Калідаса — Народження Бога війни Кумари

Рудківський Богдан

Калідаса — Народження Бога війни Кумари
Пісня 8
1

Шива одружився із Парваті,

Та охопила боязку тривога, -

Вона хотіла утекти від бога

Хоч і бажала його палко обіймати.

Він з нею заговорить - та ні слова богу,

Грудей її торкнеться - і вона палає,

Та відчуваючи, як він її жадає,

Цуралася бажання молодого.

Як був коханням томлений, і вії

Зімкне він, то - прилине серед ночі,

Він усміхнеться їй, - закриє очі,

Б’ють блискавиці в небі без надії

Вона тремтіла під його рукою,

Він руку прибирав неждано,

Але завжди ставалось, що круг стану

Ров’язувався пояс сам собою.

“Насолоди його, - їй подруги казали -

Він більше всього цих утіх бажав”, -

Та тільки поряд з нею бог лягав,

Вона все з переляку забувала.

І говорили про пусте, бувало,

Запитував і ждав відвіту Шива,

Та - слухала, як лань сором’язлива,

Не кліпала, і мовчки лиш кивала.

Зірве тканину із грудей, потроїть погляд:

Він на чолі розкриє третє око, -

Вона замре, зітхає ненароком,

Долонями прикриє очі, сяде поряд.

Її він ледь обійме, - то вздовж тіла

Вона безпомічно опустить руки:

Боялася що він завдасть їй муки,

Хоча кохання Шиви і хотіла.

Жадала поцілунків без укусів,

І щоб слідів на шкірі не лишалось,

Лиш коли ніжний був - вона здавалась,

Насмілившись піддатися спокусі.

А коли подруги її удень просили

Повідати про любощі нічні,

Вона соромилась, і ніби у вісні -

Мовчала у чарівному безсиллі.

Себе побачить в дзеркалі з любимим

На ранок після близості нічної,

І їй здається, що вони обоє -

Одне створіння, щось нерозділиме.

З відрадою дивилась її мати

На юність, що коханому жадана:

За неї була рада несказанно,

Як бачила щасливою Парваті.

І дочку щастям наділяла щедрість!

Спочатку хоч любилась поневолі,

Та врешті решт - вона позбулась болю,

Й неспішно пізнавала пристрасть.

Вона до нього все сильніше притискалась,

Блаженствувала, спочивала поряд,

А як із нетерпіння розривав він пояс -

Руці уже ледь-ледь пручалась.

Були години ці для них блаженні,

Боялись розлучатись на хвилину,

І випивали до останньої краплини

Всі келихи любовних ласк таємні.

І їх оголеності млість єднає,

Впивались один одним без упину:

Рука ринає у води глибини

Він п’є вуста, ні - гирло річки випиває.

Щоб всолодитись і її насолодити,

Навчав мистецтву пристрасті дружину,

Від вдячності - світилась, як жоржина,

Йому себе давала пригубити.

Від болю, завданого губці нижній

Його зубами, вона тим рятувалась,

Що ротом зраненим торкалась

Чола, де місяць сходив дивовижний.

Як втретє западав глибоко

Із локонів її пилок сандалу,

То диханню її, що розпахало,

Як лотос, - підставляв він око.

Так у палаці тестя, у владаря гір,

Добра преповнений до божества кохання,

Бажаний він і сповнений бажання,

Весь місяць із дружиною провів.

І розстаючись з тестем, що був окутий горем

Через розлуку з дочкою, Всевладний

Разом із милою, яка покірна і принадна,

Понісся на бику у далечінь за гори.

Як вітер, бик летів і мчався,

І у коханої пишніли груди,

І бог бажав її іще раз осягнути

У вишині, де Меру звеличалась.

На Мандарі, в ущілині під схилом,

Де Вішну йшов у самоти шуканні,

І амритою скроплений був камінь -

Бджолою над лицем звивавсь, як шило

Як тільки Равани ревіння чула люба,

То з остраху стискала шию чоловіка,

Коли на кряж прибули, бурий споконвіку,

І місяць на чолі його являвся біля чуба

На Малаї блаженну втому у владики

Триокого відчула мила - пообідню,

Та свіжість їм приносив вітер півдня,

Їх лоскотав пилок дерев гвоздики

Торкнувшись лотосом його, - коханий

Веселий був, - та свій скидала одяг,

Закривши очі, м’яко поринала в воду,

І рибки поясом звивалися круг стану.

Пуломи дочок вартими були убрання

Що він їй дарував із ніжних квітів.

Апсари би віддали все на світі,

Дивилися на нього в знемаганні.

Так насолоджувався сильний бог залассям

Земним і тим же часом позаземним,

Знайшов пристанище в приємній

Діброві, що йому тінистою здалася

Сказав: “Поглянь, - на скелях і на річці

Нерівномірні плями темряви і світла

Гора при сяйві місяця розквітне,

Слона нам нагадає підчас тічки.

Ось лотос білий, він приємний оку -

Від бджіл втомився, що дзищать нещадно,

Сік місяця нічний впиває жадно,

Він розкривається і поринає в спокій

Дивись, - повисло місячне проміння

На дереві прекрасному, неждано

Розвіяв вітер значення обману:

Вбрання прикинулось світінням!

Мені здається, що тобі не складно

Зібрати по краплині срібне сяйво,

Що на траві яскриться, наче майво,

Своє волосся вкрасити принадно.

Тут Місяць трепетний, круглившись диском,

Із зірочкою юною млоїться,

А пристрасті незаймана боїться -

Любимий вперше став їй близьким!

І як цукрової тростини м’якоть,

Твої ясніють білизною щоки,

Та ти у небо дивишся глибоке,

І місяцем вони облиті - ваблять!

“Скуштуй, - тебе богиня ночі просить, -

Вина, що деревом народжене чарівним:

Воно дає утіху юнакам і юним дівам,

В посудині, у сонця камені - приносить!”

Твій рот пашиться, пломеніє,

І пристрасть у очах хмелить-п’янить -

Для чого ж те вино, що пусто веселить

Тобі, як через тебе чоловік п’яніє ?

За благо дар богині ти прийми.

Відпий вина любові з кубку-каменю” -

Так Шива говорив з коханою

І напоїв її вологою з п’янкої глибини.

Як амра скромнолиста силою

Творця неждано віднаходить чари

Рунистого цвітіння сахакари -

Дружина стала пристрастю окрилена .

Забула сором, що його знавала,

І над собою дві прийняла влади:

Коханця силу й пристрасті обладу, -

Їй солодко в них двох в неволі стало!

Блукали очі, мова плуталась неясна,

У неї на чолі блистіли краплі поту,

І не вустами - поглядом голодним

Він пив її, пив довго, жадно і безчасно.

Її підняв він з поясом розкішним

Відніс дружину в затишні покої

І круглих стегон ваготи тремкої

Дар - ставав для нього наймилішим!

На лебедеподібному покрові ліжка

Який здавався Ганги берегом прекрасним,

Вони удвох на хмарі, що хвиляста,

Як Місяць і зоря зливались ніжно

І тільки на світанку зглянувшись над нею,

Її стискаючи в обіймах, невблаганний

Їй відпочинок дав, знетомлену коханням,

І млосно віки закривались з ранньою зорею

Прокинувся од сну бог, мудрістю розквітлий,

І лотоси прокинулись в озерах сонні,

Кімнари - напівлюди-напівконі -

Благословили ранок радісний і світлий.

Народжений на гімалайських схилах

Примчався вітер, запахами віяв

Квіток і вод озерних, він леліяв

Коханих, що ніжилися, наче у вітрилах.

Зненацька скинув одяг був крилатий,

Сліди червоні він явив на стегнах сміло!

Коли ж вона було хотіла вкрити тіло

Коханий бог притримував Парваті

Він бачив з пильнування зчервонілий -

І погляд цей, і лик її бажаний,

І рот, і над бровами знак багряний,

Й волосся, що забуло сором - осміліло.

Подружжя вдень із ліжка не вставало,

І ні на хвилю не спинялась ніжність,

І фарба сходила із стегон білосніжних,

І зі слідами залишалось м’яте покривало.

Він упивався вуст її нектаром,

Чим більше пив, тим спрагліше жадав,

Він за бажанням для богів незримий став -

Коханої, що запалала ніжним жаром.

Як ніч одна, сто місяців промчались,

Та як вогонь, що у морських глибинах,

Водою живлячись, яскріє без упину, -

Так близькість їхня ненаситна не скінчалась!

Переклад з російської — Рудківський Богдан 2023

Джерело: Калидаса. Избранное: Драмы и поэмы. – М.: Худож. лит., 1973. – С. 335-341 - Перевод Липкина

Калідаса — Народження Бога війни Кумари

Report Page