КУЧУГУРА
Згодом вони вирішили більш ретельно оглянути приміщення, в якому опинились. Не стільки з надією відшукати щось, що могло б їх врятувати, скільки від нагальної потреби якось відволіктись від думок про монстра. До того ж покинути спроби щось придумати означало б змиритись із прийдешньою смертю, до чого жоден із них поки не був готовий.
Денис переконав Максима знов дістати запальничку та витратити ще трохи газу. Вони повернулись до першої кімнати та почали розштовхувати сміття ногами. Макс підняв з підлоги пляшку і подумав, що буде, як використати її у якості снаряда чи зброї? Денис тим часом почав перебирати ящики. І в одному з них знайшов зошити в лінію. Приблизно такі, як ті, якими вони користувались у школі. Проте на обкладинці не було жодних картинок, а сторінки віддавали жовтуватим. У верхньому правому куті розмашистим почерком було написано: «Класификация биологических видов #6». Всередині було безліч записів і таблиць. Денис спробував прочитати текст на одній зі сторінок, та не зрозумів жодного речення. Він кинув зошита в сторону і взяв наступний. Цей іменувався «Журнал исследований», і нагадував чийсь робочий щоденник. Тут було трохи менше складних термінів, проте повний зміст написаного до нього досі не доходив.
«22 марта 1990 года
Принимая во внимание, что метацеркарии трематод C. urnigerus воздействуют не только на отдельные особи озёрных лягушек, но и на всю популяцию в целом, мы сочли необходимым привести собственные данные по особенностям осуществления фенофаз этих амфибий в озере Дидоровка. Даты появления озёрных лягушек после зимовки сильно различаются по годам и зависят исключительно от погодных условий, преимущественно температур воздуха и воды. В период наших исследований выход лягушек из зимовки происходил 15-28 марта при температуре воздуха +10.8-+11.4°С и температуре воды +2.3-+3.7°C, в этот период амфибии были вялыми, малоактивными. Массовый выход лягушек из зимовки происходит в первую декаду апреля при температуре воды +4.5-+8.8°С. В это время лягушки становятся активнее, но держатся обычно по берегам водотоков, иногда слышны первые кваканья самцов и их кратковременное «пение».…»
Вже на цьому моменті він втомився, і відкинув зошит туди ж, куди й перший. Ніякої користі в знахідці він не вбачав. Хіба що можна було використати папір, аби розпалити багаття. Ця раптова ідея видалась йому доволі непоганою. Він узяв труд невідомих радянських науковців та вирвав звідти випадкову сторінку. Підійшов до Макса, який наразі перебирав частки кахельної плитки.
— Ну-ка дай, — сказав Денис, вказавши на запальничку.
Макс мовчки підкорився. Денис глянув на запас газу: залишалась десь чверть. Тоді він згріб поблизу кутка кілька дощок, всунув між ними паперову трубку та вже підніс вогник до краю, коли раптом Максим вигукнув:
— Постій, не треба!
— Що таке? — Денис подивився на нього з-під лоба.
— Тут зараз все димом завалить, і ми задихнемося. Пам’ятаєш, що нам розповідали про пожежі? — Денис трохи невпевнено покачав головою. На основах здоров’я він зазвичай грався на мобільнику. Тоді Максим пояснив: — Більшість людей зазвичай помирають не від вогню, а від ядовитих речовин у повітрі чи типу того.
— Та тут три дошки, нічого з цього не буде!
— Давай краще під вікном, — Макс махнув головою на двері до іншої кімнати.
Врешті-решт, так і зробили. Порада Максима все-таки виявилась слушною. Левова частка диму виходила у вікно, і вони могли нормально дихати. Хлопці обсіли багаття та почали гріти руки. Запальничку Денис повернув.
— Бляха, чому тільки ми раніше до цього не додумалися? — сказав Макс. — Кааайф.
Хвилин десять грілися та мовчали.
— А звідки в тебе взагалі запальничка? — раптом поцікавився Денис.
Максим трохи помовчав, а потім сказав.
— Стирив у батька.
— Нащо?
— Та неважливо…
— Та серйозно, нащо?
— Та забий, нічого цікавого, — в цей момент Денису стало цікаво по-справжньому.
— Що ж такого нецікавого, що ти прям так вперто не хочеш говорити? — підколов він.
— Ти будеш ржати.
— От! А кажеш, не цікаво. Давай, колись.
— Бляха, окей. Тільки пообіцяй не сміятись.
— Добре, обіцяю, — не дуже переконливо промовив Денис.
— Коротше, Луцький якось при мені курив…
— Курив?! Цигарки?! — такий факт його б справді не на жарт здивував. В їх класі, наскільки він знав, таким ніхто поки не займався. Денису навіть важко було це візуалізувати.
— Та ні, просто скручував папір та й курив.
Дениса просто порвало. Якби він і намагався стриматись, однаково не зміг би. В голові навіть зникли думки про істоту за вікном. Що — хоч ніяк про себе і не нагадала — проте, майже напевно почула регіт хлопця.
— І ти теж збирався цим займатись? — ледве зміг він вимовити крізь сміх.
— Та просто було цікаво, чи буде хоч якийсь ефект, — сказав Максим, натягнувши на обличчя фальшиву посмішку.
— І шо? Як воно?
— Та хуйня.
— Та ти шо! Мені прям цікаво, чого ти чекав? — Він знову приснув зі сміху. — Бляха, ну це тільки Тоха міг до такого додуматись.
— Таак… — погодився Максим, повернувшись очима до вогню.
Посмішки на їх обличчях незабаром погасли. В голову знов почали просочуватися темні думки. Аби завадити цьому, вони почали згадувати інші смішні історії за участю Луцького. Потім зовсім непомітно перескочили на іншу тему. Згадали, як минулого року виявили, що їм обом подобається Женя Стефанчук. На новорічній дискотеці в актовій залі вони обидва сподівались покликати її на «медляк». Тоді Денис сказав Максиму, що їм треба вийти на вулицю та вирішити це «по-чоловічому». Той погодився.
Вони вийшли на західну частину території, де були турніки. Стиснувши кулаки, стали обличчями одне до одного. Якийсь час перекидалися образливими фразами з максимально суворими виразами обличчя. Проте, до самої бійки справа так і не дійшла. В певний момент вони перевели все у жарт, а коли повернулися до зали, побачили, що Женя вже танцює з Арсеном Коваленко.
Наскільки ж кумедною дрібнотою вони були у шостому класі. А може, це останній день так їх постарив?
За вікном вже була глибока ніч. Можна було тільки уявити, що коїлось зараз із їх батьками. Максим подумав, що його тато мав помітити пропажу запальнички. Рік тому він кинув курити, але завжди мав у резерві кілька сигарет і дозволяв собі зробити виключення після особливо стресового робочого дня. Тато гадав, що ніхто в сім’ї не знає, про його «ничку», але Іра якось похвалилася Максиму, що бачила, як він ховає їх за батарею на кухні.
— Чорт, — раптом порушив Максим тишу, яка була оселилась на кілька хвилин.
— Чого? — повернувся до нього Денис?
— Я обіцяв на вихідних навчити сестру грати в шахи. Вона мене вже кілька місяців умовляє. Цікаво, що вона тепер буде робити…
В цій фразі Денис відчув фаталізм, від якого в нього перехопило подих. Раптом уперше у житті його охопила клаустрофобія. Стіни почали на нього тиснути, стеля ніби обернувся на підошву гігантського чобота, який збирався його розчавити. Неочікувано для себе самого хлопець вскочив та зі злістю сказав:
─ Досить!
─ Чого?
─ Достатньо. Шо ти від мене хочеш? Щоб я тебе пожалів? Щоб сказав, що ми обов’язково знайдемо спосіб звідси вибратись? Але я не можу і не хочу цього говорити. У мене, щоб ти знав, теж є батьки!
─ Та не хотів я щоб ти мене жалів!
─ Тоді до чого все це? Рознився тут: «Ой, як мені погано! Ніколи не навчу сестричку грати в шахи…»
─ Нічого я від тебе не хотів! — Максим раптом теж підскочив. — Просто говорив з тобою, як з другом, от і все. Не треба себе самим головним тут вважати!
Денис пішов до іншої кімнати та приліг на письмовий стіл обличчям до стіни. Макс кілька секунд стояв збентежений, а потім рішучим кроком пішов за ним:
─ І взагалі, це ти мене сюди притягнув! Якби не ти, я зараз сидів би вдома. Лежав би у своєму теплому ліжку. А через тебе...
─ Відвали, — відрізав Денис.
─ Ні, тепер вже не відвалю. Визнай, що це ти у всьому винен! Визнай, що через тебе ми обоє помремо!
─ Заткнись або я тебе вдарю!
Тоді Максим замовк. Трохи постояв, а потім вирішив повернутися до вогнища і знову почав гріти руки, проте це допомогло йому позбавитися дрижаків. Він не хотів сваритися з Денисом, але хіба він був не правий? Хто організував цей похід? Хто штовхнув зі схилу?
Раптом він підвівся та почав кликати на допомогу.
─ Спасіть нас! Ми в будинку!
Зовсім непомітно Максим сам провалився у сон. Скільки проспав не знав, проте коли Денис поплескав його по щоці, яскраві промені сонця, що пробивалися крізь розбите вікно, вже розігнали нічний морок. Ковтнувши, хлопець відчув легкий біль у горлі та поморщився. В кімнаті стояв холод — схоже за ніч його трохи продуло. Від багаття залишилося кілька обвуглених дощок, що тліли.
— Просинайся, — сказав Денис лагідно, ніби мама, що будила його до школи. Максим розліпив очі й подивився на друга. Серйозний вираз обличчя, який він побачив, був зовсім не характерний для Дениса.
— Ден? — спитав він, прочистивши горло.
— Коротше. Я тут думав, і зрозумів, що нам треба робити.
— Правда? — сонливість почала зникати. Він випрямився і допитливо подивився на друга. — Що?
— Ми підемо на нього зі зброєю.
— Якою зброєю? — ентузіазм, що був в ньому запалився, змінився тривогою.
Максим раптом подивився на друга уважніше, і помітив деталі, які зовсім йому не сподобались. Синці під очима, розтріпане волосся, якийсь дивний напівпрозорий погляд. Чи спав він взагалі уночі?
— Я візьму це, — Денис підняв угору якусь лопату, яку невідомо де відрив. — А ти можеш піти з тією палкою, якою вікно розбив. Там цвяхи, має бути мощно. Хоча можемо і помінятись, якщо хочеш. Ну шо? Готовий?
— Постій-постій, — Максим підняв перед собою руки. — Це фігня якась. Ми просто побіжимо на нього з палками, як в «Триста спартанців»?
— Ну так. Тільки на відміну від фільма, в нас буде кількісна перевага.
— Перевага над ким? Ми ж навіть толком не знаємо, що там. Тільки знаємо шо воно оточило дім з усіх сторін, швидко рухається та має зуби. Ми бачили як воно проковтнуло птаха — думаєш, йому буде важко відібрати у тебе твою лопату?
— Не знаю… я спробую к херам йому відрізати башку та побігти. Воно ж зі снігу, це має бути не так вже і складно.
— Воно виглядає як зі снігу, а що це таке ми насправді взагалі не знаємо.
— Коротше, ти зі мною чи як? — схоже, дискусії Денису не були цікаві, він вже все для себе вирішив.
— Ден, це херня, а не ідея. — Зараз Максиму вже стало по-справжньому моторошно від того, як далеко зайшов цей дурний план, і наскільки стрімко він мчить уперед. Він почав серйозно нервувати, що йому не вдасться зупинити це божевілля. — Це все через те що я сказав? Та забий, ти ні в чому не винний.
Тут обличчя Дениса набуло справді похмурого погляду. Він нічого не відповів, але Максиму здалось, що в очах заблищало.
— Охолонь. Зараз ми сядемо і придумаємо щось ще…
— Що наприклад? — спитав Денис, і уп’явся очима в нього.
Максим розкрив рот, проте не знайшов, що відповісти.
— Ну от і я про це, — кивнув Денис. — Все, що можна ми вже спробували. Тепер залишились або битися, або сидіти та чекати поки голод нас доконає.
Він підвівся та повільно рушив до дверей. Максим підскочив та загородив йому прохід:
— Ден, Ден, будь ласка, не роби цього. Прошу! — Денис легенько відштовхнув його рукою, та пішов далі. — Добре, якщо в тебе все вийде, що ти будеш робити далі?
Денис ненадовго замислився.
— Побіжу додому, опишу батькам ситуацію та скажу, що треба викликати поліцію… чи рятівників. І вони приїдуть за тобою. Авжеж, я не буду казати про монстра, придумаю що-небудь. Заміню істоту на ведмедя або скаженого пса. Коли приїдуть, то вже самі все побачать…
На мить думка про те, що у Дениса могло вийти, і вже сьогодні він би опинився поряд із батьками, пригріла Максима. Але лише на мить, адже він бачив, що навіть сам хлопець не почуває особливої впевненості у собі. До того ж, як би воно потім не склалось, принаймні на певний час Максим змушений буде залишитися з істотою сам на сам. А від такої перспективи, у нього аж волосся на потилиці ставало дибки.
— Не бзди, все буде пучком, — озирнувся він на нього вже стоячи у дверей. Макс у відповідь на це тільки скривився. — Дивись уважно і дай знати, як що побачиш.
— Авжеж, — кивнув Максим, і Денис штовхнув двері.
Він ступав, тримаючи перед собою лопату, як люди палеоліту тримали спис, коли виходили полювати на рибу в річці. Почувався наче уві сні. В голові раз у раз з’являлися спогади про страшні фільми, які він іноді дивився. «Парк юрського періоду», «Я — легенда» і тому подібне. Коли персонажі опинялися в жахливих ситуаціях, щось втрачали або навіть гинули, хлопець завжди думав, що таке буває тільки у фільмах. Життя ж, зазвичай, до нудного передбачливе. Хай як страшно тобі б не було, врешті-решт все повертається до норми. Принаймні так він прожив чотирнадцять років до цього. І прямо зараз Денис молив усіх богів — від Зевса до Будди — аби сьогодні все закінчилося так само.
Навколо було тихо, поверхня землі залишалася абсолютно гладкою. Денис чув, як калатає його серце, відчував, як копошиться щось у шлунку. Кожний крок супроводжувався спокусою розвернутися та побігти назад до будівлі, та він продовжував штовхати себе уперед. Певної миті з’явилося враження, що він наступив на щось м’яке. Денис відсмикнув ногу, ніби обпалений, всі його м’язи напружились, готуючись до бійки. Та нічого не відбулося. Хлопець простояв на одному місці із хвилину, очікуючи нападу з будь-якого боку. Проте, кидатися на нього ніхто не спішив.
Невже здалося? Денис провів рукою по вологому від поту чолу, і зробив глибокий вдих. На Максима не озирався, проте відчував його невідривний погляд на собі. Зібрався з силами та рушив уперед. «Чорт, та покажи ти вже себе, я ж знаю, що ти десь тут», — пронеслось у голові
І тут земля здригнулась. Прямо перед ним з-під товщі снігу висунулось щось, що нагадувало голову гігантського черв’яка. Долю секунди тварюка дивилась на нього, ніби чекаючи на щось.
І тут Дениса обпалила одна думка, від якої душа готова була прямо зараз покинути тіло. Пролунав крик. Спершу він думав, що то кричав Максим, проте незабаром зрозумів, що звук лунає саме з його горлянки.
Голова черв’яка неспішно наблизилась до нього. Денис розмахнувся лопатою, та вдарив нею по тварюці. Полотно увійшло сантиметри на два. Оболонка істоти дійсно була по структурі неначе сніг. В тріщині, що утворилась, він бачив щось рожеве.
Істота трохи посунулась назад. Денис завдав ще одного удару та повернувся, щоб бігти. Проте, як він вже зрозумів раніше, тепер усе було не так просто. Істота свідомо дозволила йому переступити через себе, аби потім відрізати шляхи до відступу. Тепер вона вже крюком обвилась навколо нього. Хлопець смикнувся убік, проте там знову зустрівся із головою.
Тріщина, що він її залишив лопатою, вже кудись зникла. І раптом на поверхні голови нізвідки почала рости чорна дірка, оголюючи численні ряди зубів. Усе це супроводжувалося мерзенним хрускотом, ніби хтось м’яв паперовий пакет. Вже за мить Денис дивився прямо всередину гігантської пащі. Зубів було щонайменше кількасот, і, як не дивно, вони не були гострими наче в акули, а більше нагадували саме людські зуби.
— Бий її! Денис бий! — донеслося до нього.
Денис розмахнувся лопатою та вдарив украй пащі. Знову пробив оболонку та навіть вибив кілька зубів. Паща монстра різко зімкнулася на полотні, метал трохи погнувся. Хлопець смикнув за держак, намагаючись повернути свою зброю, проте тварюка тримала її дуже міцно. Вона подалась у його бік та повалила Дениса на землю. Вчепившись у держак мертвою хваткою, він як міг тримав істоту на відстані. Від напруги з грудей вирвався ще один крик.
В певний момент черв’як трохи розкрив пащу та проковтнув полотнище цілком. Зуби зімкнулися на держаку та незабаром дерево почало тріщати. Зрозумівши, що він вже в будь-якому разі залишився з голими руками, Денис відпустив держак, перекотився та спробував підвестися. Очима зустрівся із Максом, що стояв у дверях будинку, блідий як полотно.
Минула ціла вічність перш ніж Денис знову опинився на ногах та рвонув у бік будівлі. Була надія перетнути відстань, поки паща монстра зайнята лопатою. Але тут прямо під ногами виросла ще одна кучугура, і Денис упав обличчям прямо у сніг. В голові абсолютно недоречно промайнуло Максимове: «Хедшот, ха-ха!» Він підвів голову, сподіваючись зустрітися поглядом із другом, але тут ліву ногу хлопця пронизав такий дикий біль, що все навколо потонуло у пітьмі.