Кам'яний кіт

https://mrakopedia.net/wiki/Історія:Кам%27яний_кіт

Скажу одразу: не хочу кидатись фразами типу “Ця історія абсолютно реальна”. Можливо, частково це була лише гра моєї уяви, фокуси мозку через тривалий стрес. Але хочу записати усе, що сталось

Півроку тому я змінив роботу та переїхав на нову квартиру. Працювати доводилось багато і важко, тож у вихідні я зазвичай не робив нічого, окрім сну, довгих прогулянок або читання в тінистому парку. А біля нового будинку був ліс. Справжній. Таких не було ані у старому районі, ані у моєму рідному місті. Я завжди любив природу, тож мені кортіло влаштувати собі невеличкий похід – але не хотів ризикувати йти туди на самоті: ліс був по-справжньому величезний та дикий. А ще (в деяких ділянках) – замінований.

Та все ж, після ретельного дослідження ґугл мап, я зрозумів, що поруч є одне невелике селище. І в ньому є якийсь цікавий меморіал. А ще (і я від того відчув приємну ажитацію) туди можна було пройти через ліс – прямою безпечною стежкою, без великих поворотів та розвилок. Тож наступних вихідних я пообіцяв собі відправитись туди.

Але не так сталося, як гадалося. Точніше, не з першої спроби. І отут вже почалося щось... незрозуміле. Кожен раз я проходив майже половину шляху, і кожен раз мене зупиняло... щось. То навушники, що розрядились, та забутий вдома павербанк. То чомусь сонце сідало швидше, ніж я розраховував, а я не хотів повертатись по темноті. То якийсь підозрілий чолов’яга протеліпався мені назустріч звідти, через що я раптом відчув якусь тривогу та повернув назад. Випадкова фігня, насправді, якій би я й не приділив уваги – якби не все, що відбулося потім.

Бо одного дня я все ж наважився пройти цей шлях до кінця. Підготувався серйозно: усе зарядив, павербанк узяв, серветки, бутерброд, термос з кавою, пляшка води, зручне взуття - все було готово для мого походу, і навіть більше, ніж треба - до селища я мав по ідеї добратися всього за пару годин.

Мій похід розпочався десь о другій. Я йшов в звичайному своєму темпі, обганяючи батьків з дітьми та собачників, пропускаючи вперед бігунів та велосипедистів. На вході в ліс зі сторони міста завжди було багато народу. Але чим далі я заходив, тим менше було попутників: велосипедисти та бігуни звертали на інші доріжки, собачники розвертались назад. “От і добре”, - подумав я, зробивши звук в навушниках тихіше: тепер подкаст в мене звучав під акомпанемент лісових пташок.

Нарешті я добрався до того місця, де мене до того спіткали невдачі. Прямо переді мною лежав величезний ворох якогось заскорублого гілля: чи то старе дерево розсохлося та впало на стежину, чи то кущ так розрісся й теж засох від старості. Стежка ж повертала трошки вправо та, як показувала мапа, далі йшла собі вперед за цією химерною “брамою”.

На пару хвилин я застиг перед поворотом. В нутрощах на мить з’явилось холодне слизьке відчуття... “Може, краще не треба?”- виринув звідкілясь внутрішній голос. Але на цей раз я не дав волю ваганням – вирішив дійти до села, значить, дійду. Якщо не сьогодні, то коли іще? То ж я набрав повітря й повернув направо, обходячи страшне галуззя.

Нічого не сталось. Сонце так само світило, пташки на деревах все ще кричали. “Ото дурне, - сказав я сам собі, - Серйозно? Серед білого дня злякався дерева у лісі?”

Тим часом дорога ставала трохи горбистою, і на одному такому горбку попереду я побачив... кота? Маленька сіра тваринка сиділа абсолютно нерухомо, і трохи неприродньо хилилася вбік. Коли я підійшов ближче, то зрозумів – то була кам’яна статуетка.

Звісно, я здивувався. Кому потрібно ставити пам’ятник коту посеред лісу, ще й прямо на дорозі? Та й не схожа була ця статуетка на пам’ятник – занадто вже грубо зроблена, наче нашвидкуруч витесана з придорожньої каменюки. Я розглядав її, вимкнувши навушники, у непорушній тиші... Проте недовго. “Цікава народна творчість”, - подумав я, і, сфоткавши кота на телефон, попрямував далі.

Подкаст в навушниках закінчився, далі почалася музика, яку я теж заздалегідь завантажив. Але я ніяк не міг на ній зосередитись: правим вухом я все сильніше відчував якесь гудіння. Я зняв правий навушник, думаючи, що той, можливо, зламався, проте відчув цей звук навіть чіткіше. Десь справа від доріжки бринів стугін, як від лінії електропередач, але не такий рівномірний, неначе живий... Я зробив кілька кроків в той бік. Ще двох мені вистачило, щоб дійти до великого куща бузку і зрозуміти, що цей гул видає значна кількість мух, які кружляли над ним.

“Мабуть, тварина якась здохла”. Було трохи бридко, та я нічого не зміг зробити зі своєю цікавістю й автоматично зазирнув за кущ.

Там, у високій траві, стояли два невеличкі кам’яні ідоли – такі я бачив у дитинстві в музеї рідного міста. Вони виглядали дуже старими, округлими, майже без якихось виразних форм – наче обтесані з усіх боків степовим вітром. І майже повністю вкриті мухами, жуками, черв’яками та іншими не дуже приємними жителями підліску.

Ця знахідка була ще дивнішою за попередню. Як опинилися ці штуки в цьому лісі? Їх наче немає бути в цьому регіоні?.. Я пішов геть, назад до стежки, намагаючись відігнати від очей образ купи комах, що ворушиться на каменях. І чого їх там так багато? Може, то чиясь могила?..

“Якщо це могила, то явно свіжа”, - раптова думка, мов блискавка, вдарила мене по потилиці.

“Та годі тобі, параноїку, - відповів я сам собі, - там, напевно, таки здох якийсь бродячий пес. Причому давно, бо запаху ніякого не відчувалось.”

Але напруга не хотіла відступати. “Мені ще близько години йти”, - глянув я на екран телефону, тож вирішив змінити плейлист: увімкнув бадьорий панк. Наче це мало врятувати мене від якогось гнітючого передчуття.

Та через хвилин п’ять, навіть попри гучну музику, я чітко почув, наче щось гепнуло в мене за спиною. Щось важке – як стовбур дерева. Чи людське тіло.

Тремтячою рукою я моментально вимкнув навушники та обернувся. Позаду нічого не змінилось, але про всяк випадок я продовжив йти без музики, і відчував, як холодна крапля поту неприємно стікає спиною. Інтуїція вже майже волала мені розвертатися негайно, та я все заспокоював себе тим, що це все через поганий сон, а також “ну що такого може статись на прямій лісовій стежці з міста до села?”.

Та через пару десятків метрів “пряма стежка” вже стала звивистою – через нариті два роки тому окопи. Як не прикро, та до таких пейзажів вже звик не я один, тож мене це не зупинило. А шкода.

Одразу за перекопаною ділянкою дороги ліс став густішим і темнішим, а сосни – нижчими, з вигнутими перекрученими гілками. Різко повіяло холодом – і не через те, що світла поменшало, ні. Так відчувається, коли в теплій квартирі відчиняєш морозильну камеру і стоїш перед нею. І я теж зараз стояв, не в змозі поворухнутись. Стояв, немов у химерному сні, й роздивлявся навкруги: деякі приземкуваті дерева сплітались гілками; трава, незвично густа й темно-смарагдова, частково вкривала мій шлях попереду. В ній лежало щось округле, жовтувато-сіре, і мені чомусь дуже не хотілося роздивлятись, що саме.

Клац!

Позаду, десь в парі метрів від моєї спини, виразно роздалось клацання зубів.

Я здригнувся, майже підстрибнувши на місці, і нарешті отямився. Серце шалено закалатало. Це вже не було схоже на те, що мені щось почулося, та й переплутати це я ні з чим не міг: в мого дядька були крупні собаки, і звук їхніх міцних щелеп я знав з дитинства. Руки моментально спітніли, від жаху скрутило живіт. Треба було вертатись назад, але як повернутись обличчям до того, що зараз отак клацнуло?

Пару хвилин я вмовляв себе змиритися з тим, що зараз, напевно, доведеться битися з псом (не на життя, а на смерть) і повільно повернути спочатку хоча б голову. За спиною не було геть нікого. Жоден кущ не рухався; якщо пес і був – то або примарний, або вже пішов геть.

“Досить з мене цих пригод”, - вирішив я й розвернувся назад, - “Не знаю, чи то в мене вже дах тече, чи з цим лісом дійсно щось не так”. Але спочатку потрібно було знайти якісь кущі – живіт все ще безжально крутило, й терпіти до дому більше години точно б не вийшло.

Але варто мені було лише зайти за один з них та розстібнути ремінь, як я відчув, що по ногах щось повзе. Я поглянув униз та рефлекторно скрикнув: десятки мурах лізли з кросівок на мої голі по коліна ноги. Я побіг, струшуючи їх, а вони все не закінчувались, наче зробили собі мурашник прямо в моєму взутті.

Я біг та підстрибував, страждаючи від мурашиних укусів, з криком “Та звідки вас, бляха, стільки взялося?!”, поки нарешті не впилявся ліктем у дерево. Гострий біль пронизав руку до плеча, аж трохи в очах потемніло. А коли я знову міг бачити, мурах вже не було.

Як не було і стежки.

Так, з моторошної частини з дивними деревами я однозначно вийшов. Але тепер ліс переді мною – як і позаду, як і з усіх боків – був як Всесвіт на великих масштабах: рівномірний та однаковий. Без жодних опізнавальних знаків. І без стежки.

Сонце вже почало опускатися. І от тоді мені стало вже по-справжньому страшно. Так, можна було йти в його сторону, бо місто було на заході, але що як я не встигну? Я витягнув телефон: виявляється, я проблукав тут не менше чотирьох годин!

Потрібно було поспішати. GPS на карті відмовлявся працювати без мобільного інтернету, а той, як на зло, показував підступну Е-шку.

“Головне – це знайти стежку”, - повторював я собі, щосили намагаючись наздогнати сонце, яке вже частково сховалося в кронах дерев. “Можливо, коли воно сяде, я зможу зорієнтуватись на вогні з міста”, - заспокоював себе я, щосили намагаючись не панікувати. Але цього не сталося. Небо ще було світлим, та ліс вже почала охоплювати пітьма. “Мабуть, відключення. На що ж я ще розраховував?” - тоскно подумав я, продовжуючи вперто йти туди, де мені здавалось, сіло сонце.

Я намагався звати на поміч, але не схоже, щоб хтось взагалі часто бував в цій місцині. Не так лякала можливість заблукати й провести тут ніч, як думка, що ліс не повністю розмінували. Або зустріч із тим, що клацало зубами за моєю спиною. Чи з тим, що я тут ще не зустрів. Так чи так, надія вибратись ще жевріла в мені якийсь час… Поки я не зрозумів, що остаточно втратив відчуття напрямку.

Ґугл мапа так само показувала сірий кружечок там, де я останній раз вмикав інтернет, і я точно знаходився далеко від того місця. У носі защипало, до очей почали підступати сльози. “Отак по-дурному загинеш тут, і ніхто навіть не знайде”, - гірко всміхнувся я, проте було зовсім не до сміху. Ліс навколо був темним і однаковим з усіх боків. Як космос.

Та наче цього було замало, і в темряві між деревами щось – ні, не щось! ніби сама темрява трохи ворухнулась. Я, вже на грані нервового зриву, не став дивитись в той бік. Та з іншого відбувалось те саме. Пітьма оживала, набувала форми, неначе розкривала крила, як нічний птах, і рухалась… Рухалась до мене.

Я оскаженіло заволав та кинувся бігти – без напряму, дивлячись лише собі під ноги, дивом не врізаючись у дерева та кущі, я все біг, біг та ревів, як мала дитина – і молився. Зараз я вже не пригадаю слів цієї молитви, бо робив це вперше за все життя. Можливо, я її вигадав. Але, як виявилось, вона спрацювала.

Я намагався дивитися лише вниз, та все ж оком вхопив знайому фігурку: кам’яного кота, що вмостився на пагорбку посеред стежини… Стежка! Я знайшов її! Все ще плачучи, але тепер вже від щастя, я погладив його, і чимдуж помчав в сторону дому. Ноги самі несли мене на якихось надприродних швидкостях, так що я вилетів з лісу на дорогу, до біса налякавши водія вечірньої маршрутки – а він мене, оглушивши сигналом.

Я все ще був у темряві, але у безпеці. Навколо ще тинялися перехожі, їхали додому останні автівки. Страшенно хотілось випити чогось міцного. На щастя, в магазині біля будинку ще світилась вивіска. За 3 хвилини до закриття я встиг купити пляшку коньяку. Та як я потрапив на свій поверх і що було потім – я вже не пам’ятаю. Наступного дня я проспав до самого вечора, і лише тоді відчув, що мене потроху відпускає.

∗ ∗ ∗

Після того я ще довго уникав прогулянок лісом, навіть на відстані, де ще ходять собачники та матусі з візочками. Іноді ходив обабіч вулицею, заглядаючи поміж дерев, ніяк не в змозі запитати ліс: що це було? Що він таке?

Мені не снилися жахіття. Та все ж сон погіршився – не тільки через російські обстріли – ще й через не розв'язані питання.

Та все ж одного дня відповіді знайшлись.

Я повертався з роботи ввечері й присів покурити на лавку, а до мене підійшов стрільнути сигарету дід з сусіднього будинку. Потім попросив посидіти поруч – я був не проти. Дід виявився балакучим, і навіть приємним співрозмовником, то ж згодом на лавці з нами опинилися ще дві пляшки пива.

Він був з місцевих старожилів, багато розповідав про цей район (мене ж про моє рідне місто тактовно не розпитував). І от, коли вже пива майже не залишалося, я спитав його про стежку до села. “От, бачите на карті”, - я тицьнув пальцем в свій телефон. Дід довго щурився, а потім кивнув головою - мовляв, зрозумів.

— Там тупик, - сказав він, - не веде вона до села. Тільки автобусом зараз можна доїхати.

— В якому сенсі – тупик?!

Я не витримав і розповів йому усе, що вже якийсь час забирало мій сон: про передчуття, про “браму” з гілок, про кам'яного кота, ідолів, перекручені сосни і темряву, що матеріалізується. Дід хмурився, але мовчав, поки я говорив. “Якщо вирішить, що я псих – нехай. Це як їхати з кимось у потязі. Він же може просто зараз встати й піти до себе.”

Проте, коли я закінчив, дід тяжко закряхтів і попросив ще одну цигарку. Довго м’яв капсулу пальцями, роздумуючи і дивлячись кудись у простір, а потім сказав наступне.

– Хлопче, ти ж наче не з дурних… Як ти не помітив усіх тих знаків, що туди не можна? Ну от – як? Ти й правда міг там пропасти, і кісточок би не знайшли.

Я мовчав, очікуючи пояснень.

– Через ліс до села не потрапиш. Тепер вже ні. Захист там потужний поставили після сорокових… Там масові розстріли були. В 30-х – комуністи, в 40-х – німці… І усі з того боку заходили, що й ця твоя стежка. То ж тепер жодний чужинець звідси туди прийти не може. Та брама – це як колючий дріт, твоє відчуття небезпеки перед нею – як табличка “обережно, міни”, а кіт отой… Ну, це типу як КПП. Якщо ти чужий, чим далі заходиш, тим складніше тобі буде йти далі: що вперед, що назад. Ой, не дурні люди це робили, ой, не дурні…

Я сидів, приголомшений цією інформацією, але вже знав, що сьогодні буду спокійно спати вночі.

— А якщо хочеш глянути на меморіал, - дід знов закряхтів і піднявся, - то поїдь як нормальна людина, шо ти як той…, - і, навіть не встиг я розкрити рота, відповів завчасно на моє питання, - Тринадцятий автобус, від метро до кінцевої.