Класова боротьба в Стародавньому Римі - История и исторические личности курсовая работа

Главная

История и исторические личности
Класова боротьба в Стародавньому Римі

Дослідження соціальної структури населення архаїчного Риму. Характеристика його основних станів та класів. Вивчення причин, ходу та наслідків боротьби патриціїв з плебеями. Аналіз реформ Сервія Тулія. Огляд законів Канулея, Ліцинія-Секстія та Гортензія.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.


1. СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ АРХАЇЧНОГО РИМУ
2. ПРИЧИНИ ТА ХІД БОРОТЬБИ ПАТРИЦІЇВ З ПЛЕБЕЯМИ
Актуальність теми. Здобутки Стародавнього Риму завжди слугували прикладом і зразком для наслідування дуже довго після його розпаду. На основі його права ґрунтувалося право країн Європи, на основі його політичної історії вибудовувалася політика у європейських країнах впродовж багатьох століть. Не втрачають своєї цінності політичні надбання Стародавнього Риму і сьогодні, актуалізуючись у все нових і нових умовах.
Соціально-політичне життя нашої країни перебуває у стані відчутної поляризації: зростає невеличка група олігархів, тобто людей, які концентрують в собі величезні фінансові ресурси та владні можливості, натомість збільшується кількість людей, поставлених на межу бідності. На основі вивчення історії Стародавнього Риму, а саме політичної боротьби патриціїв та плебеїв, ми можемо по-новому подивитися на сучасні українські реалії, виявити їх місце та перспективи розвитку в історії. Відносно цього тема даного дослідження вбачається актуальною в умовах сьогодення.
Об'єктом вивчення є політична історія Стародавнього Риму.
Предметом вивчення є боротьба між патриціями і плебеями.
Хронологічні рамки - охоплюють період з середини VI ст. до н.е. до 287 р. до н.е. - від реформи Сервія Тулія до плебісциту Гортензія.
Територіальні межі - поширюються на усю територію Римської Республіки.
Метою роботи є дослідити причини, хід та наслідки боротьби патриціїв і плебеїв у Стародавньому Римі.
- Ознайомитись із соціальною структурою населення Стародавнього Риму, його основними станами та класами;
- розкрити причини та описати хід боротьби патриціїв з плебеями;
- охарактеризувати наслідки цієї боротьби.
Історіографічна база. Досить цікавий матеріал для вивчення і опрацювання проблеми боротьби патриціїв та плебеїв наводить В.С. Сергеєв у праці „Очерки по истории Древнего Рима”[26], у книзі дається систематичний виклад історії Риму від заснування міста до падіння Римської імперії. Велика частина роботи написана на підставі вивчення першоджерел. В. І. Кузищін у праці „История Древнего Рима”[20] описує історію Риму з VI ст. до н. е.. і до падіння Римської імперії в 476 г.
З істориків-антиковедів вкажемо на роботу Ф.М. Нечая «Освіта римської держави», яка не втратила свою наукову значимість. Автор використовує широке коло літературних, археологічних та інших джерел, аналізуючи які, виділяє причини розпаду первіснообщинного ладу і освіти римської держави. Однак недоліком даної роботи є її зайва прихильність марксисткою концепцією походження держави, яка в даний час вважається мало бездоганною, і має ряд істотних вад у поясненні походження держави.
Загальний огляд подій, позначених боротьбою патриціїв і плебеїв, міститься у працях М. В Алфьорова «История Древнего Рима» [2], А.Н. Бадак «История Древнего мира» [4], К. Беккера «История Древнего Рима» [6], В. П. Буданової «Древний Рим» [8], Д. Л. Каллістової «Древний Рим» [21], К. Куманецького «История культуры Древней Греции и Рима» [23], Т. Момзена «История Рима» [25] та ін.
Джерельна база. Книга Тита Лівія, яка за традицією називається «Історія Риму від заснування міста» [1], є по суті основним джерелом з історії Риму республіканського періоду, тому загальний хід та основні події римської історії від заснування міста до середини II ст. до н.е. відомі нам головним чином тільки від нього. Праця Лівія дійшла до нас не повністю; втрачені всі його частини, що належали до подій другої половини II ст. до н.е., до кризи Республіки, громадянських війн і становлення принципату.
З грецьких авторів необхідно згадати Плутарха, автора відомих «Вибраних життєписів». В його роботі йдеться про Камілла, одного з учасників заключного етапу боротьби плебеїв з патриціями. Займаючи бік патриціїв в їх постійній боротьбі з плебеями, Камілл, однак, зіграв певну роль у примиренні станів: переконав патриціїв піти на певні поступки по відношенню до плебеїв. Критичний аналіз тексту не дозволяє цитувати його дослівно, проте зіставлення з пізнішими джерелами представляється доцільним.
Структура роботи обумовлена логікою дослідження, підпорядкована меті та завданням і складається зі вступу, трьох розділів та висновків.
1. СОЦІАЛЬНА СТУКТУРА НАСЕЛЕННЯ АРХАЇЧНОГО РИМУ
Низка дослідників вважає, що Рим створив свою оригінальну цивілізацію, яка базувалася на особливій системі цінностей, що склалася у римській громадянській общині у зв'язку з особливостями її історичного розвитку. До таких особливостей належали: встановлення республіканської форми правління внаслідок боротьби патриціїв і плебеїв та майже безперервні війни Рима, що перетворили його з невеликого італійського містечка на столицю величезної держави. Під впливом цих факторів створювалася ідеологія та система цінностей римських громадян. Її визначав перш за все патріотизм - уявлення про особливу богообраність римського народу і самою долею призначених йому перемогах, про Рим як найвищу цінність, про обов'язок громадянина слугувати йому всіма силами. Для цього громадянин мав відзначатися відвагою, стійкістю, чесністю, відданістю, гідністю, поміркованістю у способі життя, здатністю підкорятися залізній дисципліні на війні, затвердженому законом і встановленому предками звичаю в мирний час, шанувати богів-покровителів своїх сімей, сільських общин та самого Рима.
Римське суспільство розглядається як ієрархічне, де раби (лат. servi) були на самому дні, вільновідпущеники (лат. liberti) - над ними, а вільнонароджені громадяни (лат. cives) були верхівкою. Вільні громадяни також були поділені на класи. На початковому етапі розвитку римське суспільство складалося з двох основних верств - патриціїв і плебеїв. Згідно з найпоширенішою версією про походження цих двох класів, патриції - це корінні мешканці Риму, що вели своє походження від 100 патріархів-засновників міста, а плебеї - прийшле населення, яке не мало такого походження, але мало громадянські права. Патриції були об'єднані спочатку в 100, а потім в 300 родів. Спершу плебеям заборонялося одружуватися з патриціями, що забезпечувало замкненість верстви патриціїв. Менш важливим це стало за часів пізньої Республіки, коли деякі плебейські родини стали заможними і почали займатися політикою, а деякі патриціанські роди занепали. Будь-хто, патрицій чи плебей, чиїм предком був консул, вважався благородним (лат. nobilis), а того, хто перший зі свого роду прийняв консульство, як, наприклад, Марій чи Цицерон, називали новою людиною (лат. Homo novus) і благородними ставали його нащадки. Однак патриціанське походження все ще залишалося престижним, і багато релігійних інститутів були відкриті тільки для патриціїв.
З часом соціальна структура помітно ускладнилася, важливішим став поділ на класи згідно з військовою службою. Членство в цих класах періодично визначалося цензорами згідно з майновим становищем. Найзаможнішими були сенатори, які домінували у політиці та військовому управлінні. Наступними йшли вершники (лат. equites), тобто ті, що могли дозволити собі утримувати бойового коня; згодом вони сформували впливовий купецький клас. Це були особи не завжди знатного походження, але вони займалися торговими операціями (торгівля вважалася недостойним патриціїв заняттям) і концентрували в своїх руках значні багатства. Після декількох нижчих класів з тих, хто міг собі дозволити військове спорядження, йшли пролетарії - громадяни, які не мали майна. До реформ Марія вони не допускалися до військової служби і за рівнем добробуту і престижу стояли ненабагато вище вільновідпущеників.
Однак нобілітет не був єдиним. Згідно з римськими уявленнями, вельможність (лат. nobilitas) роду, до якої належить людина, визначала рівень поваги до нього. Кожен мав відповідати своєму походженню і однаково засуджувалися як негідні заняття (наприклад, торгівля) людини знатного походження, так і незнатних осіб, які досягли високого положення (homo novus). Громадяни також стали розділятися на civesnati - громадян за народженням і civesfacti - громадян, які отримали права за певним законом. До Риму також стали з'їжджатися люди різноманітних національностей (перш за все, греки), які не мали політичних прав, але грали важливу роль у житті суспільства.
Надалі, основними класами ранньоримського суспільства були патриції, плебеї та раби, котрі одночасно були і станами, тобто вони відрізнялися один від одного не тільки наявністю чи відсутністю власності на засоби виробництва, але і різноманітними юридичними правами: всією повнотою прав володіли патриції, плебеї користувалися меншими правами, а раби були повністю позбавлені цих прав [20, 55].
Раби. В VI-IIIст. до н.е. рабська праця проникає в різні галузі виробничої діяльності в Римі - раби оброблюють поля, трудяться в ремісничих майстернях, в домашньому господарстві. В рабів перетворювали військовополонених, рабами ставали кабальні боржники, існувало і домашнє рабство. Заборона боргового поневолення в Римі в 326 р. до н.е. зробило поневолення полонених основним джерелом поповнення класу рабів.
Оскільки зв'язки з ринком були слабкі, а необхідність в додатковій праці раба була обмежена потребами рабовласника та його сім'ї, то експлуатація не досягала крайніх меж. Не дивлячись на використання рабів в різних галузях виробництва, їх було мало і вони ще не стали основними виробниками. Поряд з рабами трудились вільні. Найчастіше пліч-о-пліч з рабом працював і сам власник та його діти.
Раб ще не розглядався в якості речі, за ним зберігалися деякі (хоча і самі мінімальні) права людської особистості. Раба не включали в інвентар маєтку, раби відповідали за деякі вчинки перед судом, могли виступати поручителями і бути усиновленими. Вони мали право приймати участь в деяких релігійних культах і святкуваннях. Згідно з релігійними уявленнями, рабам надавався відпочинок у свята, даремне пролиття крові визнавалося не угодним богам.
Межа між свободою і рабським станом не була різкою, вона зм'якшувалася і стиралася існуванням перехідних від рабства до свободи різних категорії залежності: клієнтського зв'язку, домашнього рабства, кабальної заборгованості. Найбезправнішим і найбільш низьким було положення рабів-військовополонених, оскільки рабовласника не пов'язували з ними ні племінні, ні релігійні, ні які-небудь інші відносини. Від періоду VI-III ст. до н.е. не дійшло ніяких вістей про масові повстання рабів; вони ще не виступали самостійно, а вели боротьбу в прихованих формах (втеча, псування знарядь) або приймали активну участь в бунтах напіввільних й прошарків населення, які розорилися. Так, в Римі раби приймали участь в захопленні Аппієм Гордонієм, який прагнув відновлення царської влади, фортеці Капітолія в 460 р. до н.е., в бунтах боржників на початку IV ст. до н.е., в масовому народному русі 342 р. до н.е.
Клієнти. В ранньоримському суспільстві численним прошарком були клієнти - незаможні і політично безправні люди. Клієнтами могли бути або відпущені на волю раби, або іноплемінники, які переселилися в Рим і були вимушені шукати захист заступництво у патриціїв і поступали під їх патронат. Клієнти вступали в щось на зразок родової організації патриціїв на правах залежних членів, отримували родове ім'я своїх покровителів. На них накладалися обов'язки працювати на землях патронів і виконувати різноманітні повинності: супроводжувати свого патрона в поході, на виходах в місто. Майно клієнта, якщо він не залишав заповіт, після його смерті унаслідувалося патроном. У випадку непокори патрону клієнта за рішенням суду могли звернути в рабство. В свою чергу патрон був зобов'язаний захищати клієнта від утисків інших знатних осіб, представляв його інтереси в суді. Клієнти, що входили в рід своїх патронів, зв'язані з ними різними, в тому числі релігійними, зобов'язаннями були відділені від плебеїв і в соціальній боротьбі, що відбувалася в Римі в V-IV ст. до н.е., виступали разом зі своїми патронами-патриціями. Але послаблення родових зв'язків в патриціанських родах і розвиток рабовласницьких відносин поступово змінило положення клієнтів . До ІІІ ст. до н.е. велика частина їх вже звільнилася від своєї залежності від патронів, отримавши від держави землю, і перетворилася у вільних дрібних землеробів.
Плебеї. Один з основних класів-станів раннього Риму становили плебеї, які вели запеклу боротьбу з патриціями. Частина плебеїв була прийнята в патриціанські роди в якості залежних клієнтів, але більшість плебсу стояло поза суспільною організацією корінних громадян-патриціїв і було позбавлене громадянських прав, хоча і вважалось на відміну від рабів та клієнтів юридично вільними. Ця маса людей, які порвали всі зв'язки з колишньою батьківщиною і стояли поза родовою організацією Риму, виявилася особливо сприятливим середовищем для розвитку приватновласницьких та рабовласницьких відносин, а її боротьба з патриціями, зв'язаними з віджилими родовими установами, була історично прогресивною.
Плебеї обробляли невеликі ділянки землі, займалися торгівлею і ремеслами. В їхньому середовищі доволі швидко відбувалося розшарування і виділився заможній шар. Загальне громадянське безправ'я об'єднало всіх плебеїв на боротьбу з патриціями. Але якщо маса плебеїв домагалася отримання землі і відміни кабального рабства, то заможні і багаті плебеї боролись в першу чергу за політичне рівноправ'я з патриціями [20, 56].
Складна соціальна структура римського суспільства II-I ст. до н. е. породила заплутаний клубок класових і соціальних протиріч цієї епохи: класовий антагонізм рабів і рабовласників переплітався з протиріччями цих двох класів з класом дрібних власників. Громадські протиріччя ускладнювалися боротьбою селянства, яке розорилося із землевласниками, міського плебсу з магнатами, італіків і провінціалів з римським громадянством. Навіть усередині римської знаті не було єдності: між нобілітетом і вершниками виникали політичні розбіжності і розгоралася запекла боротьба. Численні протиріччя переповнювали римське суспільство II-I ст. до н. е. і підривали його силу.
2. ПРИЧИНИ ТА ХІД БОРОТЬБИ ПАТРИЦІЇВ З ПЛЕБЕЯМИ
Внутрішня історія трьох перших століть Римської республіки є історією боротьби між плебеями і патриціями, що врешті-решт закінчилася перемогою плебсу. Боротьба плебеїв з патриціями велася протягом двох століть і відзначалася великим напруженням. Розклад родового ладу у плебеїв почався раніше і пішов значно далі, ніж у патриціїв, у них сильніше розвинулась приватна власність на землю і раніше утворилася економічна нерівність. З маси плебсу виділилася заможна верхівка, плебейська плутократія, яка прагнула до державних посад і просочувалася в сенат [26, 38].
Після скасування царської влади положення плебсу в Римі погіршилося, тому що вся влада в державі потрапила в руки патриціанських родів, а вони користувалися нею виключно у своїх інтересах. Всі вигоди діставалися патриціям, всі невигоди падали на частку плебеїв. Коли Рим здобував прирощення до своєї державної землі, користування окремими її ділянками надавалося на правах безкоштовної окупації одним патриціям, а між тим плебеї, які брали участь у війнах і платили податки, як раз цими війнами і податками, навпаки, доводилися до теперішнього розорення. Подібно до того, як це було в Аттиці перед реформою Солона, простолюдини знаходилися дуже часто в неоплатних боргах у знаті, причому боргове право і в Римі було вкрай жорстоким.
Боржник віддавав у заставу не лише своє майно, а й тіло: кредитор мав право закувати його в ланцюги або замкнути в тюрму, змусити на себе працювати і навіть піддавати покаранням. Плебеї не хотіли переносити таких несправедливостей і стали добиватися кращого становища в державі, кожен раз, однак, зустрічаючи сильний опір з боку патриціїв. Одним словом, в Римі повторювалася в новій формі така ж боротьба аристократії і демократії, яка була в Греції. Але у римлян ця станова боротьба прийняла інший характер, ніж у греків. Тут не було ні народних повстань, ні встановлення тиранії, і боротьба йшла на законному ґрунті, тому що в самому ж початку плебеям вдалося організувати свої сили для мирного користування політичними правами в народних зборах і отримати в особі своїх власних посадових осіб - трибунів - могутніх захисників своїх інтересів проти зловживань патриціанської влади.
Першим кроком на шляху до поширення політичних прав за межі небагатьох патриціанських сімей дослідники вважають реформу Тарквінія Давнього. Цей цар приєднав до старовинних Рамнів, Тіціїв і Луцерів ряд нових сімей, не утворивши з них самостійних триб, але включивши в колишні під назвою Рамнів, Тіціїв, Луцерів-молодших, і давши їм тим самим право участі в народному зібранні. Частина плебеїв (за свідченням Лівія - 100) отримала навіть доступ в сенат, в якості „батьків молодших народів” [16].
Початок організації плебсу під проводом власних трибунів відноситься до середини другого десятиліття після вигнання царів.
Загалом, вимоги плебеїв зводились до трьох основних пунктів:
1) Допуск плебеїв до громадської землі, обмеження патриціанського землеволодіння, надання плебеям земельних ділянок, тобто вирішення аграрного питання;
2) Відміна боргової кабали і обмеження боргового відсотку;
3) Політичне рівноправ'я, тобто участь в усіх зібраннях і право обрання на всі державні посади [20, 57-58].
Оскільки земля була основним видом багатства, а землеробство - головним заняттям населення, то аграрне питання лежало в основі усіх вимог плебсу. Як і в грецьких містах-державах, в Римі землею могли володіти лише повноправні громадяни, тому вирішення земельного питання було тісно зв'язано з отриманням громадянських прав і плебеї добивалися насамперед політичного рівноправ'я. Боротьба плебеїв з патриціями, почавшись в середині VI ст. до н. е., закінчилася лише на початку ІІІ ст. до н. е. В її історії виділяється три головних етапи:
1) Середина VI ст. - 494 р. до н е. - від реформи Сервія Тулія до удосконалення народного трибунату;
2) 494-444 рр. до н. е. - від запровадження посади народних трибунів до законів Канулея;
3) 385-287 рр. до н. е. - від руху Манлія та законів Ліцинія - Секстія до плебісциту Гортензія [20, 58].
До середини VI ст. до н.е. плебеї вважались чужорідним елементом і їм не довіряли навіть службу в армії. Але збільшення кількості плебеїв, з одної сторони, і розширення військової активності - з іншої, зробило необхідним залучення їх до лав ополчення, що і було закріплено реформами Сервія Тулія. Плебеї були включені, таким чином, в склад римського суспільства, стали громадянами, отримавши не всі права, а лише право проливати кров за Римську державу.
Сервій Тулій встановив ценз, установлення надзвичайно благотворне для держави, якій судилося досягти такої величі: на його підставі військові і цивільні обов'язки були розподілені не поголовно, як раніше, а за майновим станом; тоді встановлені були класи і центурії, і на підставі цензу було зроблено такий розподіл, зручний для мирного і воєнного часу. З тих, хто мав 100 000 асів (Ас - римська монета) або більший ценз, він утворив 80 центурій - по 40 центурій старших і молодших; громадяни, які входили до їхнього складу, були названі першим класом. До цього класу було приєднано 2 центурії ремісників, які виконували службу без зброї. Другий клас було утворено з тих, хто мав ценз від 100 до 74 тисяч асів, а з них складено 20 центурій. Ценз третього класу визначено в 50 тисяч асів; з них утворено стільки ж центурій і з тим самим поділом за віком. Ценз четвертого класу 25 тисяч, з нього утворено стільки ж центурій. П'ятий клас численніший: з нього утворено 30 центурій; ценз цього класу був 11 тисяч. З решти населення, яке мало менший ценз, була утворена одна центурія, вільна від військової служби. Побудувавши і розподіливши таким чином піхоту, він набрав 12 центурій вершників з найбільш самостійних громадян. Крім того, хоч Ромул утворив усього три центурії, він робив з них шість [26, 40]. Боротьба проти патриціїв набуває свого розвитку, коли, явно прагнучи до розширення своєї влади, цар Тарквіній все рідше і рідше радився з сенатом і майже не скликав народних зібрань, а вирішував справи одноосібно. Приховане невдоволення царем було підігріто насильством над дружиною Коллатіна - Лукрецією, здійснене сином Тарквінія. Народ оголосив Тарквінія Гордого позбавленим престолу, піддав його з сім'єю вигнанню і вирішив назавжди знищити царську владу. Скликані центуріатні збори обрали двох консулів - наступників царської влади, але з певними обмеженнями, що з часом все збільшувалися. Між іншим, вже в перший рік республіки консул Публій Валерій провів ряд законів, що дали йому прозвання Публиколи („Того, хто шанує народ”). Серед законів Валерія звертає на себе увагу не забезпечений санкцією закон про провокацію - закон про апеляцію, що дозволив громадянинові, засудженому в межах Риму або 1 милі від нього до кримінального покарання, звернутися до народу із скаргою, до розгляду якої вирок не виконується. На самому початку республіки число сенаторів було поповнено членами з плебеїв - „приписані до Сенату батьки”.
Вирішальну роль у перемозі плебсу відіграла військова сила плебеїв. Римська республіка, що не виходила зі стану війни, не могла обходитися силами самого патриціату і його клієнтели. Патриціїв було мало, а, крім того, під час воєн і походів патриціанські фамілії ріділи, походи ж почастішали і ускладнилися. Наслідком цього була знайома нам військова реформа Сервія Туллія, яка не раз стверджувалася і змінювалася протягом перших століть Республіки. Чим більше демократизувалися римські легіони, тим вимогливіше звучали голоси плебеїв, що загрожували відмовленням від військової служби [26, 41].
На початку V ст. плебеї вже складали основну частину римського війська, в якому патриції займали усі командні посади. Спираючись на більшість громадян-воїнів, плебеї повели боротьбу за свої права, погрожуючи піти з Риму і заснувати своє місто. Такі явища в Римі отримали назву сецесії. З метою боротьби за свої права вони перейшли річку Аніо і розташувалися на Священній горі (перша сецесія 494 р. до н.е.). Патриції, втративши в їх особі найчисленнішу частину свого війська, налякалися і пішли на поступки. Результатом переговорів були так звані священні закони, що оголосила амністію для тих, що відокремилися, деякі послаблення у боргах, а головне, що визнала за плебеями право обирати своїх станових представників - народних трибунів і едилів.
При тодішніх соціально - економічних умовах і при низькому рівні продуктивних сил єдиним виходом вирішення соціальної напруги і задоволення вимог плебеїв було загарбання території сусідів. Це був шлях, на який вже стали римські царі, особливо Тарквінії. Замахи ж на сусідні території неминуче приводили до сутичок з сусідніми племенами, які в свою чергу претендували на родючу долину Лація і його морський солончаковий берег. Римські анналісти цілком правильно зображують кінець царського періоду і перші століття Республіки як суцільні сутички італійських племен з Римом і між собою. З дрібних сутичок, подібних до розбійницьких наскоків, розвивалися і справжні війни. Такими були, наприклад, самнітські і латинські війни IV - III ст. до н. е.
В ролі плебейських вождів найчастіше виступали заможні плебеї, які прагнули до відновлення царської влади. Після вигнання царів не раз робилися спроби захопити владу і встановити одноосібне управління на зразок грецьких тираній VII - VI ст. до н. е. Боротьба патриціїв з плебеями була жорстокою і кровопролитною. Вона проходила з перемінним успіхом. Якщо плебеї вирвали у патриціїв посади народних трибунів, то їм не вдалося провести аграрні закони, котрі були запропоновані Спурієм Касієм (486 р. до н. е.). Він запропонував роздати нужденним плебеям завойовані у герніків землі. Однак його законопроект не пройшов, сам він був звинувачений у прагненні до царської влади і страчений. В 454 р. за пропозицією народного трибуна Іцилія були розділені землі на Авентині (в той час приміський район Риму) серед найбідніших громадян.
Проте всі спроби утвердити в Римі тиранію не мали успіху. Деяку схожість із тиранією в Римі мав плебейський, або народний, трибунат, історичне коріння якого не зовсім ясне. Найімовірніше, що народні трибуни були представниками триб, по яких провадився збір ополчень і податків, встановлених сервієвою конституцією. Можливо навіть, що самі трибуни й командували цими ополченнями або принаймні частиною їх [26, 44].
Відмітною рисою трибунату був його священний, магічний характер. Народні трибуни перебували під особливим захистом підземних тектонічних божеств. Не тільки особа, але навіть одяг і житло народного трибуна вважалися недоторканими і священними. Людина, що вчиняла замах на трибуна, оголошувалася проклятою. Патриції, які довгий час не мирилися з трибунатом, врешті-решт були змушені визнати його як одну з основ римської конституції [26, 45].
Однією з головних переваг трибунської влади було право законодавчої ініціативи без попереднього схвалення з боку сенату. Порівняно з іншими магістратурами народний трибунат менше залежав від сенату; всі питання вони розв'язували в трибутних комісіях; вони могли накласти своє veto на будь-який закон і віддати до народного суду будь-яку урядову особу. Вибиралися трибуни на один рік, і після закінчення строку своїх повноважень вони, подібно до інших магістратів, ставали членами сенату, а під час перебування на посаді могли брати участь у всіх його засіданнях.
Драматичні події розігрались в середині V ст. до н. е. Досягнуті до цього часу результати все-таки недостатньо забезпечували положення плебеїв через відсутність писаного закону, що давав патриціям можливість довільного тлумачення права при відправленні суду. Тому в 292 році трибун Терентілій Арса запропонував на плебейських зборах скласти комісію для написання законів для керівництва консулам. Сенат відмовив у своїй згоді, але плебеї п'ять років підряд вибирали одних і тих же трибунів, які поновлювали пропозиції Терентілія. Патриції, нарешті, пішли на малі поступки: в 297 р. сенат допустив збільшити число трибунів до 10, в 298 р. плебеям для спорудження будинків надали громадську землю на Авентійському пагорбі (plebiscitum Icilium de Aventimo publicando), в 300 р. консули проводять в центуріатному зібранні Закон Атернія Тарпея, що надавав плебейським магістратам multae dictio(тобто право накладати майнові штрафи) і що встановив певну поступовість в накладенні штрафів, а також вищу межу безапеляційного штрафу (2 вівці і 30 биків). Оскільки плебеї, незважаючи на ці поступки, стояли на своєму, погодившись тільки на суто патриціанський склад законодавчої комісії, то в 300 році три патриції були відправлені до Греції ознайомитися із законами Солона, а після їх повернення складена у 302 р. кодифікаційна комісія з 10 патриціїв - „десять чоловіків для написання законів”, якій надали повну владу в державі: на цей рік не вибиралися ні консули, ні трибуни; не допускалася на децемвіров також і провокації. Впродовж 303 р. вони написали лише частину законів (на 10 таблицях), а тому їм була продовжена влада і на 304 рік; робота другого року дала ще дві таблиці [16].
Посадові особи в Римі проводили суд, керуючись звичаями, які походили ще до родового минулого і вже застарілими. До того ж магістрати - патриції - зловживали в судах, спираючись на своє тлумачення звичаєвого права, котре не було опубліковане і не могло бути перевірене. Комісія децемвірів приступила до розробки писаних законів. Однак в процесі роботи її члени почали зловживати отриманою необмеженою владою, що викликало обурення плебеїв і повторення їхнього виходу на Священну гору (449 р. до н. е. - так звана друга сецесія). Патриції знову пішли на поступки: був запроваджений закон, за яким кожний засуджений на смерть римський громадянин міг звертатися за захистом до народного зібрання.
Усі ці закони пройшли через центуріатні збори (дві останні таблиці були проведені консулами вже після падіння децемвірів) і склали так звані „Закони 12 Таблиц”. Вони були записані на 12 мідних дошках і виставлені на центральній площі Риму - форумі. «Закони ХІІ таблиць» надали величезний вплив на подальший розвиток римського суспільства і права. Старий звичай був замінений писаним правом, закріплюючим приватну власність, рабство і нерівність прав. Усяке зазіхання на приватну власність каралося, винних піддавали жорстокому покаранню і навіть страчували. В «Законах ХІІ таблиць» було зафіксовано правову відмінність патриціїв та плебеїв, патронів та клієнтів, вільних та рабів. Важливим досягненням плебеїв стало обмеження судового відсотку до 1 унції. Але патриції домоглися включення до тексту законів ряду пунктів, що утискали права плебеїв: їх шлюби з патриціями заборонялись, закріплювався інститут клієнтели, вигідний насамперед патриціанським сім'ям [16].
Після складення законів влада децемвірів повинна була закінчитися, але їм не хотілося втрачати владу: вони не складали з себе звання і олігархічно управляли державою, так що була влада свого роду десяти царів. Озлоблені плебеї шукали тільки приводу для повстання. Згідно з переказом, такий привід знайшовся в замаху децемвіра Аппія Клавдія на жіночу честь плебеянки Віргінії. Обурення плебеїв виразилося у повторному відході на Священну гору, крім того, вони зміцнилися на Авентині, звідки погрожували Риму. Лише стараннями Валерія і Горація вдалося переконати їх повернутися з умовою відновлення обрання народних трибунів і консулів (305 р.). Консулами були обрані примирителі - Валерій і Горацій. Вони провели ряд законів, Закони Валерія Горація, зміст яких зводиться до наступного:
1) підтверджувалася недоторканність особистості народних трибунів,
2) право апеляції до народного зібрання засуджених патриціанським магістратом на смерть або на тілесне покарання римського громадянина
3) і найважливіше - рішення плебейських зібрань отримували силу закону, обов'язкового і для патриціїв.
Таким чином, була ухвалена важлива вимога плебеїв займати найвищу посаду, однак патриції домоглися того, що представники плебеїв отримали право обиратися не на посаду консулів, а на посаду військових трибунів з консульською владою. На протязі наступних років консули не вибиралися, а на чолі управління стояли
Класова боротьба в Стародавньому Римі курсовая работа. История и исторические личности.
Реферат по теме Законодательное обеспечение местного самоуправления
Реферат: Правовое регулирование договорных отношений поставки и мены (бартера)
Реферат: Сравнительный анализ концепций Ф.Е.Василюка и А. Маслоу. Скачать бесплатно и без регистрации
Упаковка товара и ее роль в товарной политике фирмы
Реферат На Тему Крымская Война И Оборона Севастополя
Университет Диссертации
Процесс Управления Таможенной Системой Курсовая
Реферат: Положение о сбережении лесов
Курсовая работа по теме Анализ решения задачи линейного программирования на чувствительность к параметрам модели
Дипломная работа по теме Особенности учета и аудита на предприятиях общественного питания
Реферат по теме Мао Цзэ-дун. Жизнеописание
Курсовая работа по теме Определение полной первоначальной стоимости основных средств
Реферат по теме Юридические лица в римском праве
Сочинение по теме Поэзия Булата Окуджавы
Реферат На Тему Рекреационный Потенциал Российской Федерации
Когда Человек Становится Личностью Сочинение Егэ
Доклад: Комплексный подход и системно-функциональный анализ в социологии
Реферат: Исторический портрет Ивана Грозного 2
Курсовая работа: Аварийная служба
Реферат: Безопасность детей. Скачать бесплатно и без регистрации
Учет и анализ банкротств - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа
Инспекция министерства по налогам и сборам - Государство и право отчет по практике
Понятие земельного процесса в теории земельного права в Республике Казахстан - Государство и право контрольная работа