КУПЦІ МАГРІБА

Магриб – це середньовічна назва країн Північної Африки, розташованих на захід від Єгипту. Назва збереглася в арабській мові й досі. Зокрема, Ель Магриб – це самоназва сучасного Марокко. Найбільшого розміру Магриб досяг у X столітті, коли, крім країн Північної Африки, до нього належали мусульманська Іспанія (Андалусія), Сардинія, Сицилія та Балеарські острови.

I. КАЇРСЬКА ГЕНІЗА

Як окремий напрям у дослідженнях Середньовіччя Магриб виділився на початку XX століття по мірі вивчення документів з Каїрської генизи – найбільшого архіву середньовічного єврейства, що зберігся у генизі синагоги міста Фустат (Старий Каїр). Документи, знайдені в генизі, охоплюють понад тисячоліття – з кінця ІХ по кінець ХІХ століття.

Євреї, які заснували синагогу у Фустаті, у IX столітті залишили нестійкі в політичному плані околиці Багдада і розселилися за годинниковою стрілкою по всьому Середземномор'ю. Основним місцем їхнього поселення був Каїр та його околиці. Магрибські євреї, що прибули з околиць Багдада, були меншістю з особливою соціальною ідентичністю, що виділяла їх із більш обширного єврейського населення. Вони майже не підтримували стосунків із євреями з Леванту, Італії та Греції, не кажучи вже про євреїв із далеких регіонів.

Усього до Магрибського періоду належить близько трьох тисяч документів, написаних кількома сотнями авторів. Майже сотня листів адресована Нахраю бен Нассиму – впливовому купцю, який проживав у Каїрі в першій половині XI століття. Серед доданих до листів документів – контракти, прейскуранти, рекомендаційні листи, гарантії та навіть векселі. Ці документи таки проливають світло на те, як вели справи магрибські купці.

Зі знайдених документів відомо, що торгівля у Середземномор'ї у XI столітті була вільною, приватною та конкурентною. Офіційних обмежень міграції, руху капіталу чи товарів практично були відсутні. Фатімідський халіфат, частиною якого був і Магріб, допускав релігійну толерантність до нешиїтських течій ісламу, а також до євреїв, мальтійських християн і коптів. На торгівлю більшою мірою впливали піратство та погода, ніж дії релігійної чи світської влади.

ІІ. ВЕРОТЕРПІМІСТЬ, РЕПУТАЦІЯ ТА НЕПИСАНІ ПРАВИЛА

Політична стабільність та віротерпимість Фатімідського халіфату сприяли розвитку торгівлі. З певного моменту магрибські купці перестали подорожувати з товарами самостійно, і довірили як супровід вантажів, так і продаж товарів за місцем їхнього прибуття агентам. Практика стійко існувала кілька сотень років. Загалом у документах генизи протягом IX-XI століть згадується кілька сотень купців, у яких було залучено до двох тисяч агентів. З листів, адресованих Нахраю бен Нассиму, стали відомі імена п'яти десятків його агентів, які діяли в Єгипті, Леванті, Тунісі, Марокко, в Андалусії та на Сицилії.

Магрибські купці не мали організації на кшталт гільдії, але вони дуже дорожили своєю репутацією. Можливо, справа в замкнутості їхнього співтовариства, де втрата репутації означала спершу крах довіри, а потім – і крах ділової кар'єри. Проте листування не дає підстав вважати, що купець, який втратив репутацію серед магрибських євреїв, не мав шансів асимілюватися серед інших купців віротерпимого Фатімідського халіфату. З цього випливає, що турбота про власну репутацію мала якесь ірраціональне, і, швидше за все, релігійне коріння. Але факт залишається фактом: саме турбота про власну репутацію стала тим інститутом, на якому будувалися стосунки в середовищі магрибських купців.

Норми поведінки магрибських купців визначав «магрибський кодекс» - набір правил, недотримання яких призводило до повної чи часткової втрати купцем репутації усередині суспільства. Зі знайдених документів відомо, що кодекс сформувався під впливом іудаїзму, ісламу, місцевих законів, звичаїв та моралі того часу. У роки його застосування кодекс здавався чимось настільки очевидним, що ідея його записати так нікому й не спала на думку. Як наслідок, все, що нам тепер про нього відомо – це деякі посилання до його норм з листування купців. Але це не применшує факту: вже в XI столітті, задовго до формалізації світського законодавства, у співтоваристві торговців-євреїв уже існував якийсь добровільний кодекс, якого вони показово дотримувалися питання географії подорожей, вибору товарів, стосунків з агентами, норми прибутку та кредитування.

ІІІ. КРЕДИТУВАННЯ ТА ТОРГОВЕЛЬНІ АГЕНТИ

З позиції інститутів особливий інтерес має вплив кодексу на питання кредитування та відносин з агентами. З огляду на те, що кодекс так ніде і не був записаний, масовість згоди з його нормами – це справді феномен. Феноменально і вплив кодексу на рішення, що приймаються торговцями, адже єдине, чим каралося порушення кодексу, були репутаційні втрати в їхньому співтоваристві. Разом з тим, вже в XI столітті група купців-іудеїв, підданих Фатімідського халіфату, при кредитуванні та роботі з торговими агентами дотримувалась досить суворого набору неписаних правил, порушення яких призводило до втрати репутації і тому було вкрай небажаним.

Із кредитуванням простіше. Акуратність цього процесу передбачала хоч якесь документальне оформлення кредиту: або у вигляді договору, або у вигляді розписки позичальника, або у вигляді гарантії третьої сторони. Відсотки за кредитами сильно відрізняються, являючи собою десь класичний банківський відсоток, десь частку прибутку, десь ануїтет. Через це ми не маємо можливості оцінити, скільки в середньому коштував капітал. Але тут важливим є інше: кредитування в ті роки було вже настільки розвинене, що є всі підстави вважати, що за тисячу років, яка пройшла з того часу, ми не вигадали більше нічого нового.

Щодо кредитів кодекс був невблаганний: позичальник відповідає за кредит усім своїм майном, і якщо настала дата повернення, кредитор мав право отримати свої кошти із застосуванням сили. Відомостей про те, хто змушував виконувати договори небагато, але, зважаючи на все, виконанням договорів займалася місцева влада. Щоправда, у стосунки між юдеями фатіміди втручалися вкрай неохоче, оскільки було не зовсім ясно, за яким правом їх судити: іудейському, мусульманському чи заснованому на місцевому звичаї. Як наслідок, окремі договори виконували озброєні представники громади, тоді як місцева влада просто не втручалася.

Цікавішою була ситуація з агентами. Єврейське право на той час обмежувало можливість переслідування агентів за підприємницькі помилки у судовому порядку. Якщо в результаті укладеної агентом угоди купець зазнав збитків, потрібно було спочатку довести, що збитки – це результат злого наміру, а не помилки чи невдачі. В цілому, цей арбітраж регулювався кодексом, але, очевидно, кодексом неможливо було описати й малої частки всіх можливих перипетій торгового життя. Як наслідок, купці дуже часто писали один одному листи з проханням дати оцінку своїм діям та діям агентів з огляду на кодекс. Це особливо дивно: протягом дуже короткого проміжку часу купці могли написати один одному відповідні запити, і, незважаючи на очікувану кругову поруку, рішення часто виносилися не на користь запитувача. Простіше кажучи, схема «ти мені - я тобі» не працювала: винесення рішення на користь купця зовсім не означало, що завтра він винесе рішення на твою користь.

Як видно, у XI столітті, в ситуації, коли лист надходив кілька місяців, купці надавали агентам можливість розпоряджатися капіталом настільки вільно, що довести факт злого наміру, а не підприємницької помилки було майже неможливо. Примітно, що агенти діяли справді самостійно, адже листів, де вони погоджували майбутні угоди з власниками капіталу, справді небагато. Так, співвідношення листів зі звітами чи пропозиціями поділити прибуток проти листів-узгоджень приблизно десять до одного. Окремо варто зазначити листи, де агенти повідомляли про отримані збитки, і спираючись на норми кодексу, пояснювали, чому ухвалили те чи інше рішення. Зокрема, посилаючись на кодекс, агент чекав хорошої ціни на переданий йому товар, але через погодні умови покупці так і не прибули в порт вчасно, і товар довелося продати набагато нижче за звичайну ціну.

Очевидно і те, що система відстеження дій агентів була теж недосконалою, так що купець міг помилково прийти до висновку, що агент веде себе нечесно. Але навіть у такій ситуації агент міг звернутися до іншого купця та обґрунтувати свої дії. Наприклад, Маймун бен Халіфа з Палермо двічі писав Нахраю бен Нассиму з Фустата про те, що він був дуже несправедливий до агента, і що дійсно погодні умови все літо були такими, що кораблі не могли зайти в гавань, і велика кількість товару справді згнила на склади в порту.

IV. ЧИ ТІЛЬКИ РЕПУТАЦІЯ?

Ми не знаємо, яке рішення щодо поганої торгівлі на Сицилії ухвалив Нахрай бен Нассім, але вже через два роки прощений агент надіслав звіт про дуже вдалу низку угод щодо перцю. З листа стає зрозумілим, що агент зумів збільшити довірений йому капітал майже вчетверо, і тепер претендував на чверть отриманого прибутку. Іншими словами, або завдяки листу Маймуна біг Халіфа, або ще з якоїсь іншої причини, але Нахрай бен Нассім змінив гнів на милість, пробачив агентові псування товару та застій у справах, і вже за кілька років сторицею відшкодував свої втрати. І на підставі цього є відкритим питання: чому агент, який збільшив у чотири рази довірений йому капітал, просив у господаря капіталу чверть від отриманого прибутку, а не привласнив собі всі кошти і не поїхав кудись у напрямку Лютеції чи Києва? Що змушувало агента так дорожити своєю репутацією, що замість синиці в руці він вважав за краще зберегти стосунки з Нахраєм бен Нассімом? З листа відомо, що розмір отриманого прибутку дозволяв купити кілька десятків тисяч овець, ставши на той час нечувано заможною людиною. Тим не менш, агент волів грати «в довгу», а надійність відносин цінував більше, ніж миттєвий прибуток.

Масьяфський та аламутський арбітражі, очевидно, мали місце. Але залучення ісмаїлітів у торговельні суперечки було, судячи з усього, чимось надзвичайним, а не правилом. Так, у кількох тисячах документів за XI століття згадуються сотні смертей купців або їх агентів. Вбивство стало причиною смерті лише кілька разів, а всі інші причини - це або смерть від старості, або від хвороби, або через трагічні перипетії в житті купця (корабельна аварія, піщана буря, напад піратів і т.д.). Агенти магрибських купців боялися їхнього колективного покарання сильніше, ніж візиту дітей Старця Гори.

Єдине відносно зрозуміле пояснення такої турботи про репутацію – це закритість та самодостатність співтовариства магрибських купців. Нагадаю, що вони майже не вели справи навіть із єврейськими купцями із християнських держав, тієї ж Італії чи Візантії. Отже, спільнота магрибців була досить великою для того, щоб комфортно вести справи не залишаючи її межі, а дотримання неписаного кодексу надавало йому необхідної інституційної стійкості. Склалася самопідтримувана рівновага: наслідування магрибської ідентичності, побудованої навколо неписаного купецького кодексу, дозволяло допустити досить високий рівень життя та стабільність ділового успіху, тоді як вигнання з громади означало крах ділової репутації та неможливість займатися торгівлею надалі. Окреме питання, на яке листування з генизи не дає відповіді – це можливість асимілюватись в іншій громаді. Ми так і не знаємо, що стримувало того ж агента Нахрая бен Нассима від розкрадання його коштів, втечі в якусь іншу країну та придбання якогось здатного приносити ренту майна.

Додаткова ефективність угод, очікування майбутнього найму та достовірність інформаційних потоків гарантували інституційну стабільність спільноти магрибських євреїв. Недовіра до чужинців знижувала перспективи та можливості, але на той момент відмова від частини можливостей значно більшою мірою знижувала трансакційні витрати від невиконання контрактів. Стратегія відмовитися від можливостей заради зниження загроз іноді виправдовує себе. Переконання, навколо яких виникла спільнота, стали ефективними та сприяли його виживанню. Крім того, цілком можливо, що ізгої спільноти мали певні проблеми з асиміляцією. Зокрема, процес розчинення магрибців у єврейських громадах розтягнувся на два століття, а останні листи, автори яких ідентифікували себе як магрибці та згадували кодекс, належать до років Чорної смерті.

Учасник Клубу Авторів Олексій Білязе