Каяття

Не думаю, що маю право писати тобі. Я багато наважувався, щоб взяти ручку в свою руку. Вперше в житті я побачив, як тремтять мої руки. Це було дивним для мене, бо я ніколи не відчував такого до когось. Я навіть не привітався з тобою, думаю, в нашій ситуації це безглуздо.

Вперше дивлюсь на папір і не знаю, що написати. Напевне те, що мені шкода? Шкода, що я так вчинив з тобою. Інколи я думав, що якби я був трохи інакшим? Знаю, що вже нічого не виправити. Але тільки, коли я втратив тебе повністю, то став розуміти, що мені не вистачає твоїх безглуздих жартів, вічних обурень на людей, які дратували тебе через будь-яку дрібницю. Думаю, що я хотів би послухати це ще раз.

Хотів знову побачити, як сяють твої очі, коли ти дивився на щось невідоме, цікаве. Відчути, як ти обережно обіймаєш мене, щоб не налякати. Ти ж пам’ятаєш, що я не люблю тактильність, чи не так? Але тебе хотів обіймати вічність. Відчувати тремтіння твого тіла, бачити твої почервонілі щоки. Я знав, що подобаюсь тобі, але на жаль, не міг відповісти взаємністю. Я бачив в тобі тільки друга.

Мені шкода, що ми так і не змогли стати ближче. Думаю, я б хотів цього, але страх, що я потім буду покинутим, був сильнішим. Я навіть не знаю, що ще тобі сказати. Напевне те, що якби ми були б ближче один до одного, все було б інакше. Але чи так це?

Провина - дивне почуття. Вона не приходить із криком чи гучним каяттям. Вона просто заповзає під шкіру тихим, крижаним холодом і залишається там жити, повільно отруюючи кожен мій день. Тільки зараз, коли між нами утворилася ця глуха, нестерпна тиша, я нарешті почав усвідомлювати весь тягар своїх вчинків.

Коли я дивлюсь на себе в дзеркало, мені стає так противно від себе. Противно, що я не міг вчинити інакше, тому далі ламав тебе. Інколи я думаю, що якби мені вирвали язик, я б жив краще. Мені здавалося, що я все роблю правильно, але насправді я просто тікав від відповідальності, ранячи тебе своєю байдужістю та різкими словами. Щоночі, коли місто засинає, моя пам’ять перетворюється на спалах спогадів. Я прокручую в голові наші розмови, твої щирі спроби стати ближче, твій погляд, і відчуваю фізичну нудоту від самого себе. Як я міг бути настільки сліпим? Як міг не помітити, що руйную людину, яка відкрила переді мною свою душу?

Моє запізніле «вибач» зараз звучить занадто дешево й порожньо. Воно не вилікує твої шрами й не поверне той час, коли все ще можна було виправити. Ти заслуговував на турботу, захист і безмежну любов, а отримав від мене лише біль і розчарування. Я не прошу тебе мене зрозуміти чи виправдати, я не маю на це жодного права. Моя провина - це мій довічний вирок, і я нестиму його сам. Просто знай, що мені невимовно шкода за все. Вибач мене, якщо зможеш.

Хоча думаю, що це доволі безглуздо. Безглуздо сподіватись, що ти знову будеш поруч зі мною. Думати, що якщо я вибачусь, то ти напишеш мені листа в відповідь. Знову подивишся на мене, як завжди це робив. Від цього моє серце обливається кров’ю. Від розуміння, що це ніколи не станеться. Інколи я думаю, що бажаю бути поруч з тобою, навіть зміненим тобою. Просто, щоб знову відчути хоч крихту твого тепла.

Думаю, мені час прощатись з тобою.

Вибач мене, напишу це ще раз.

Прощавай!