Кого з запорізьких посадовців пускати за кордон? І чому?

Харченко поїхала на форум в Німеччину, Білов і Погрібняк показувати альбом плакатів в Польшу. Півміста лається і глузує. І так кожні два місяці, просто зараз через тему закриття шкіл воно особливо гостро сприймається.

 Давайте спробуємо розібратись нарешті з цими поїздками.  

 Якщо дуже коротко – їздити треба. Їздити, бути впізнаваними, щоб пам’ятали, «полювати» на корисні речі та ресурси, заводити «теплі контакти», щоб «вполювати» не зараз, а згодом. Але це повинна робити спроможна людина і теж не з порожніми руками.  

 Деталі, нюанси та умовні вимоги – нижче.

Запоріжці люблять казати, як в них все погано, але не люблять просити собі щось, аби в них цього поганого бодай на дещицю поменшало.

 Але в останній рік-півтора діватись вже нікуди, і треба вчитись просити. Просити красиво, обґрунтовано і не «для галочкі». Власних грошей не дуже багато, від центральної влади «плюшки» теж зараз заходять дуже дозовано. Навали донорів, як в перший рік агресії, вже немає.

 Тим часом різні не дуже помітні повсякденні речі ламаються чи потребують заміни. Сміттєвози чи асфальтоукладачі, медична апаратура в перевантажених лікарнях, якісь фільтри чи насоси на водоканалі і ще купа усього.

 Якщо з Мюнхена чи Генуї нам підженуть дорожній пилосмок для ЕЛУАШа, або з Гронінгена чи Мальме доїдуть трішки вживані апарати МРТ в запорізькі лікарні – це ж добре?

Інша справа, як впливає присутність чергового посадовця на черговому виїзді на те, щоб щось таке до нас доїхало.      

Тут починається вже мій особистий досвід людини, яка стабільно ганяє на різні форуми, і по медіа, і по громадянському суспільству взагалі. І в якої зараз команда вже більше 10 людей, на яких треба також трішки грошей находити. Так, до речі, ви читаєте недільний блог директора ЗЦР Сергія Сидорова )))

Для мене майже завжди панельні дискусії чи презентації, оте різне на сцені під проекторами, мало другорядний сенс. Найважливіше – живі люди за кавою і на перекурі ззовні чи на перерві. Знайомі та знайомі знайомих. Або хтось, кого ти раніше бачив на онлайн-дискусіях, лише в зумі. Або будь-хто, кому ти можеш сказати обґрунтоване добре слово, який він кльовий, і почати бесіду.

«Теплі контакти», живе спілкування, хоч і по роботі, як ми вигрібаємо в Запоріжжі, а хтось на Черкащині чи в Києві, щось зрозуміле і не дуже чуже, аби була емпатія. А потім до емпатії, до порозуміння вже додаються ділові розмови, якщо є бюджет, або якісь надлишкові ресурси. А в кого немає зараз – то може бути потім. Якщо після чергового форуму в мене не лишилось в месенджерах мінімум чотири нових контакти, то це печаль.   

Так само треба зараз посадовцям. І отут, зазвичай, головний виклик – це мовний бар’єр. Український посадовець з перекладачем за кордоном – це сум, це майже людина з інвалідністю.

 Активна участь обмежується виступом зі сцени, тривалість найпростіших розмов збільшується в два рази. Можливість неформальних «теплих» контактів поза офіційним обміном презентаціями зведена до мінімуму. В бар з новими знайомими з заходу теж не дуже підеш з перекладачем після офіційної частини. В цьому місці раджу всім моралістам згадати, що алкоголь як зміцнювач соціальних контактів має історію на декілька тисячоліть.

 Так що, в підсумку, їхати треба посадовцям зі знанням мови, принаймні на рівні «просунутої розмовної».

 Конкретно до наших умов – Білов знає англійську добре, най їздить. Якщо Погребняк не знає – то краще їй не їздити.

 До речі, німецьку запоріжцям треба теж підтягувати, адже німецькі посадовці рівня віце-мера, з якими зараз доводиться багато спілкуватись, не завжди великі інгліш-спікери.

Другий ключовий момент, після мови – з чим їхати. З чимось, що може запам’ятатись і що має певну цінність. Про «цінність» можна полемізувати окремо, але зараз по презентаціях возять вже дещо кращі речі, ніж канатну дорогу на Хортицю.

 Я не в курсі, чи було це в пабліку, чи ні, але від Запоріжжя нещодавно презентували концепцію переробки будівельних відходів після прильотів. І також «повний комплекс допомоги» постраждалим від прильотів – коли соціальні робітники, психологи, комунальники та інші працюють як єдине ціле на місцях обстрілів.

 Так, це може бути цікаво європейській бюрократії, мінімум в проєкції допомоги постраждалим від стихійних лих чи техногенних аварій. Європейська бюрократія любить процедури та комплексні рішення на всі випадки життя, і вони принаймні запам’ятають авторів таких документів.

А щоб про нас пам’ятали – це головне. Щоб ми не щезали з умовної «першої шпальти», щоб було менше приводів бідкатись, що «про Запоріжжя забули» (тм).    

І ще одна, дещо цинічна річ про пам’ять.

 Людина досі лишається не дуже раціональною істотою, ми не комп’ютери з базами даних і чіткими логічними алгоритмами в мозку. В нас в головах асоціативні ряди, емпатія чи її відсутність, та всі інші речі, які роблять нас людьми.

 Запоріжжя в голові умовного заступника мера Лінца або Барселони – це лише ще одна точка на мапі.

 Коли цей умовний заступник мера прочитає в новинах, що в далекому Запоріжжі відбувся черговий приліт по будинку, 5 загиблих і 15 поранених – це одне.

 Коли цей умовний заступник мера прочитає, що прилетіло по місту, від якого на останньому форумі виступала невисока чорнява дівчина, або від якого був бородатий чувак, що з ним пиво пили на афтепаті – це вже інше.

 Особливо коли після пива чи форуму в месенджері лишився контакт посадовців з далекого Запоріжжя і можна одразу написати цим українцям «привіт, чи ви цілі, чи потрібна допомога».  

 Так, це гра в довгу, принаймні на пару років для кожної окремої людини, яка буде їздити і «прімельківаться», але воно того варте. Адже грошей в міста зараз небагато і на потенційних донорів не лише ми полюємо.