Клятва над зламаною плоттю

Клятва над зламаною плоттю
На початку не було світла —
був лише голод.
Той, що жив під шкірою,
як тварюка в підземеллі,
і шепотів своє ім’я
кожному чоловікові,
який хоч раз тремтів.
Він почув той шепіт.
І пішов за ним.
Йшов, доки ноги
не почали служити чужій волі,
доки бажання не стали
кайданами,
що рвуть не зап’ястя —
душу.
Він називав це радістю.
Але радість не пахне гниттям.
Він називав це пристрастю.
Але пристрасть не залишає в грудях
чорну яму,
де навіть відлуння гине
без звуку.
Щоночі він падав —
і клявся, що це політ.
Кожен дотик
розмивав його,
як дощ розмиває
крейду.
Він ставав туманом.
Привидом.
Тліном у власному тілі.
Похіть пила його,
як вітер п’є холод із каменя.
Ненаситно.
Без подяки.
З кожним днем він жив усе менше,
і навіть смерть перестала його лякати —
бо він давно був поруч із нею,
під її чорною тінню.
Але одного дня в ньому
щось випросталось.
Наче сталевий стовбур,
який довго гнули,
але не зламали.
Він зрозумів:
якщо не підкорити звіра —
звір пожере господаря.
І він підняв себе за горло
з власної прірви.
З силою того, хто більше
не просить пощади.
З люттю того,
хто побачив своє дно
і вирішив там не залишитись.
Бажання завило.
Але він не здригнувся.
Він куяв свою волю
удар за ударом,
немов коваль кує клинок
у вогні,
який прагне його спалити.
Він перетворив власне тіло
з поля бою
на фортецю.
З в’язниці —
на союзника.
Він знищив у собі раба
і воскресив у собі воїна.
І тепер його неможливо зламати.
Навіть мовчання світу
не зігне його спини.
Навіть темрява не приборкає його кроку.
Навіть похіть —
та давня твар під шкірою —
тепер схиляє голову
перед господарем.
Бо він переміг того,
кого майже ніхто не перемагає:
самого себе.