount”, “Universal”, “20th Century Fox”, “Warner Brothers”, “Columbia Pictures”, “United Artists”, “Walt Disney Production”, “Metro-Goldwyn-Mayer” склали олігархічні монополії в кінобізнесі та майже повністю витіснили малих виробників з ринку. Виробництво нових фільмів великими студіями ставилося на потік, так як прибуток для них став більш пріоритетним за якість кінцевого продукту. Таким чином, Голлівудські компанії в період 1929-1940 років у рік випускали по 600-700 фільмів. Ці ж компанії починають створювати свої прокатні фірми й інвестувати в будівництво кінотеатрів, щоб забезпечити більше охоплення аудиторії для своїх фільмів, а отже і збільшити прибуток. Такий хід подій продовжувався до 1948 року, коли компаніям було заборонено мати свої мережі кінотеатрів відповідно до антимонопольного акту.
Починаючи з другої половини ХХ століття, кіностудії починають об'єднуватись у міжнародні конгломерати, що включають в себе як кіноіндустрію і телебачення, так і не зв’язані з кіно галузі. Серед таких, наприклад, “Sony Corporation”, яка володіє “Sony Pictures Entertainment”, а також її підрозділом “Columbia Tristar Motion Pictures Group”.
Ключові гравці індустрії зосередилися на виробництві блокбастерів – високобюджетних масштабних фільмів, які були майже ідеальними в технічному плані. Заради економії коштів, нерідко кінокомпанії економили на етапі виробництва сценарію. В результаті, на світ з’явилося безліч фільмів з сюжетами, що були б доступні і зрозумілі масовому глядачу та які в рекламних цілях можна було описати кількома реченнями і словами. На противагу їм стали утворюватися незалежні компанії, що ставили на меті висвітлення певних подій та ідей, що не зачіпалися блокбастерами, а також для того, щоб поекспериментувати. Фільми випущені незалежними компаніями відстають у технічному плані від гігантів індустрії, так як на їх виробництво виділяється значно менше коштів. Хоч ними і ставилася на перше місце сюжетна складова, не завжди фільми виходили ідеальними, а якщо врахувати їх недосконалу технічну сторону, вони залишалися майже нікому не відомими. Також незалежні кінокомпанії програють через те, що майже не використовують рекламу. Але незважаючи на це, деяким таким фільмам вдавалося здобути популярність і стати культовими.
Дивлячись на розвиток індустрії кіно на прикладі США, можна проаналізувати розвиток його і в інших країнах із капіталістичним ладом. Можна помітити й утворення великих конгломератів та медіахолдингів, і спроби, подекуди вдалі, а подекуди й ні, монополізувати ринок кіно повністю, і витіснення малих та незалежних студій з ринку. Бажання корпорацій заробити на кінематографі вбиває його як вид мистецтва, знищуючи його культурну цінність.
Музика
Якщо звернути увагу на історію музики, то можна визначити той факт, що її історія бере відлік з глибин віків. Проте історія комерціалізації музики бере свій початок з 1877 року, коли Томас Едісон представив перший пристрій, що міг записувати та відтворювати звук. А через 10 років, у 1887, Еміль Берлінер винайшов грамофон, що дало сильний поштовх можливості заробити на музичних записах. Першим проявом комерціалізації став запис арії “Смійся паяц”, виконаної Енріко Карузо в 1897 році, яка в 1910 році переступила межу в 1 мільйон продажів.
Як і в ситуації з фільмами, звукозапис був поширений у всьому світі, але найбільшу роль у перетворенні музики на засіб заробітку зіграли американські підприємці, які вкладали великі суми в розвиток записувальних пристроїв і пристроїв відтворення. Так створювалися лейбли звукозапису, що шукали виконавців, записували їх музику, а також продавали її. Першопрохідцями в цій справі були “Edison Records”, “North American Phonograph Company” i “Victor Talking Machine Co.”. До 1925 року на ринку звукозапису міцно закріпилися такі компанії, як “Columbia Records” та “RCA Records”.
Музика продовжувала розвиватися, грамофон і пластинки замінив магнітофон з магнітною стрічкою та дисками. Так само розвивалися і лейбли.
На сьогоднішній день більше 70% світового музикального ринку і близько 85% ринку США контролюються всього трьома компаніями: “Universal Music Group”, “Sony Music Entertainment” i “Warner Music Group”.
Компанія “Universal Music Group” займає 38,9% всього ринку. Вона належить французькому медіахолдингу “Vivendi SA” і в свою чергу володіє дочірніми лейблами “Interscope-Geffen-A&M”, “The Island Def Jam Music Group”, “Sanctuary Records” та іншими, що співпрацювали або співпрацюють з такими виконавцями, як Eminem, 50 Cent, Aerosmith, Nirvana, ABBA.
Компанія “Sony Music Entertainment”, як і у випадку з “Sony Pictures Entertainment”, контролюється “Sony Corporation” – японською транснаціональною корпорацією, займає 21,5% світового ринку музики. Вона володіє близько 200 дочірніми лейблами, що співпрацювали з такими артистами, як Елвіс Преслі, Майкл Джексон, AC/DC та іншими.
Компанія “Warner Music Group” – це американський холдинг, що належить конгломерату “Access Industries, Inc.”, власником якого є британський олігарх, виходець з Одеси, Леонід Блаватник. Компанія володіє 11,3% ринку і має більше 50 дочірніх компаній, що співпрацювали з таким співаками, як Мадонна, Еліс Купер, Ван Хелен та іншими.
По суті, ці три компанії компанії монополізували ринок звукозапису за допомогою покупок дрібних підприємств та зливань з іншими компаніями.
Також не можна обійти стороною стрімінгові сервіси, які дозволяють прослуховувати композиції, не завантажуючи їх на пристрій. Серед них найпопулярнішими є “Spotify”, “Apple iTunes”, “Pandora”, “YouTube Music”, “Google Music” та “Amazon Music”. Всі вони належать багатомільярдним компаніям, таким як “Google”, “Apple”, “Amazon”, але самі виконавці, чий контент публікується на даних ресурсах, отримують мізерну плату. В 2017 році “Spotify” контролював 47,78% ринку, а платив виконавцям $0,00397 за одне прослуховування; “Apple iTunes”, контролюючи 10,48% ринку, платив $0,00783; “Pandora”– 21,56% і $0,00134 відповідно; “Google” – 2,41% і $0,00611 відповідно; “Amazon” – 1,89% і $0,00740 відповідно; “YouTube” – 8,38% і $0,00074 відповідно.
Книги
Історію комерціалізації книг прослідкувати важко, адже через безграмотність більшості людей книги довгий час були у власності лише вищого класу населення. Для простих людей книги стали доступними приблизно в 19 столітті, після винаходження більш дешевшого друкарського пресу. Тут і з’являються перші великі книговидавці. В результаті розвитку книговидання і подолання безграмотності більшої частини населення, книги у сьогоднішньому світі – це насамперед бізнес.
Найпопулярнішим в наш час є видавництво “Penguin Random House”, яке контролює 26% ринку книговидання. Компанія з’явилася на світ у 2013 році, в результаті злиття двох видавництв, англійського “Penguin Group” і німецького “Random House”. Сьогодні видавництвом володіє медіаконцерн “Bertelsmann”. У 2019 році прибуток видавництва склав 3,6 млрд євро. Видавництво видає твори таких популярних сьогодні письменників, як Джоджо Мойєс, Джон Грін, Роальд Даль, Нік Хорнбі та інших.
До речі, найпопулярніше видавництво в Україні – “Клуб Сімейного Дозвілля” (близько 11 млн примірників книжок у рік) також належить концерну “Bertelsmann”.
В таких умовах, коли книги стають засобом заробітку, видавництва збільшують їх випуск, від чого страждає їх якість та якість їх «начинки».
Тут найкраще підійде цитата Карла Маркса:
«Мільтон, який написав "Втрачений рай" і отримав за нього 5 фунтів стерлінгів, був непродуктивним працівником. Навпаки, письменник, який працює для свого книгопродавця на фабричний манер, є продуктивним працівником. Мільтон створював "Втрачений рай" з тією ж необхідністю, з якою шовкопряд виробляє шовк. Це був дійсний прояв його натури. Потім він продав свій твір за 5 фунтів стерлінгів. А лейпцизький літератор-пролетар, який фабрикує за вказівкою свого видавця книги ... є продуктивним працівником, так як його виробництво з самого початку підпорядковане капіталу, і відбувається тільки для збільшення вартості цього капіталу.»
Важко з цим не погодитися. Як приклад, можна згадати події, пов’язані з сумнозвісними «50 відтінками сірого», що сталися відносно недавно...
Театр та образотворче мистецтво
Сьогодні театр програє в популярності іншим видам мистецької діяльності та культури. Це легко зрозуміти з того, що по всій нашій країні працює тільки 113 театрів, відвідуваність яких іще й постійно падає. Наприклад, у 1990 році відвідуваність театрів становила 17,6 млн осіб на рік, тоді як в 2017 вона впала до 6,2 млн осіб.
Не краща ситуація і з музеями. У 1995 році у місті Києві діяло 28 музеїв, а відвідуваність становила 3,67 млн осіб. Натомість у 2017 році в столиці працювали вже 40 музеїв, а відвідуваність за 22 роки майже не змінилася – 3,53 млн осіб.
Ці галузі мистецтва є найменш прибутковими, тут не задіяні великі корпорації та немає значних прибутків, що негативно висвітлює їх серед інших культурних галузей. Такий хід подій часто призводить до так званих “експериментів”, коли класичні твори переосмислюються. Далеко ходити не потрібно – зараз у головних театрах країни ставлять виставу “Великі комбінатори” за творами Ільфа і Петрова. Та, як не дивно, багато хто незадоволений від перекручування та відступу від оригінальних творів. Крім “переосмислення” класики, сучасне театральне мистецтво, наприклад, Росії, може “похвалитися” і новими творами. Найкращою для прикладу буде історія з московським театром “Содружество актёров Таганки”, де ставляться такі вистави, як “Четыре тоста за Победу” та “Афган”. Зі зміною керівництва в кінці минулого року, в репертуарі театру з’явилася вистава з назвою “28 дней. Трагедия менструального цикла”.
Схожа ситуація і з образотворчим мистецтвом, коли безталанне випадкове калякання по дошці та навіть банан під скотчем видаються за мистецтво.
Ці всі “нововведення” та “експерименти” проводяться з однією метою – збільшити прибуток. У цій ситуації найкраще згадати слова Народної артистки РРФСР Жанни Болотової:
«Художественные руководители...чувствуют все, что происходит в мире,...они чувствуют потребность потребителей культуры. В этих театрах билеты стоят большие деньги. И кто туда ходит? И вот эти режиссеры как раз и для этого потребителя и делают свои спектакли. … Вот это фантазии людей бездарных, которые высосать из пальца не могут что-то свое, им нужно экспериментировать на Чехове, на Шекспире, на т. д.»
Висновок
Як бачимо, головною метою мистецької діяльності в сучасному світі пануючого капіталізму є збільшення прибутку за рахунок зниження якості кінцевого продукту. Ніхто з студійних босів не стане виділяти гроші на фільми, що відображають соціальні проблеми, на розвиток талановитих виконавців та авторів, що несуть в собі критику сучасної системи, на існування театрів і музеїв, що пам’ятають свою історію та цінують культуру минулого. І так буде продовжуватися, поки саме мистецтво не буде цінуватися людьми більше за гроші, які воно приносить, поки безталанні та бездарні люди зі зв'язками та «правильними» ідеями будуть творити, отримуючи овації, в той час як справжні таланти будуть зникати та падати в забуття.
Джерела:
Стаття «2017 Streaming Price Bible!»
Стаття «Хто є хто: найбільші комерційні видавництва англомовного світу»
Стаття про відвідуваність театрів
Головне управління статистики у м. Києві. «Заклади культури та мистецтва (1995-2017 рр.)»