Коло Коляди
1997
Сніг летів.
Летів їй в очі, носа… Залітав у рота й танув. Пити вже точно не хотілося. Потім сніжинки перестали сікти лице і почали просто падати, м’яко осідаючи на все довкола та прикрашаючи дійсність зоряним сяйвом. Дуже скоро ті назбиралися поміж хутра її шубки, на гамашах і потроху нападали за комірець.
Біля дверей квартири, куди вони йшли з мамою у гості, вже стояв маленький сніговик, а не Наталка. Але від того щастя в душі менше не стало. На Новий рік вона отримала омріяну ляльку й зараз похвалиться нею хрещеній.
Вже другий рік поспіль це була їх нова традиція: через тиждень після новорічного свята ходити з мамою до тітки Ліди у гості. Дорослі називали це Різдвом, готували смачну кашу, що називалася кутею, пиріжки й пряники.
В коридорі у тітки Ліди, повсякчас бідкаючись на віхолу, мама знімала з Наталки верхній одяг, який господиня дому, сміючись, одразу понесла до ванної.
— Аби в хаті моря не наробити! — жартувала жінка.
Очі Наталки стали круглими від занепокоєння. Родина тітки Ліди, разом з котом Степаном, мешкала у невеликій хаті в приватному секторі. Якщо Наталчина шуба наробить моря, то вони ж потонуть!
Але дорослі на те не зважали. Тож Наталка, окинувши всіх підозрілим, стурбованим поглядом, зрештою, теж заспокоїлась та побігла хвалитися всім подарунком. Особливо хотілося похизуватися перед Ільком, сином хрещеної. Та ледь встигла ступити крок у вітальню, як у двері знову подзвонили. Тітка Ліда якось одразу заметушилася, ба навіть нервувала трохи. Ніби зараз мало статися щось дуже дивовижне. Не менше за справжні, казкові чари. Вона вхопила великий таріль з цукерками, що стояла окремо на тумбочці, та побігла відчиняти двері.
— Діма, колядники! — кинула чоловікові на ходу. — Знайди дрібні!
— Я там по гривні виміняв! — дядько Діма поволі йшов за гаманцем, ніби навмисно дратуючи дружину.
— По гривні мало! Даватимеш по дві!
— Ого! Ти може десь валізу з мільйонами маєш?! — обурився чоловік, а Наталка й досі не розуміла чому.
Вони з мамою йшли слідом і в Наталчиній п’ятирічній голові не вміщалися оті всі грошові розмови. Для неї ще не мало значення: гривня, дві чи десять. Кольорові папірці та й годі.
— Не “огокай”! По дві!
Жінка натягнула посмішку, востаннє суворо зиркнула на дядька Дмитра…
— Наше друге Різдво! Не позорся! — і на цих словах широко відчинила вхідні двері.
Це була магія! Справжнісінька. Наталка тільки так це пояснити могла. Бо ж як так сталося, що в хату залетів сніг, а потім перетворився на гурт зовсім дорослих дівчат і хлопців. Гарних, яскравих, щасливих… Вони сяяли посмішками, майоріли яскравими хустками та великою восьмикутною зорею, що ніби допомагала їм пройти крізь буревій.
Наталчині очі широко розкрились від здивування та захвату. Вона схопила маму за руку та щільніше притулилась до неї. Поруч, з поважним виглядом, стояв старший за неї на рік Ілько. Він уже вдруге приймав колядників разом з батьками. А це вам не лялькою хизуватися.
— Добрий вечір вашій хаті! Чи дасте заколядувати?!
Хор голосів заповнив усі простори й шпарини дому й той ніби враз став більшим, осяйнішим.
— Колядуйте! Колядуйте! — в унісон відповіли господарі дому.
Дівчинка потягла маму за руку, змушуючи нахилитися.
— А що таке “колядувати”? — прошепотіла.
Ніби й ледь чутно, але в тиші, яка застигла в очікуванні дійства, це було так голосно. Одна з дівчат посміхнулася й Наталка застигла від зачарування. Білий кожушок, червона хустка зі строкатими квітами, така сама червонюща помада на вустах і надзвичайно добрі очі. Дівчина підійшла ближче.
— Це такі пісні співати, святкові, — підійшла трохи ближче до Наталки. — Зараз послухаєш і на наступний рік вже й сама заколядуєш. Будеш з нами гуртом ходити?
Дорослі ніяково засміялись. Хто ж відпустить майбутню шестирічку поночі з колядками. Але Наталці ця ідея надзвичайно припала до душі. Вона так і уявляла себе в яскравому вбранні, так само повагом походжає та… КОЛЯДУЄ. Щоб це не означало.
Дівчина усміхнулася, а на шиї в неї зблиснуло червоне намисто, підсвітивши ту усмішку. Прикраса ніби зачарувала Наталку. Це ж справжнісінькі червоні рубіни! Не інакше!
— Подобаються? — запитала в неї колядниця й Наталка кивнула. — Це я сама зробила.
Сама?! Рубіни?! Як таке можливо?!
— А давай я тобі їх подарую… — і юнка вправно розстібнула маленький замочок та вдягла намисто на ошелешену дівчинку.
Наталка завмерла. Низка “рубінів” була ще задовгою для малечі й сяяли на її грудях. Прямо в районі серця, від чого те забилося швидше. Дівчинка поглянула на маму: “Можна?”. І та кивнула.
— Що треба сказати, доцю? — посміхнулася до неї.
— Дякую.
Хотіла проголосити дзвінко, радісно. Аби показати, який має голос і що точно впорається з колядою.
Але вдалося лише ніяково прошепотіти.
Засмутилася. Тепер їй точно не світить співати оті радісні пісні у цьому чарівному гурті.
— То наступного року чекаємо! — додала дівчина й Наталка аж засяяла від щастя.
А за мить дім заповнила пісня. Про свято, про чарівну зірку, про трьох царів та щедрих господарів. Дівчинка ніби наживо побачила, як довкола почали літати ластівочки та сяяти чарівні візерунки й тепер вже вона розуміла: ці дівчата та хлопці були чарівниками із казки.
І вона теж буде однією з них.
2009
Сніг летів.
Летів їй в очі, носа, залітав у рота й танув… Але…
Наталка стала чарівницею. Тепер уже зі своїми друзями ходила та співала колядок і щедрівок. Такі само чарівні та яскраві. Магічні. Заходили у кожну хату їх приватного сектору та пробуджували Різдво. Дарували посмішки, що тепер мали жити в душах людей аж до наступного року. Давати їм сил та наснаги жити далі.
Нині перед Наталкою стояла маленька п’ятирічка. Хапалася за мамину руку та ховалася за жінкою. Ніяковіла…
Дівчина усміхнулася, згадуючи себе таку ж малу, та підморгнула чорнявій малечі. Та посміливішала й трохи виступила вперед. Її погляд став сяйливим від захоплення й Наталка легенько торкнулася пальцями намиста, яке теж зробила сама, власноруч. Дівчина трохи виступила вперед.
— Подобається? — запитала в малечі й та кивнула.
Усмішка Наталки засяяла, наче те сонце.
— То я їх тобі подарую!
Ще мить і тепер уже “калинові ягідки” були на грудях у малечі, а та гладила їх лискучу поверхню малим пальчиком і теж ніби світилася зсередини.
— А наступного року вивчиш колядку й з нами! Згода?
А потім хату знову заповнила пісня, яку тепер уже співала Наталка з рештою друзів.
Кінець 2025
Нарешті випав сніг.
Він давно вже не спадав так рясно на їх землю. А тепер оно вкрив усе довкола білосніжною шубою і сяяв.
Коридор маленької квартири заповнив гурт колядників. Хлопці й дівчата. Вже не такі яскраві, як у її дитинстві. І не такі, якими були вони з друзями. Життя внесло свої корективи в образи, але точно не в колядки. Пісні лилися та потрапляли Наталці прямо в серце. А ще усмішки лишилися такими ж сяйливими.
До ноги горнулася тепер уже її п’ятирічка Уля, та зачаровано дивилася на дівчат і хлопців. Вона завмерла, слухаючи їх спів. А ще не відводила погляду від червоного намиста, що виблискувало низкою гранатових зерен з-під білого кожушка однієї з колядниць. Такого, як колись малою пам’ятала Наталка.
Коло не замкнеться. Воно йтиме по спіралі. Так довго, як існує сам світ. Головне, аби Коляда не стихала.