КУЧУГУРА
Спостерігаючи за тим, що відбувалось, Максим боявся втратити свідомість. Він не хотів на це дивитись, але і відвести погляду був не здатний.
Зуби монстра вп'ялися Денисові в ліву ногу. Бризнула кров. Почувся огидний хрускіт. Макс не стільки кричав, скільки відривчасто зі стогоном випускав з легень повітря. Він відчував, що має щось із цим зробити, та не мав жодного уявлення, що. Щось закричати? Якось його витягнути? Поки ці думки металися в голові, Денис на очах перетворювався з людини на потік чистого болю. Його обличчя спотворила така гримаса, що вже важко було впізнати бодай якісь риси хлопця, шкіра стала червоною, як у новонародженого, по щоках струмками текли сльози.
─ Ні! ─ у відчаї закричав Максим. ─ Не треба! Залиш його! Будь ласка! Не вбивай його!
На мить тварюка відірвалась від Дениса, і Макс із жахом зрозумів, що нога друга трохи нижче коліна вже відсутня. Кров розпилялась у повітрі, наче вода з поливального механізму на газоні. Потім черв’як вкусив його знову — вже за спину. Незрозуміло звідки виникла ще одна голова, яка прийнялась за праве стегно хлопця.
Десь за хвилину Денис перестав кричати. Перекошене обличчя досі дивилося у бік будинку, проте очі стали ніби скляними. Максим ридав, ковтаючи шмарклі. В один момент він закашлявся, відійшов у куток кімнати та проблювався самою жовчю.
Він же знав, точно знав що так і буде. Чому не зупинив його? Чому не тримав Дениса всіма можливими способами? Чому не вчепився руками в його плечі? Чому не повалив на підлогу і не бив до втрати свідомості, аби тільки той залишився у будівлі? Все могло б бути зовсім інакше, якби він хоч раз у своєму житті проявив наполегливість.
На мить в нього з’явилося божевільне, проте таке спокусливе, бажання вийти за двері та кинутись геть. Тікати якомога далі звідси, на звертаючи уваги на зубасті кучугури. Він вже навіть смикнувся до проходу, аби так і зробити, але раптом до нього дійшло, що в душі немає і краплі надії, що йому вдасться покинути це місце. Натомість він хотів просто полишити цей світ услід за другом.
Усвідомивши це, Максим опустився на підлогу та уп’явся очима в коліна, трусячись усім тілом. Зрештою виявилось, що в нього було недостатньо рішучості навіть на самогубство.
Сонце зайшло за горизонт. Відчуття часу Максим повністю втратив. Він то провалювався в забуття, то безцільно бродив по кімнаті з таким враженням, наче його тілом керує хтось інший, а він сам лише байдуже спостерігає за цим з якоїсь далекої зорі. Наново розвів багаття та втупився у полум’я. В якийсь момент зрозумів, що нестерпно хоче пити. Підвився та взяв трохи снігу з віконної рами. Згадав, як в дитинстві його сварив батько: «Ти хоч уявляєш з чого цей сніг складається? Річні та каналізаційні води. Я вже мовчу про хмари, що були утворені з викидів від машин та заводів». Максим ніколи не відрізнявся гидливістю. Міг іноді з’їсти картопляну скибку прямо зі шкільної підлоги або продовжити жувати гумку, яку хтось залишив під партою. Одного разу Максим зробив це прямо на очах у Дениса, так його аж перекосило від огиди.
В цю мить його погляд ковзнув убік дверного отвору, але хлопець одразу ж його відсмикнув і зробив надзусилля аби голову знов не переповнили криваві картинки. Подумав про чудовисько. Що ж воно, в біса, таке? З того, що Максим вже бачив можна було зробити висновок, що це не нагадує, ані змію, ані хробака. В нього не могло бути чітких голови та хвоста, адже інакше він не зміг би переміщати їх так швидко. До того ж тепер було зрозуміло, що голів у нього може бути і дві, і, можливо, взагалі скільки заманеться. Тож те, що ховалося під сніжною оболонкою, мало являти собою просто якесь пекельне місиво, що могло довільно трансформуватися у різні форми. Чи є в нього кишківник або взагалі якась подоба травної системи? Куди потім дівається з’їдене м’я…
В нього знову закружилася голова. Підвівся та вирішив піти й зачинити ті кляті двері. Як міг старався не дивитися на те місце, проте, коли двері були вже майже закриті, мимоволі все-таки підняв очі.
Денис досі був там, але якимось чином перевернувся на спину та з відкритим ротом дивився кудись угору. Спочатку Максим трохи переполошився, подумавши, що друг досі може бути живим, але потім зрозумів, що, скоріше за все, його перевернуло чудовисько. Чудовиська видно не було. Схоже воно наситилось та вирішило трохи спочити. Пізніше, мабуть, повернеться аби закінчити трапезу. Нижче поясу Макс старався не дивитись, розуміючи, що там, ймовірно, вже нічого немає. Зупинився тільки на обличчі. Тупий, байдужий вираз, розкритий рот з крапельками крові на губах. Праву частину лиця приховувала тінь…
І тут Максима знову затрусило. Він із силою закрив двері та нахилився, спершись на коліна. Мабуть, знову зблював би, якби в шлунку залишилося б ще хоч щось. Вочевидь, мозок створив для нього ілюзію, у відчаї намагаючись приховати дійсність. Ніякої тіні не було, права частина обличчя була просто обгризена аж до кістки, а замість ока тепер красувалася велика чорна дірка.
Вночі відчув, що його лихоманить. Холод навколо став просто нестерпним, і навіть вогонь вже не допомагав йому зігрітись. В голові розпочався справжній фестиваль божевілля. Йому снилося, що він катається на американських гірках в якомусь парку типу Діснейленда, потім з’явилися дивні мультяшні персонажі та співали веселі пісеньки. Проте в певний момент їх спів перетворився на гучний моторошний бас, очні яблука повитікали назовні, і вони витріщались на Максима своїми порожніми очницями.
Він прокинувся, проте бас у вухах продовжував лунати, а яскраві картинки мерехтіли перед очима. Переліг на інший бік і намагався знову заснути. Потім не міг сказати, чи вийшло в нього. Якщо і так, то уві сні він знову опинявся у цій же будівлі. Бродив по ній, прикладав вуха до вікон. Чув на вулиці чиїсь схлипування.
— Денис, це ти? — пошепки запитував він. Але ніхто йому не відповідав.
Потім схлипування розчинилися у завиванні вітру. А згодом завивання вітру почало нагадувати йому чийсь шепіт. Він не міг розібрати слів, і навіть не був певен, що це людська мова. Йому здавалося, що то до нього звертається кучугура. Гіпнозує, намагається виманити назовні. Він стиснув вуха руками й повторював крізь зуби:
— Відчепись! Відчепись від мене!
Наступного ранку зрозумів, що доведеться-таки відкрити двері знов, адже сніг на вікні вже скінчився, а спрага мучила неймовірно. Знову старався не дивитись убік Дениса, проте коли визирнув назовні, то побачив, що його там вже немає. Максим завмер, мабуть, на кілька хвилин, вдивляючись у білосніжну поверхню. Тіло зникло без сліду. Не залишилось ані одягу, ані крапель крові. Немов Дениса ніколи й не існувало…
Нарешті він відірвав очі, швидко наповнив снігом пластикову пляшку, яку знайшов усередині будівлі та зачинив двері.
Останні півтора дня були пройшли для нього наче кінофільм із рваним монтажем. Часто він ловив себе в певному місці або посередині якогось процесу, не пам’ятаючи, що цьому передувало. Отак певної миті він усвідомив, що лежить під письмовим столом та гортає якісь зошити. Текст пролітав крізь його голову, як рухомий рядок на каналі з новинами.
І раптом розум хлопця зачепився за щось.
«…снижает собственную температуру, пока та не достигнет точки замерзания воды, а затем выделяет из своего тела слизевидное вещество, которое вскоре приобретает вид снежной корки»
Максим аж випучив очі та трохи подався уперед. Почав гарячково гортати сторінки назад та стрибати очима по абзацах.
«Рабочее название «vermigore» (лат. vermes — червь, лат. gore —кровь). Пока что нам не удалось классифицировать данный объект. Пускай это не прозвучит чересчур самонадеянно, но мы даже допускаем, что нам удалось отыскать некий абсолютно новый, неизвестный современной науке вид.
Доктор Фёдоров также озвучил предположение, что данный объект может быть представителем кольчатых малощетиночных червей, который мутировал вследствие загрязнения окружающей среды или остатков химического оружия времен Великой Отечественной войны.
Объект проявляет целый ряд крайне необычных и интересных свойств:
- способность манипулировать структурой воды, создавая некое подобие скорлупы;
- стойкость к экстремально низким температурам;
- чувствительность к крови млекопитающих и даже определенные зачатки хищника;
Трудно точно сказать, какого возраста существо, однако создается впечатление, что оно уже должно было бы пройти период пиковой стадии развития. В то же время, по непонятной причине vermigore продолжает увеличиваться в размерах и не проявляет признаков старения. Уже на данный момент объект достиг длины в 76 см, приближаясь к размеру вымирающего megascolides australis. Если данная тенденция сохранится и в дальнейшем, при условии наличия достаточного количества белков, всего лишь в течении года vermigore сможет достигнуть длины в 3м.»
Максим відірвався від сторінки та втупився у матове скло вікна навпроти. Далеко не все у тексті було йому зрозуміло. Проте не виникало сумнівів, що істота, яка прямо зараз чатувала його на вулиці і була тим самим vermigore. Здатність створювати снігову оболонку, задатки хижака тощо — такі неймовірні збіги у житті не трапляються. Було схоже, що vermigore добряче вимахав, і давно вже перевищив довжину як в три, так і в тридцять три метри. Чого ж ці радянські задроти залишили його тут?
Він повернувся до зошита, аби відшукати відповідь. На наступних сторінках було ще чимало де згадувалася ця істота, проте переважну частину того його обмежені знання з біології второпати йому не дозволяли. Далі пішов текст про якихось інших тварин. Складалось враження, що радянські задроти втратили інтерес до vermigore. І от, на останніх сторінках це ім’я вискочило знов. Нотатка цього разу була надзвичайно лаконічною:
«Проверку высокими температурами vermigore не прошел. К огромному сожалению, объект скончался»
Наступна нотатка була написана через кілька тижнів вже іншою ручкою та якимось недбалим почерком:
«16 сентября 1991 года
Финансирование наших исследований было прекращено. Мы вынуждены приостановить всю деятельность и покинуть станцию.»
Що було далі залишалося лише гадати. Можливо, вони викинули істоту десь біля станції, можливо, залишили тут (чи не в одному з тих розтрощених скляних акваріумів?), і вже пізніше вона ожила та виповзла назовні. І останні двадцять п’ять років vermigore, мабуть, харчувався усім, що міг знайти: дрібні гризуни, птахи тощо. І повільно, проте впевнено збільшувався у розмірах. Чи були вони з Денисом першими людьми, що потрапили до нього в пастку? Максим підозрював, що ні. Зрештою, нерідко якісь безхатьки обирали подібні місця в якості житла.
Хлопець відклав зошит, приклав пальці до скронь. Він намагався зібрати до купи усе прочитане та виокремити для себе хоч щось корисне. Перевірку високими температурами vermigore не пройшов. Об’ект загинув. Але Макс міг легко переконатись, що vermigore перебував у доброму здоров’ї, для цього було достатньо лише вийти на вулицю. Цілком можливо, він пережив навіть автора цього журналу та його колегу доктора Фьодорова. Але як таке трапилось? Можливо, черв’як просто впав у кому? Максим чув, що нерідко навіть людей випадково могли прийняти за мерців і поховати, а через деякий час ті просиналися у домовинах та відчайдуно намагалися вибратися, поки у коробці не закінчувалося повітря. В голову завітала непрошена думка, що його доля наразі була не сильно краще за їхню, але він поспішив повернутися до більш конструктивних роздумів.
Чи могло статися таке, що істота обдурила науковців, аби втекти? В цьому Максим сумнівався. Якщо ця тварюка так любить холод, то не було нічого дивного в тому, що так само вона боїться тепла. Що як при певній температурі воно впадає у сплячку, наче ведмеді? Знайде собі якесь затишне прохолодне місце, і чекає там наступної зими. Зрештою, як би воно ховалося від людей, коли немає снігу?
З усього виходило, що в принципі Максим міг би просто почекати якогось теплого дня. От тільки як скоро прийде цей день? Хлопець відчував, що часу в нього залишилося не так багато. Складалося враження, що шлунок вже перетравлює сам себе. Іноді Максим ловив себе на тому, що гризе кісточки пальців та уявляє смак власної плоті.
І тут в голову прийшла до того очевидна думка, що хлопець навіть мало не розсміявся. Він сунув руку у внутрішню кишеню куртки, поколупався там та дістав назовні батькову запальничку.
Оцінювати раціональність плану та продумувати усі деталі часу не було. Максим розумів, що ця ідея є для нього останньою соломинкою. Якщо це не спрацює, у нього звідси буде лиш один шлях — у пащу монстра. Хоча, ні. Краще вже він підніме якийсь уламок скла з підлоги та переріже собі вени.
Він почав шукати усе дерево, що було всередині станції та трощити його на дрібні шматки. Підняв зламаний стілець та ударив їм об підлогу, перетворивши на купку дерев’яних дощок. Опрокинув шафу. Бюст Леніна відлетів у сторону, голова відкололась при ударі об підлогу.
Поки Максим трощив шафу куском цегли, що відшукав, почув, як істота за вікном заметушилася. Вочевидь, почула ґвалт. Не сильно на це зважаючи, він продовжив займатися своєю справою. Також до кучі покидав і дослідницькі журнали, і плакат зі стіни, і якісь паперові стаканчики. Праця висмоктала з нього усі соки, але про те, щоб сісти та перепочити, хлопець навіть не замислювався, адже боявся, що пізніше вже не знайде в собі сил, аби підвестися.
Нарешті відкрив двері та виглянув назовні. По відчуттю було вже десь пів на п’яту. Сонце от-от мало сховатись. Побачив, як на відстані десяти кроків від дверей повстала невелика кучугура, нібито приготувавшись до чогось. Максим ковтнув слину та кинув у неї ніжкою стільця. Шматок дерева приземлився, в метрі від кучугури, вона ніяк не зреагувала. Тоді він почав викидати на вулицю інші дерев’яні матеріли, вибудовуючи з них таку собі доріжку.
В один момент він помітив, що недалеко від першої кучугури виникла друга, а згодом і третя. «Намагається залякати чи що?» — подумав про себе. Потім одна з кучугур перетворилася на голову, дуже схожу на ту, яка зжерла Дениса. Воно нахилилося над купою матеріалів, ніби обнюхуючи його. Проте, торкатися не стало, і навіть пащі не розкрило. Максим скинув із себе куртку та зняв гольф, залишивши верх в одній тільки білій футболці. Мороз торкнувся шкіри, та він поспішив повернути куртку назад. А гольф почав намотувати на високу дерев’яну вішалку, яка, мабуть, раніше призначалася для білих халатів.
У цей момент одна з голів повільно поповзла в його бік. Макс помітив це вже коли почув характерний звук пожмаканого паперу. В полі зору з’явилася кругла паща. На щастя, він вже встиг намотати гольф, і підніс до нього запальничку. Язики полум’я дуже швидко охопили тканину, і в його руках опинився гігантський факел, який він в ту ж мить направив у бік сніжного черв’яка. Ефект був того вартий. Істота одразу ж відскочила на два метри назад та видала сповнений невдоволення звук: КХХХРРРЛЛТ.
— Ага, не подобається? — зловтішно вигукнув Максим.
Він підніс полум’я розкиданої по землі деревини, і з замиранням серця дивився, як розпалюється полум’я. Вогонь пішов заданим шляхом, пожираючи частини меблів. Сніг навколо починав таїти, а голови монстра відповзали по сторонах. Усе відбувалося саме так, як він це і планував. Нарешті, хлопець наважився вийти з будинку та рушити повз прокладений шлях.
Був змушений триматися якомога ближче до вогню, попри жар. Уся його увага була зосереджена на головах, що трималися на відстані, проте продовжували дивитися в його бік. Він навіть не помітив, як обпік шкіру на правій руці.
Голов виникало усе більше. Чудовисько, вочевидь, поки не знало, що робити, але й відпускати його так легко не збиралося. Від напруги Макс аж стиснув зуби. Якщо стикнувшись з істотою минулого разу, він усіма силами запевняв себе, що нічого страшного не відбудеться, то зараз він ніяк не міг переконати себе, що все пройде без проблем, і він нарешті зможе полишити це місце.
Він оминув останню дошку, до підйому було ще метрів десять. Авжеж, саме цей момент істота побачила для себе можливість, і дві голови одночасно кинулися у його бік. Цієї миті Максу здалося, що усі його кишки стягнулися в тугий вузол. Він різко підняв палаючу вішалку та ткнув нею прямо у зубасту пащу. Побачив як снігова оболонка почала сипатися, а крізь неї проступила огидна рожева плоть. Цього разу істота закректала ще гучніше: КХФФФФФФФРТ!!!!!!!
— Це тобі за Дениса, паскудо! — з очей бризнули сльози.
Він кинув вішалкою у бік монстра та побіг, не обертаючись.
Піднятися на гору в поточному стані було важче, ніж покорити Еверест. На спину йому немовбито накинули сумку із камінням. Максим відчував, що життя виходить з нього із кожним черговим кроком. І, нарешті, прийшов момент, коли в очах потемніло, і він непритомний упав на сніг у двадцяти метрах від вершини.