Київський ізвод: новаторство чи музейний експонат?

Священник Юрій Петролюк — про те, в чому полягають особливості київського ізводу церковнослов’янської мови, звідки той походить і як звучать у цій вимові богослужбові тексти.

ВІД РЕДАКЦІЇ. Майже рік тому в нашому Телеграм-каналі ми проводили опитування «Чи подобається вам ідея перейти на вашій парафії на богослужіння українською мовою?». Понад 100 читачів залишили тоді свої коментарі, в яких у тому числі висловлювалися за київський ізвод, хоча цього варіанту відповідей ми навіть не запропонували.

З часом дедалі частіше доводилося чути про так званий київський ізвод церковнослов’янської мови. Ми вирішили придивитися до нього й попросити поділитися досвідом тих, хто його практикує. Наприклад, із Великого покаянного канону київським ізводом цього року розпочався Великий піст для священника Юрія Петролюка.

У чому полягають особливості київського ізводу, звідки він походить і як звучать у цій вимові богослужбові тексти, читайте сьогодні на Діалог.ТУТ. (Оскільки церковнослов’янський шрифт некоректно відображається під час публікації на нашому сайті, тексти з церковнослов’янськими словами друкуємо у вигляді зображень.)

***

Тu єси́ Пáстuр дóбрuй, взuщи́ мене́ áгнця, і заблýждшого не презри́ мене́ [із 3-ої пісні Великого канону].

Дедалі більше в Українській Православній Церкві поширюється використання київського ізводу церковнослов’янської мови. Одні застосовують його поруч із синодальним ізводом, інші разом з українською мовою, а дехто взагалі повністю перейшов на звершення богослужінь згідно з цією редакцією. Залишається актуальним питання, чим все ж таки є цей ізвод. Новаторством? Актуалізацією «музейного експонату» через небажання послуговуватися в богослужінні національною мовою?

Особисто для мене київський ізвод — це традиційна богослужбова вимова Київської Митрополії, якої не потрібно цуратися, боятися або приписувати їй «реформаторські», а тим більше «єретичні» чи «боговідступні» властивості. Так, слід чесно визнати, що книгодрукування в цій редакції припинилося три століття тому, але тогочасні книжки збереглися, як і збереглося живе передання київської вимови серед віруючих Православної Церкви здебільшого в західній частині України, на сході Польщі та південному заході Білорусі.

У своїй практиці я тримаюсь позиції aurea mediocritas: беручи до уваги богослужбову літературу з XII до початку XVIII століття, знаходжу найбільш поширені варіанти слів та наголосів, які й застосовую під час читання та перенабирання текстів. Зазначу, що при всій повазі до митрополита Іларіона Вінніпезького, не поділяю його позиції щодо максимальної українізації ізводу, тому що тоді втрачається його сутність як мови церковнослов’янської. Проте, з іншого боку, я волів би триматися іншої думки владики Іларіона, радячи палким прихильникам надмірної українізації просто переходити на українську мову богослужіння, зберігаючи в ній приємні пахощі церковнослов’янського тексту[1].

***

Утрóба Твоя́ Бóга нам роди, воображéнна по нас, но я́ко Создáтеля всíх, моли́, Богорóдuце, да молúтвамu Твоїмu оправдúмся [Богородичний 6-ої пісні Великого канону].

Трохи історії. Церковнослов’янська мова — це неперевершений скарб Православної Церкви східних слов’ян, котрі за її допомогою вже не одне покоління виконують надзвичайно важливу справу звершення богослужіння. Упродовж більш ніж тисячолітньої історії існування Церкви Христової на теренах Київської Митрополії в цілому, та України як найбільш вагомої її частини зокрема, застосування цього богослужбового «інструменту» зазнавало певних змін. Мова богослужінь набувала нових слів та переосмислювала застарілі, запозичувала іншомовну богословську термінологію та віднаходила власні аналоги у рідних лексичних сховищах, але не менш важливим елементом її буття є існування ізводів.

Ізводом називається редакція або форма діалекту у вживанні церковнослов’янської мови в залежності від історичного періоду, коли вона мала актуальність використання, та території, де вона вживалась або вживається дотепер[2]. Щодо першого, історичного принципу, як правило, виокремлюються три періоди: давній (IX-XIV ст.), середній (XIV-XVII ст.) та пізній (від XVII ст. до наших днів).

Територіальний принцип має більш розмаїту систему, але умовно із підвидами визначимо їх так: паннонський (моравський, чеський ізводи); балканський (болгарський, сербський, хорватський, боснійський, македонський ізводи); руський [від слова Русь] (київський, із певними особливостями вимови в Галичині та Закарпатті; білоруський; московський, із своєрідною старообрядницькою редакцією, та найбільш використовуваний так званий синодальний).

Можна сміливо зазначити, що саме київський ізвод був, є і, власне, мав би бути й надалі «рідною мовою» богослужінь на наших територіях, не применшуючи при цьому доцільності паралельного використання національної мови, як ми бачимо це на прикладі Православних Церков слов’янських балканських країн.

Остання фіксація київського ізводу відбулася у XVII столітті завдяки видавничій діяльності славнозвісного київського митрополита Петра Могили (†1646), хоча не менш активним у видавничій справі був також лаврський архімандрит Мелетій Вуяхевич (†1697). Останній, за підтримки свого попередника, митрополита Варлаама Ясинського (†1707), аніскільки не змінив друкарської традиції у використанні київського ізводу, хоча й отримував за це певні докори з боку московської церковної адміністрації.

Річ у тім, що вже у ранній синодальний період щодо Київської Церкви та звичної для неї мови богослужіння були видані сумнозвісні укази Петра I та Святішого Синоду, в яких зазначалося зокрема, що «въ Кiево-Печерской и Черниговской тѵпографiяхъ вновь книгъ никакихъ, кромѣ церковныхъ прежнихъ изданiй, не печатать, да и оныя церковныя старыя книги для совершеннаго согласiя съ великороссiйскими такими жъ церковными книгами справливать прежде печати, дабы никакой розни и особливаго нарѣчiя въ оныхъ не было»[3], а «въ продажу употреблять одни тѣ книги, которыя въ московской тѵпографiи съ апробацiи Святѣйшаго Правительствующаго Сѵнода печатаются»[4].

Наприкінці XVIII століття митрополитом Київським став однокласник філософа Григорія Сковороди Самуїл Миславський (†1796). Після возведення на Київську кафедру він почав виконувати означений указ, однак це не завадило існуванню київського ізводу на українських парафіях, оскільки на місцях цей припис не виконувався і служили за звичною вимовою, використовуючи для цього «старі» київські книжки. Хоча і в «нових» виданнях лаврські типографи тривалий час деколи ще «забували» змінити київські наголоси.

Підтвердження використання в народі саме київського ізводу можна знайти у творах вітчизняних класиків, котрі під час цитування Святого Письма або ж богослужбових текстів оперують транслітерацією саме з київським ізводом. Так зокрема робив син Стеблівського (сучасна Черкащина) священника Симеона Левицького, видатний письменник та один із перекладачів Біблії українською мовою Іван Семенович Нечуй-Левицький (†1918)[5].

Таким чином, навіть за Російської імперії на теренах нашої Батьківщини не припинялася усна традиція київської вимови, хоча самі книжки друкувалися вже московським (синодальним) ізводом.

Фактичні зміни настали після приходу більшовицької влади, яка в рамках антицерковної діяльності припинила існування духовних навчальних закладів у всьому СРСР, а ті семінарії, що згодом були відкриті (в Москві та Ленінграді), навчали майбутніх священно- і церковнослужителів виключно єдиної традиції читання за московською вимовою.

Нині богослужіння київським ізводом звершуються здебільшого на заході України та помалу починають впроваджуватися на окремих парафіях Української Православної Церкви в інших частинах нашої країни. Проте, слід визнати, що не завжди це використання належним чином координується із відповідними правилами.

***

Соділáвъ єси́ спасéніє посрéді землі́, Щéдре, да спасéмся, вóлею на Дрéві розп’я́ться: Едéм затворéннuй отвéрзеся, вúшняя і нúжняя твар, язúці всі, спáсшіїся, поклоня́ються Тобì [із 4-ої пісні Великого канону].

Перейдемо до практичних питань.Під час застосування київського ізводу чи то за богослужінням, чи у приватній молитві необхідно пам’ятати, що його вимова за звучанням схожа на українську, залишаючись при цьому церковнослов’янською.

Головні фонетичні особливості у вимові київського ізводу полягають у таких відмінностях.

Деякі «незвичні» наголоси або слова для вух українців XXI століття виявляються цілком «звичними» при зверненні до праматері — мови болгарської, проте важливо також зауважити, що в багатьох випадках вживання київського ізводу має ґрунтуватися на належному й доброму рівні знань правил та фонетики української мови, позаяк саме вона допомагає логічному використанню вказаного ізводу. Щодо цього застерігав свого часу проф. Іван Огієнко[6], і він же, вже займаючи Холмську кафедру, писав, що «хто природно знає українську мову, навчається вимови [Київського ізводу – і. Ю.] відразу»[7].

***

Єгдà Судія̀, ся́дешu, я́ко Мuлосéрд, і покáжешu стрáшную слáву Твою̀, Спáсе, ѽ каковúй страх тогдà! Пéщі горя́щей, всíм боя́щuмся непостоя́нного сýдuща Твоє́го [із 8-ої пісні Великого канону].

Актуальність церковнослов’янської мови не повинна втрачатися чи переводитися у клас «музейного експонату», ба більш того, вважатися «мертвою», оскільки вона донині слугує молитовним потребам значної частини Європи[8]. Разом із тим слід адаптувати її до української мови, щоби зменшити спекуляції, які раз по раз з’являються в не близьких до Церкви суспільних колах.

Як існують богослужбові давньогрецька чи латинська мови, так і рідний для Київської Церкви ізвод повинен існувати і своїм буттям не применшувати українську мову, а навпаки, доповнювати її та збагачувати. Адже це саме та мова, котрою зверталися до Бога благовірні князі та княгині давньої Русі-України, якою більшість преподобних Києво-Печерських у різні часи підносили свої святі молитви за нашу Батьківщину, і якою прохали Бога про заступництво славетні лицарі православної української землі ― запорозькі козаки.

[1] Огієнко І., проф. Свята Служба Божа св. Отця нашого Іоана Золотоустого, мовою українською. Частина друга. — Львів, 1922. — С. 14.

[2] Періодизація та лінгвістична географія подана за приватною думкою автора і може різнитися із іншими опублікованими джерелами, що стосуються даного питання.

[3] Указ Петра I від 5.10.1720 р.

[4] Указ Святішого Синоду від 9.11.1766 р.

[5] Для прикладу, див. повість: Нечуй-Левицький І.С. Старосвітські батюшки та матушки.

[6] ЦДАВО України, ф. 2582, оп. 1, спр. 23, арк. 46, 46 зв., 47. Бланк Міністерства ісповідань. Машинопис за підписом І. Огієнка. Відпуск.

[7] Іларіон, арх. Українська церковна вимова. Практичні вказівки. Холм, 1942. С. 4.

[8] Див.: Мельник Я. Г., Лазарович О. М. Церковнослов’янська мова. Івано-Франківськ, 2012. С. 4.