КУЧУГУРА

Цю осінь для Тетяни можна було охарактеризувати в трьох словах: сірість, нудьга, апатія. Після розставання вона раптом усвідомила, що з моменту переїзду їй так і не вдалося завести жодної подруги або інтегруватися у якусь компанію людей. Коли ти у стосунках і весь вільний час проводиш із партнером, то якось і не звертаєш на таке уваги. А тепер кожного ранку вона йшла у кав’ярню, до четвертої займалася версткою сайтів, після чого поверталася у свою тиху порожню квартиру-студію. Бари вона ненавиділа, сайти для знайомств вважала якимось ідіотизмом.

Досить імпульсивно вирішила завести собаку. Тварини їй завжди подобалися, у батьків було дві такси, але Тетянці усе дитинство було цікаво, як це мати велику собаку. Відповідальність жінку не лякала — вільного часу було вдосталь. Вирішила узяти собаку з притулку, аби зробити добру справу. Обрала дорослу дівчинку ретривера, яку звали Лакі. І це дійсно змінило її життя.

Удома тепер завжди хтось чекав, зранку собака підіймала її краще будь-якого будильника. Грошей уходило пристойно, але, слава богу, хоч із цим у неї ніяких проблем не було. Минулого тижня відвела собаку до ветеринара — виявили кісту в матці. Довелось бідну стерилізувати. Тепер якийсь період Лакі була змушена носити кумедний костюм з квіточками, аби шви нормально загоїлись.

Гуляючи цього вечора по парку, вона змушена була постійно зупинятись, бо собака час від часу сідала на зад і відмовлялась рухатися далі.

— Ну шо ти від мене хочеш? — у відчаї звернулась до неї Тетяна. — Я знаю, що тобі незручно, але доведеться потерпіти.

Раптом десь вдалині вона помітила стовп сірого диму. Трохи подумавши, вирішила скорегувати звичайний маршрут. Сезон шашликів вже давно минув, тож було б не зле подивитись, чи є там хтось або ж просто якийсь дурень кинув недопалок цигарки під деревом. Довелося залізати на пагорб, ще й по слизькому снігу. Лакі неочікувано побігла навіть їй наввипередки, неначе весь дискомфорт від костюму кудись зник. Подолавши схил, вони трохи пройшли уперед. Біля одного дерева собака зупинилась та почала принюхуватись.

— Що ти там знайшла? — спитала Тетяна та включила ліхтар на айфоні, адже було вже досить темно.

Під деревом стояло два шкільні рюкзаки. На одному з них був зображений той кіт з дитячого фільму, який любив лазанью і ненавидів понеділки. Тетяна роздивилася по боках.

— Егей! Є хтось?

У неї чомусь виникло зловісне передчуття. Жінка нахилилася над портфелем, який нюхала Лакі та відкрила комірець. Зсередини повалив сильний запах ковбаси, і собака почала енергійно тикатись у комір носом.

— Фу! — сказала Тетяна та відсмикнула собаку.

Заглянула у комір і побачила там китайський смартфон. Дістала та спробувала включити, проте не вийшло — батарейка, мабуть, сіла на морозі. Так само обшукала інший рюкзак. Підручники 7 класу, щоденник з ім’ям «Максим Наливайченко». Усередині номер мобільного когось із батьків. Тетяна дістала мобільний та ввела цифри, проте дзвонити поки що не стала. Повернула усі речі назад в рюкзак та пройшла трохи уперед, в бік місця, з якого йшов дим. Попереду був спуск. Жінка подивилась униз, та раптом підстрибнула на місці. У двадцяти метрах від неї у снігу лежало чиєсь тіло.

— Боже милостивий, — пробурмотіла вона. Тіло належало хлопцю років чотирнадцяти, якраз приблизно семикласник. Сповнена жаху вона повільно, аби не послизнутися, рушила до нього. Лакі не відставала.

У хлопчика було миле обличчя, довгі темні вії, майже як у дівчини. Він був такий блідий, що мало не зливався зі снігом, щоки впали усередину. Вона нахилилася до нього, легенько торкнулася плеча.

— Гей, любий.

Хлопець трохи повів головою, що змусило її відчути неймовірне полегшення — живий. Знову дістала телефон та швидко подзвонила за номером, що був указаний у щоденнику.

— Добрий вечір. Ви раптом не батьки Максима Наливайченка?

Через декілька хвилин на місце приїхали рятувальники та швидка, услід за ними з’явилися сірий «бмв» і червоний «субару», з яких повибігали розтріпані подружні пари середнього віку. Ще чверть години по тому біля них з’явилася поліція з яскравими червоно-синіми мигалками.

Хлопчика взяли на переноски та, прикупивши лиха, дотягнули до машини скорої. Пульс в нього був дуже слабкий, на лице всі ознаки виснаження. Ніби його викрали та кілька днів тримали у підвалі. Лікарі почали проводити процедури першої медичної допомоги. Водій питав, чи варто заводити машину, але офіцер поліції попросив зачекати, поки знайдуть другого хлопчика. Однак, після двадцяти хвилин безплідних пошуків, вирішили все-таки везти Максима у лікарню. Подорожні (батьки Дениса) намагалися заперечувати, проте стикнулися із надзвичайно суворою реакцією збоку пана Наливайченко, який тільки за останні десять хвилин викурив три сигарети.

— Вибачте, але я не збираюсь чекати поки мій син тут помре!

— Ми викличемо іншу швидку та продовжимо оглядати місцевість, — заспокоїв батьків поліціянт. Пошуки йшли усю ніч, проте другого хлопця знайти так і не вдалося.

Разом із рятівниками поліціянти спустилися до місця, звідки йшов дим. Побачили там стару будівлю із купою розкиданих довкола обвуглених дощок. Вогонь також перекинувся на гілки дерева і чагарники, проте затушити його вдалося досить швидко.

Потім поліціянти оглядали будівлю та місцевість. Виглядало як звичайний притулок для безхатьків. Ані хлопця, ані бодай його тіла вони не знайшли. З боку північної стіни у землі було виявлено глибоку яму невідомого погодження. Нагадувало нору якоїсь тварини, проте незвичайно великої. 

Пошуки продовжувалися усю ніч, але зранку порадувати батьків Дениса було ні чим. Жодної теорії, яка могла б пояснити все це, в голову слідчих не приходило.

У лікарні Максим одужував досить швидко. Вже за кілька днів температуру вдалося повернути до нормальної. Апетит у хлопця був дуже добрим, проте перший час його переважно готували тертою та рідкою їжею. Батьки поки вирішили не говорити з ним про те, що відбулося. Але вже на другий день з’явилися детективи, й почали ставити питання. Максим у відповідь тільки мовчав та відводив погляд.

— Хлопець, я розумію, що тобі зараз нелегко, але нам надзвичайно потрібна будь-яка інформація про твого друга Дениса. Його батьки дуже стурбовані.

Це, однак, теж не дало жодних результатів. Максим лише похитав головою. Тоді слідчі вирішили вдатися до послуг дитячого психолога. Мила усміхнена жінка завітала до Максима в палату привіталася та почала розмову на віддалені від подій останніх днів теми. Згодом, однак, хлопець, нарешті, виявив готовність трохи поговорити про те, що цікавило поліцію.

Він розповів, як вони із Денисом пішли з останнього уроку та вирішили покататися з гірки. Однак, після опису моменту з падінням із хлопцем відбулося щось дивне. Він почав дивитись кудись повз неї та нібито не чув усіх подальших запитань лікарки.

Лише кілька візитів по тому вона змогла витягнути з нього щось іще. Проте назвати це корисним для слідства також було доволі важко. Хлопець почав розповідати, що протягом кількох днів вони з Денисом ховалися у будівлі та не могли вийти, адже їх оточила якийсь гігантський сніговий змій. Зрештою, другий хлопець вирішив вступити із монстром у боротьбу, і програв. Чудовисько з’їло його заживо.

Згадок про ознаки вживання психоделічних речовин не було ані в протоколі поліції, ані в результатах медичних оглядів.

— Коли ти говориш про це чудовисько… — обережно промовила лікарка. — Чи не є це метафорою на щось інше? Може, Денис кудись упав або ж там була якась інша людина, яка завдала йому шкоди?

Максим тільки похитав головою.

У висновку лікарка написала, що душевний стан хлопчика потребує пильної уваги. Нехай і не бачила в цьому особливого сенсу, переказала усе дослівно поліції. Офіцер Марченко записав дані у протокол.

Через кілька днів з абсолютно невідомих причин справу забрала собі Служба Безпеки України. Територію навколо пагорба перегородили, та протягом якогось часу можна було бачити, як там снують працівники органу спеціального призначення. За офіційною версією вели пошуки зниклого хлопця. Проте навіщо для цього було залучати СБУ ніхто не розумів. Пішли чутки про діяльність якогось злочинного угрупування, що викрадало дітей на органи. Наступні кілька тижнів багатьом дітям батьки суворо забороняли наближатися до цього парку, та й взагалі радили не гуляти по вулиці після школи.

Люди, які вирішили б з цікавості відвідати це місце кількома тижнями по тому, натнулися б лише на стару напіврозвалену цегляну будівлю без жодних табличок, декорацій або меблів усередині. Самі пляшки, обгортки від сигарет, часом — шприци. З північної стіни яма, завалена різним сміттям, гілками й листям. Іноді хтось з відвідувачів парку міг відчути легку вібрацію під землею невідомого походження. Часом до вух доносився дивний крекіт, який, утім, зазвичай легко було сплутати з шурхотом листя.