Карпатська Україна

До складу ЧСР увійшли українські землі загальною площею 11,4 тис. кв. км. Вони були виділені в окрему адміністративну одиницю з офіційною назвою — Підкарпатська Русь. За переписом населення 1930 р. на території ЧСР проживало 549 тис. українців, що становило 3,8 % від загальної кількості населення республіки.

Становище карпатоукраїнців було кращим, ніж становище українців у радянському союзі, Польщі або Румунії. Так як Чехословаччина мала міцні демократичні традиції. Кожен, хто поважав конституцію міг користуватися проголошеними в ній свободами. Також чехословацький уряд намагався економічно розвинути цей край. Зокрема, будувалися дороги й мости, електрифікувалися міста та села.

Уряд відібрав у поміщиків землю, поділив її на малі земельні ділянки (парцели) й через банк продав селянам. Близько 32 тис. селянських господарств одержали додатково 29 тис. гектарів землі. Однак під час депресії 1929–1933 рр. чимало з них були змушені брати банківські позички, щоб звести кінці з кінцями. У неврожайні роки села потерпали від голоду.

Політичне життя в Закарпатті, попри економічну й культурну відсталість, було надзвичайно насиченим. На регулярних виборах місця до чехословацького парламенту виборювало до 30 партій. Найвпливовішою силою серед українців вважали українофілів. Вони здебільшого гуртувалися в Українському Національному об’єднанні. Головною метою руху (основу становила інтелігенція) вважалося пробудження національної самосвідомості населення. Лідером руху став Августин Волошин, який очолював Християнську народну партію (ХНП). Вона ініціювала діяльність товариства «Просвіта», що розгорнуло масштабну культурно-просвітницьку роботу серед українського населення. У 1936 р. у краї діяло 14 філій «Просвіти» та 233 читальні.

Другою впливовою політичною силою стало русинство, яке протистояло українофілам. Представники цієї течії стверджували, що слов’янське населення Підкарпатської Русі є окремою нацією русинів, відмінною від українців.

Третьою політичною силою були комуністи. Вони використовували соціальні протиріччя в суспільстві, піднімаючи населення краю на страйки та демонстрації. У 1924 р. на виборах до парламенту за комуністів проголосувало 40 % виборців. Але згодом українське населення змінило своє ставлення до комуністів. Причиною була політика сталінського тоталітаризму щодо українства в СРСР. На виборах 1935 р. кількість поданих за комуністів голосів знизилася до 26 %.

Мала прихильників у Закарпатті й політична течія карпаторосів, яка орієнтувалася не на Прагу, а на Будапешт. Їх називали мадяронами. Вони ставили за мету приєднання Закарпаття до Угорщини з наданням йому автономії.

Наприкінці вересня 1938 р. у Мюнхені пройшла конференція за участю Німеччини, Італії, Франції та Великої Британії, яка розглянула претензії А. Гітлера до Чехо-Словаччини. Бажаючи «умиротворити» німецького фюрера за всяку ціну, Франція і Велика Британія погодилися на приєднання до Третього райху промислово розвиненої Судетської області, у якій мешкало 3,2 млн німців. Після задоволення німецьких претензій Польща та Угорщина також висунули вимоги про приєднання чехословацьких територій. На початку жовтня 1938 р. Польща одержала територію в тисячу квадратних кілометрів із 230 тис. жителів – Цешинську область. Польський уряд спробував анексувати й Закарпатську Україну, однак на заваді став Гітлер.

7 жовтня Словаччина сформувала власний уряд. Скориставшись цим прецедентом, лідери українофілів, русофілів і русинів звернулися до Праги з вимогою негайно надати Підкарпатському краю автономію, як це передбачалося умовами Сен-Жерменського договору. У тексті договору прямо вказувалося:

«Територія південнокарпатських русинів буде мати сойм самоуправління. Цей сойм матиме законодавчу владу у справах мовних, шкільних та релігійних, а також у питаннях місцевого самоуправління та у всіх інших питаннях, якими буде наділений законами чехословацької держави».

11 жовтня празький уряд затвердив першу автономну адмiністрацію на чолі з русофілом А. Бродієм. У Раді міністрів Підкарпатської Русі були представлені основні політичні партії, що належали до двох блоків – русофільського й українського. Автономний уряд проіснував лише два тижні. Чеська контррозвідка здобула незаперечні докази того, що Бродій працює на угорські спецслужби (оперативне псевдо – Берталон). 28 жовтня празький уряд призначив прем’єр-міністром Підкарпатської Русі А. Волошина.

А. Волошин сформував уряд лише з членів УНО. Керуючись розпорядженням празького уряду про розпуск політичних партій, Волошин розгромив усі окружні комітети й первинні осередки крайкому КПЧ. Комуністи перестали існувати як впливова політична сила, багато з них покинули Закарпаття. Своїм головним завданням уряд А. Волошина вважав консолідацію національних сил для відродження самостійної української держави. Тоді ж створено і Карпатську Січ. Загальна кількість вишколених січовиків становила до 2 тис. осіб. Однак вони не мали права носити зброю.

Карпатська січ — організація народної оборони, що виконувала функції збройних сил Карпатської України.

Але наприкінці 1938 р. Угорщина, заручившись підтримкою Німеччини, стала вимагати від Праги поступитися південними районами Словаччини та Підкарпатської Русі. Чехо-Словаччина на той час уже не мала важелів впливу на ситуацію і зазнавала нових втрат. Угорщина загарбала південні райони Підкарпатської Русі. Унаслідок таких подій український автономний край втратив Ужгород, Мукачеве й Берегове з прилеглими районами. Уряд А. Волошина вимушений був перебратися з Ужгорода до Хуста.

На початку березня 1939 р. Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехо-Словаччину. Чехія приєднувалася до Третього райху, Словаччина одержувала примарну незалежність. 12 березня Гітлер дав свою згоду на окупацію Карпатської України Угорщиною, щоб надійніше прив’язати її до Німеччини в майбутній європейській війні.

А. Волошин та його оточення намагалися знайти вихід зі складного становища, 15 березня 1939 р. сейм проголосив державну самостійність української території, що стала називатися Карпатська Україна. Президентом Карпатської України було обрано А. Волошина.

Угорська армія почала просочуватися через кордон невеликими загонами ще в ніч на 14 березня. Безпосередньо на кордоні в цей час уже було зосереджено 12 дивізій.

Прем'єр А. Волошин віддав наказ видати резервну зброю Карпатській Січі. Після зіткнень із чеськими військами під командуванням генерала Прхали, що намагалися роззброїти карпатоукраїнські війська, Карпатська Січ взяла під контроль територію країни, хоча в цей час угорські війська вже захопили перші українські села: Підгіряни, Кольчино і Коропець.

З перших же годин угорського вторгнення частини Карпатської Січі вели кровопролитні бої з переважаючими силами противника по лінії Ужгород-Мукачеве-Берегово-Севлюш. Зрозуміло, що шансів виграти в цьому зіткненні не було, але як сказав Михайло Колодзінський, один з трьох членів Генерального штабу Карпатської Січі:

«коли вже немає розумного виходу з тяжкого становища, то треба вміти вмерти по-геройськи, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь».

Михайло Колодзінський зробив як сказав — геройськи загинув разом з бійцями Карпатської Січі, яких він, як і інші члени ОУН набирали й готували саме до таких зіткнень. Інший член Генерального штабу Роман Шухевич разом з Р. Яри, А. Мельником, В. Курмановичем покидають Карпатську Україну.

Найбільший бій відбувся на Красному полі. 16 березня 1939 р., зазнавши значних втрат, ворог зумів захопити Хуст, а 18 березня більша частина території Карпатської України була окупована угорськими військами. До 7 липня 1939 року вона була анексована.

17 березня 1939 на третій день окупації Карпатської України мадярські жандарми гнали на перевал через села Нижні Ворота, Верб'яж, Завадка колони полонених, переважно галичан-вояків Карпатської Січі і передали їх польській прикордонній службі, яка розмістила полонених у підвалах своїх казарм. Наступного дня, 18 березня 1939, до сходу Cонця полонені були розділені на колони, відконвойовані вліво і вправо від перевалу по лінії кордону приблизно на півтора-два кілометри і розстріляні на закарпатській стороні над селами Нова Розтока і Верб'яж та між селами Петрусовицею, Жупанами і Лазами. Число розстріляних, за оцінками свідків, становило 500—600 полонених.

Ватажок Хустських січовиків Олександр Блистів-«Гайдамака», перебуваючи в хустській в'язниці, не мав олівця, тому шпилькою проколов палець і кров'ю написав записку:

Я, Олександр Блестів, 22-річний з Хуста, іду на смерть за те, що любив свою рідну Україну.

У гірських районах Карпатської України загони «Карпатської Січі» продовжували боротьбу з угорськими регулярними частинами до кінця травня 1939 р.

У кінці березня 1939 р. президент республіки Августин Волошин і частина уряду на чолі з прем'єром Ю. Реваєм виїхала через Королівство Румунія в еміграцію. Повноважні карпатоукраїнські представники залишили край через півтора місяця після початку прямої агресії Королівства Угорщина. До 30 квітня 1939 року в Хусті офіційно діяла Українська евакуаційна комісія на чолі з Володимиром Бірчаком.

Бойові втрати сторін протягом війни склали:

• «Січовики»: 430 убитими, понад 400 пораненими, близько 750 полоненими;
• Угорська армія: 197 убитими, 534 пораненими. Офіційні угорські дані: 72 убитими, 163 пораненими, 4 зникло безвісти, 2 полонених.

При захисті Карпатської України, за різними даними, загинуло від 2 до 6,5 тис. осіб. Різниця пояснюється тим, що більшість з них загинула не в зіткненнях з регулярними угорськими частинами, а в результаті зачисток і розстрілів полонених.

Недовгий період існування Карпатської України став однією з найяскравіших сторінок багатовікової боротьби карпатських українців за встановлення української державності. Ми не раз згадаємо тих хто поліг у бортьбі за вільну Україну.

Сьогодні ми воюємо із більшовицькою навалою яка погубила не один мільйон українців і цього разу ми переможимо цю потвору. Слава Україні! Слава Нації! Україна!