КЕЛЬТИ - ЗАВОЙОВНИКИ ЄВРОПИ

В історії Європи назва “кельти” закріпилася за численними племенами, які освоїли протягом І тис. до н.е. величезні простори від Ірландії до Карпат із виходом в Анатолію. Більше 8 століть могутня кельтська цивілізація господствувала на більшій частині Європи і Британських островах. На кельтських мовах спілкувалися в Іспанії, Британії, Ірландії, Франції, Італії, Чехії, Словаччині, Німеччині. Їх володіння простягалися на кілька тисяч кілометрів. Якщо накласти мапу Кельської цивілізації на мапу сучасної Австралії чи США, то вона буде простягатися від побережжя до побережжя. 

Чим саме відомі давні кельти?

1. По-перше, вони добували та обробляли залізо, виготовляли високоякісну сталь.
2. По-друге, мали особливий дар переймати від інших народів досягнення в галузі техніки та культури.
3. По-третє, відрізнялися демографічною та військовою рухливістю, завдяки чому змогли з областей між Рейном і Влтавою, які, очевидно, були їхньою колискою, розселитися на величезному просторі, передаючи племінному світу Європи новітні досягнення в галузі науки й техніки. І хоча кельти не створили єдиної політичної організації, у галузі мови, у релігійних уявленнях і матеріальній культурі утворилася єдність, яка дозволяє говорити про кельтську спадщину в Європі і про вплив кельтів на навколишні племена і народи.

Серед народів далекої периферії Середземномор’я кельти були одними з перших, яких виділили античні автори з розпливчастого й невизначеного поняття “гіперборейці” Етнонім “кельти” вживав Гекатей Мілетський (560-480 pp. до н.е.), а трохи пізніше Геродот (II, 33), розміщуючи кельтів біля витоків Істру (Дунаю).  Із III ст. до н.е., у період вторгнення кельтів до Македонії і Греції, з’являється новий термін “галати”, а пізніше в Італії - “галли”.

Збільшення свідчень про кельтів у письмових джерелах наступних сторіч пояснюється постійними контактами, найчастіше  збройними, з греко-римським світом. Однак жоден античний автор не відповів на питання про походження кельтів. Певні успіхи в цій галузі були досягнуті за останні десятиріччя завдяки діяльності європейських археологів, лінгвістів й антропологів. Вони відзначають, що з епохи міграцій і діалектного розшарування індоєвропейської мовної спільноти, яка почалася в енеоліті (рубіж IV-III тис. до н.е.), не завжди точно можна визначити процес утворення тієї чи іншої культури, а тим більше етносу. Найчастіше вони не ідентифікуються з конкретною групою пам’яток, а тим більше з культурно-історичними спільнотами типу ямної, які займали величезні простори в епоху енеоліту-бронзи від Заволжя до Центральної Європи. Процес етноутворення був досить складним, і спроби засобом ретроспективного методу поглибити знання про історію того чи іншого народу (кельтів, слов’ян, германців) до енеоліту-бронзи поки що не принесли позитивного результату та беззастережної аргументації.

Гальштат

Очевидна наступність простежується з епохи Гальштату (XII- сер. V ст. до н.е.), точніше з VIII-VII ст. до н.е., тобто на стику з письмовою історією. Період Гальштату, як відзначалося вище, отримав свою назву віц селища Гальштат на березі озера за 15 км від м. Зальцбурга (Австрія). Розкопки 1824-1831 pp. і 1846-1864 pp. розкрили тут величезну кількість поховань VIII-VI ст. до н.е. (Монгайт, 1974, с. 173-174). Багатство могильника (численні прикраси із золота та заліза) пов’язується з видобутком солі на околицях і торгівлею нею. Відкриті штольні, розробку яких проводили, на думку К Вакса (1986, с. 39), кельти, сягали на глибину до 240 м.

Епоха гальштату характеризується широким використанням заліза, розповсюдженням зброї, симетрично сформованою чорно- лощеною керамікою, стрімким зростанням торговельних зв’язків із розвинутими областями Середземномор’я, освоєнням альпійських перевалів (Сен-Готард, Сплуга), рр.Рони, Рейну, Дунаю як основних шляхів усередині та на заході континенту (Колосовская, Шкунаев, 1988, с. 205). 

Переміщення населення з альпійських областей Верхнього Подунав’я у VII ст. до н.е. призвело до поширення курганних поховань знаті на величезній території від Богемії до Франції. Виходячи з того, що найбільш ранні некрополі цього типу займають райони Богемії й Австрії, дослідники відносять цю область до території формування кельтського етносу (Монгайт, 1974, с. 240; Колосовская, Шкунаев, 1988, с. 205-207). З цього центру в період VIII-VII ст. до н.е. кельти проникають на територію Франції, Британські острови та Піренейський півострів (Колосовская, Шкунаев, 1988, с. 206-207; Мортон, 1950, с. 12-13).

У ході просування носіїв гальштату на схід відбувалися їх контакти з новими етносами: іллірійським, фракійським і скіфським, які своїм корінням пов’язані, в основному, з територією Південно-Східної Європи. 

Розкопки гальштатських пам’яток, у першу чергу могильників, свідчать про утворення в VII-VI ст. до н.е. чіткої соціальної стратифікації. Пануюча верхівка, вузький прошарок гальштатського суспільства, залишила багаті поховання. Прикладом може бути поховання Скеля Биків (Чехія), що відноситься до VI ст. до н.е. Тут, усередині зрубної камери, стояв чотирьохвісьовий візок із небіжчиком - вождем. Інвентар складався зі зброї, кінської збруї, кераміки. Поряд знаходилося 40 скелетів (у більшості жіночих). Близько від даного поховання виявлене поселення, мешканці якого, судячи з інвентаря (молоти, ливарні формочки й інше), спеціалізувались у галузі обробки заліза (Dvorak, 1975, s. 86-87).

Про рівень розвитку військової фортифікації свідчить городище Гейнебург (верхня течія р. Дунаю). Поселення займало підвищення, розміщене на схрещенні торгових шляхів, спрямованих на північ, захід та південь. Спочатку воно було укріплене кам’яно-земляним валом з палісадом, а пізніше, при перебудові, - цегляною стіною, що є беззаперечним свідченням впливу середземноморської техніки. Важливо відзначити, що Гейнебург виник у середньому бронзовому віці, що є підтвердженням генетичного зв’язку культур у Центральній Європі (Монгайт, 1974, с. 194-195).

Саме носії гальштатської культури Центральної Європи, згідно з даними сучасних досліджень, стали основою для утворення історичних кельтів.

У результаті міграцій VIII-V ст. до н.е. вони зайняли основну територію сучасної Франції, північно-східну частину Піренейського півострова та Британські острови.

Латенська культура

Розвиток економіки, освоєння родючих земель і сировинних ресурсів Франції та Іспанії, контакти з цивілізаціями Середземномор’я - все це разом узяте стало основою руйнування раніше сформованих соціальних відносин і переходу кельтів у V ст. до н.е. на нову стадію розвитку, що одержала назву латенського періоду (середина V - кінець І ст. до н.е.). 

Термін був запроваджений наприкінці XIX ст. після відкриття поселення Ла Тен на березі озера Лас де Нейшатель у Швейцарії, де була виявлена величезна кількість зброї, знарядь праці, прикрас. За речовим матеріалом Ла Тен, ключова пам’ятка кельтів, характеризує основні риси матеріальної культури Європи V-I ст. до н.е. й динаміку розвитку кельтської цивілізації в цілому.

Латенська культура, на відміну від попередніх, належить до епохи добре відомої за письмовими джерелами, тому в даному випадку можна говорити не просто про ті чи інші археологічні культури, а про певний етнос і його зв’язки з іншими племенами, народами та цивілізаціями Європи. Археологічні дослідження XX ст. створили базу даних, яка дозволяє стверджувати, що існувала певна єдність культури кельтів у період латену на території від Атлантики до Карпат. Цей період характеризується зростанням населення, його поширенням із верхів’їв Дунаю на захід, південь і схід, захопленням нових земель, спорудженням великих ґрунтових могильників, оппідумів (урбаністична культура), створенням своєрідного художнього стилю. 

Експансія кельтів

Наприкінці V - на початку IV ст. до н.е. з територій Східної Франції та Південної Німеччини почалася масова міфація кельтів, яка набула характеру не тільки військових походів з метою пограбування, але й захоплення земель. 

Вихід кельтів на історичну арену Європи має кілька причин:

• зміна укладу життя через перенаселеність і неефективність сільського господарства;
• малопродуктивність економіки, в основному розвивалося металургійне виробиництво;

На чолі походів кельтів стояла молода аристократія (Лівій, V, 34, 1), яка шукала для себе та своїх дружин нових земель і можливостей самостійного господарювання та політичного впливу.

Дослідження пам’яток епохи латену свідчать про зміну суспільної структури, руйнування родових зв’язків (стара система себе відживала). Отримання нового виду додаткового продукту внаслідок походів і фабежів, нетрадиційний спосіб його поділу, сприяли виділенню численного соціально привілейованого прошарку, що кількісно зростав за рахунок воїнів, які відзначалися при захопленні нових територій.

Основні напрямки експансії кельтів, визначені античними авторами (Лівій, V, 34, 1; Юстин, XX, 5, 8; Страбон, IV, 1,13; Плутарх, Камилл, XV-XVI), підтверджені й значною мірою доповнені археологічними джерелами. Особливо докладно античні автори, в першу чергу римські, описали вторгнення галлів до Італії, населення якої вперше пізнало “галльський жах”, що тривав тут аж до кінця III ст. до н.е. 

Одночасно зі вторгненням до Італії Бренна інша частина кельтів під керівництвом молодого вождя Сеговеза рушила на схід у напрямку Герцинського лісу (лісисті гори в Германії, які простягаються від Рейну до Карпат) (Ливий, V, 34). Подолавши опір місцевих племен, кельти вийшли на Середній Дунай, захопили Паннонію і протягом багатьох років вели війни з сусідами (Юстин, XIV, 4,3-5).

Північно-західні області Угорщини та зона біля озера Балатон були захоплені кельтами до середини IV ст. до н.е. (LT В1). Саме тут розміщені найбільш ранні могильники прибулого населення: Шопронь, Ерд, Кошд, Літер, Саб, Салачка(Ви)па, 1982, Abb. Біля 360 р. до н.е. відбувається перший напад на іллірійське плем’я ардіїв у Західній Боснії та Герцеговині. Кельтські пам’ятки концентруються у Східній Баварії, Нижній Австрії і Південно-Західній Словаччині, а трохи пізніше, у долинах річок Сави і Драви.

Процес заснування оппідумів на Дунаї відображає рух кельтів, які просувалися за течією річки. З’явилися такі оппідуми, як Бойодурум (Пасау), Віндобона (Відень), Аррабона (Дьєр), Лавріак (Лорх), Новіодунум (Дрново), Сінгідунум та інші (Колосовская, 1988, с. 504).  У часи походів на південний схід кельти вторглися на територію колишньої імперії одного з великих античних полководців - Олександра Македонського.

Після його смерті (323 р. до н.е.) влада у важливіших регіонах величезної держави перейшла до рук найталановитіших полководців (діадохів). Балкани опинилися під владою Антіпатра (Македонія та Греція) і Лісімаха (Фракія). У 321 р. до н.е. у Тріпарадисі відбувся перерозподіл посад. Антіпатр став регентом, але у 319 р. до н.е. він помер, що призвело до нового спалаху війн діадохів. Важливим плацдармом стали Греція й Македонія, де в боротьбу були втягнуті і царський дім, і македонська знать, і грецькі поліси (Павловская, 1988, с. 404-407). 

Розгортання династичної боротьби співпало з появою на Балканах небезпечного ворога - галлів. Про їх вторгнення й війни найдокладніше повідомив Помпей Трог (Юстин, XXIV, 4-8; XXV, 1-2). Згідно з сучасними дослідженнями, поява галлів на Балканах відноситься до 279 р. до н.е. (Павловская, 1988, с. 408.). Пройшовши через землі Фракії, одна частина кельтів напала на Македонію, друга - на Грецію, а третя - на Фракію (Павсаний, X, 19-23).

Ім'я галлів вселяло жах. Один лиш македонський цар Птолемей безтрепетно почув звістку про наближення галлів і вийшов їм назустріч з військом (Юстин, XXIV, 4). У битві під керівництвом Белгія галли вщент розгромили македонян, а захопленому у полон Птолемею відтяли голову і насадили на спис.

Між тим Бренн, який грабував у цей час Грецію, дізнавшись про розгром Белгієм Македонії, насиченої скарбами Сходу, на чолі 150 тис. піхотинців і 15 тис. кінноти рушив на цю країну. Добре озброєне й споряджене військо македонського полководця Сосфена було розбите. Галли приступили до грабування і навіть накинулися на храми богів. 

Після пограбування Македонії Бренн несподівано повернув на Дельфи. Храм Аполлона Дельфійського був розміщений на горі Парнас, на скелі, укріпленій самою природою, а не руками людськими (Юстин, XXIV, 6,6-1). Збудований у VI ст. до н.е., він зберігав чималі скарби, накопичені за сторіччя, завдяки дарам і, безперечно, приваблював кельтів. 

Згідно з повідомленнями Помпея Трога, у передачі Юстина (XXIV, 8, 1-11) та Павсанія (X, 23, 12), кельти були розгромлені під стінами храму з допомогою бога. Галлів було 65 тисяч, а дельфійців 4 тисячі. Поранений Бренн заколов себе кинджалом. Ця версія в період “галльського страхіття” видається малоймовірною виходячи з численності противників. Більш вірогідними є свідчення Діодора (XXII, 9, 4), Страбона (IV, 1, 13) та Тіта Лівія (XXXVIII, 48, 2), згідно з якими галли взяли та пограбували храм.

Проте, як би не завершилась битва під Дельфами, лаври перемоги над кельтами отримав Антігон Гонат II (цар Македонії 276- 239 pp. до Н.Є.), який біля 277 р. до н.е. розгромив кельтів у Македонії (Полибий, II, 17). Незважаючи на поразку, частина кельтів осіла у Фракії (на північ від Візантії), де заснувала царство зі столицею в Тилі (Полибий, IV, 45, 46). Це держава короткочасного існування (до володаря Навара, 218 р. до н.е.), тому її локалізація та місцезнаходження столиці досі приблизні й далекі від надійної аргументації (Лазаров, 1996, с. 114-123). Можливо, в цей час відбувся перехід фупи племен, і доволі численної, у Малу Азію, де на території колишньої Фрігії організувалося державне утворення під назвою Галатія.

Основна частина кельтів, згідно з Полібієм (II, 17), була відкинута на північ, де на злитті річок Драви і Сави сформувалась так звана “країна скордисків”(ілліро-кельтський симбіоз). З перебігом часу вони встановили владу над Нижнім Подунав’ям, вели війни з іллірійськими та фракійськими племенами, доки в 15 р. до н.е. не були включені в римську провінцію Іллірик (організована в 27 р. до н.е.). 

Окрема група кельтів із Нижнього Подунав’я вирушила на північ і північний схід, про що свідчать закладка нових могильників у Верхньому Потиссі (Пішколт, Диндешть, Валалікі-Коштяни) у фазі LT В2Ь і збільшення кількості чужорідного населення.

Кельти у Верхньому Потиссі

Порівняно стабільне життя північнофракійських племен регіону перервалося у зв’язку з проникненням та осіданням носіїв латенської цивілізації - кельтів. Із Середнього Подунав’я наприкінці IV ст. до н.е. їхні передові загони вторглися на Закарпаття, у Верхнє Потисся, де реєструються військові поховання у Фелшу Мере, Цейкові й Розваді. У цей час закладається найбільший регіональний некрополь у Пішколті (185 поховань). 

Друга, основна, хвиля кельтського вторгнення досягла Верхнього Потисся після балканського походу 279-277 pp. до н.е. Цей період відзначається збільшенням населення, що знайшло відображення в закладці могильників в Іжковцях, Валалікі-Коштянах, Чумешть і появі нових поселень. Поселення представлені 69 місцезнаходженнями, розміщеними у низовинній та передгірській зонах регіону. Вони займають перші тераси невеликих річок і струмків. Розміри поселень невеликі (0,4-0,5 га), і лише окремі мають площу 0,8-1,5 га (Білок, Мужієво, Береа). У Дідово II, Великій Бігані та Береа простежене рядове планування жител, згрупованих у 2-4 будинки на відстані 4-8 м один від одного.

Серед 56-ти досліджених жител виокремлюються два типи. Перший, домінуючий, складають напівземлянки чотирьох варіантів:

• а) прямокутні зі стовповою конструкцією стін;
• б) прямокутні в плані без стовпової конструкції;
• в) аморфні в плані зі стовповою конструкцією;
• г) аморфні в плані без стовпової конструкції.

Кількість стовпів від двох до восьми. Площа напівземлянок 12-20 кв. м, висота материкових стінок 0,3-0,5 м. До другого типу відносяться наземні прямокутні житла з каркасно-стовповою конструкцією стін, шющею 18-20 кв. м. Опалювались житла відкритими та заглибленими вогнищами (Котигорошко, 1995, с. 10-11). Прямокутні в плані напівземлянки зі стовповою конструкцією стін з’явилися в регіоні з приходом кельтів. Вони добре відомі на території розповсюдження латенської культури, зокрема у Середньому Подунав’ї (Kuzmova, 1980, rys. 2-3). Інші модифікації житла відомі на поселеннях куштановицької культури VI-IV ст. до н.е. (Попович, 1993, с. 256-263). Поряд із будинками розмішувались підсобні приміщення, а іноді й виробничі споруди (металургійні горни, гончарні печі). На Прешовському селищі біля житла, окрім трьох ям господарського призначення, відкрита глинобитна піч для випікання хліба (Beres, Tomasova, 1989, s. 28-29).

У заповненні жител і будівель переважав ліпний та кружальний посуд, рідше зустрічалися прясельця, ножі, браслети, фібули й побутовий інвентар.  Польові дослідження дозволяють зробити висновок, що основна частина селищ регіону була представлена невеликими поселеннями. Вони складалися з кількох жител, господарських будівель, іноді майстерень. Подібні садиби на території Галлії Цезар позначив терміном “vicus” (Цезарь, VII, 17).

Поряд із утворенням селищ нового типу (vicus), у Верхньому Потиссі організовуються виробничі центри, які були розраховані на обслуговування широких областей. Найбільший металургійний центр, точніше район, відкритий на лівобережжі р. Тиси в басейні р. Ботар. Доволі заболочена долина річки містить значні запаси болотної руди, а схили навколишніх гір укриті густими лісами. 

Тільки біля с. Ново-Клиново відкрито 13 виробничих пунктів, які складались зі скупчень шлаків, уламків глинобитних стінок горнів і сотень шлакових конгломератів - чушок (Бідзіля, 1971, с. 21-30).  Присутність чушок або “козлів”, які утворювали цілі батареї, розміщені одна біля одної, пояснюються екстенсивним видобутком заліза в одноразових горнах напівназемної конструкції. Із завершенням відновлювального npoцесу, шлаки, що заповнювали котлован горну, застигали, утворюючи конгломерати, які складали робочі майданчики (Бидзиля, Вознесенская и др., 1983, с. 51). 

Розміщення конгломератів на майданчику має певну закономірність. Вони складаються з двох частин, до кожної з яких входять три-чотири ряди. Ряд складався з 6-10 чушок (Бідзіля, 1971, рис. 3). Повну аналогію такого розміщення маємо у Свентокжитських горах, робочі майданчики яких складалися з тисяч конгломератів і горнів (Віеіепіп, 1992, rys. 53-59). 

У ході розвідок, проведених експедицією Ужгородського університету, в зонах дренажу був додатково зафіксований цілий ряд пунктів, які простягалися на 10 км від с. Ново-Клиново до с. Хижа. Окрім того, була встановлена певна закономірність у розміщенні робочих майданчиків, на яких відбувалося варіння заліза. У більшості випадків вони займали береги р. Ботар, заболоченостей та струмків. Обмежену групу становлять робочі майданчики на підвищеннях Ново-Клиново (пагорб “Галомб Домб”, Черна (виступ “Червоний пагорб” на схилі гори). Хижа (сідловина між двома верхів’ями гори). 

Окрім Ботарського виробничого району, в Закарпатті відкриті залишки чорної металургії  у передгір’ях: Стеблівка, Хмільник. Зруйновані горни були виявлені й на гальштатському городищі, яке займало верхівку гори Стремтура поблизу м. Іршава. На думку В. І. Бідзілі, вони можугь бути віднесені до латенської культури.

Питання про час існування подібних пам’яток завжди пов’язане зі складнощами через майже повну відсутнісь матеріалу датування. Тому важливими є нечисленні фрагменти кераміки, знайдені під час досліджень. У Черні, Стеблівці та Хмільнику керамічні колекції складалися з ліпного та кружального посуду, серед якого найчіткішим хроноіндикатором є уламки графітових сітул. 

Однією з унікальних пам’яток Карпатської улоговини є Галіш-Ловачка, розміщена на північно-західній околиці м. Мукачева (Lуhoczky 1912). Величезна колекція продукції металообробного виробництва й ковальських інструментів дозволяє віднести пам’ятку до найбільших центрів Європи латенського періоду. Однак досі немає одностайної думки про тип поселення на горах Галіш і Ловачка. Я. Філіп (1956, s. 321, 511) відніс пам’ятку до категорії оппідумів. в. І. Бідзіля (1964, с. 93) вважав її типовим поселенням відкритого неукріпленого характеру на гірських верхів’ях без будь-яких фортифікаційних споруд. Місце основної концентрації об’єктів дослідник помістив у сідловині між горами (Бідзіля, 1971, рис. 9). Для з’ясування істини й можливого відкриття непошкоджених об’єктів експедиція Ужгородського держуніверситету протягом 1986- 1988 pp. організовувала пошукові роботи. Спочатку було проведене шурфування сідловини, яке дозволило зробити висновок, що залишків життєдіяльності на цій ділянці нема. Тут повністю відсутній культурний пласт, а під гумусом (0,1 м) залягає ш,ільний шар вапнякової породи (Дзембас, 1995).

Подальші пошуки ґрунтувалися на повідомленнях Т. Легоцького (1912, old. 47), який однозначно вказав, що об’єкти поселення розмішувалися на схилах гір, головним чином, у верхніх частинах. У результаті шурфування встановлено майже повне знищення пам’ятки плантажною оранкою та виноградними терасами. Три напівзруйновані об’єкти й частина кам’яної стінки були відкриті на північно-східному схилі гори Ловачка. Крім кераміки, знайдені сокири-кельти, ножі, бронзовий перстень і частина браслету, а також серцеподібний наконечник піхви меча. Ці речі становлять єдині повноцінні комплекси Галіш-Ловачки, весь інший численний інвентар представлений зібраннями Т. Легоцького в ході плантажних оранок схилів гір. Крім цього, вздовж хребта гори Галіш у напрямку гори Ловачка віцкрита кам’яна стіна сухої кладки (ширина 2,0- 2,5 м, висота 0,2-0,5 м), яка стикується з двома кам’яними глибами (вхід?) на горі Ловачка. 

Не виключено, що стіна була лише частиною фортифікаційної системи, кінцівки якої змикалися з правобережжям р. Латори- ці. Вся ця територія зайнята м. Мукачево, забудова якого ще в середньовіччя зруйнувала залишки величезного оппідуму. До речі, ла- тенський пласт час від часу виявляється і зараз при проведенні земляних робіт на вулицях міста. 

Планування поселення через відсутність систематизованих розкопок наприкінці XIX - на початку XX ст., у період його знищення, не простежене. Т. Легоцький (1912, old. 47-48) повідомив, що місцезнаходження, звідки він “видобував” матеріал, були безсистемно розкидані на схилах гір з особливою концентрацією в їх північних частинах. Житла зводились на терасах, викопаних на схилах. Опалювались вони вогнищами діаметром 1-1,5 м, обкладеними камінням і вимазаними глиною. У заповненні жител було багато фафітового посуду, виробів із заліза, бронзи та каменю. В. І. Бідзіля (1971, с. 34-35), на основі концентрації знахідок в окремих місцях, вважав за можливе виділити ковальські та ювелірні майстерні. 

Наявність залишків стіни, терасоподібне розміщення об’єктів, характерне для оппідумів Європи (Filip, 1956, s. 509), дозволяє віднести до категорії укріплених поселень і Галіш-Ловачку. Її сировинною базою, на думку В. І. Бідзілі (1971, с. 134), був Ботарський район. Не виключаючи цю можливість, варто відзначити присутність залишків горнів на поселенні. Повідомлення Т. Легоцького (1912, old. 56) знайшло підтвердження і в останні роки, коли під час прокладення меліоративних систем у трикутнику сс. Іванівці-Жуково- Лохово (сюди входить і Галіш-Ловачка) було виявлено десятки чушок і міцні пласти залізних шлаків. 

Поряд із великими спеціалізованими центрами працювали й сільські майстерні, на що вказують знахідки залізних шлаків і силікатів на поселеннях. У меншій кількості виявлені залишки гончарних майстерень. На сьогодні відомі лише печі Андріду (Nemeti, 1974), Добри (Bader, Lazin, 1980, р.13) й Ачиша (Lazin, 1982, р. 70). За класифікацією І. Геннінга (1977), усі вони відносяться до варіанту В. Нижня, камера топки, діаметром 0,9-1,6 м і висотою 0,3-0,4 м, викопувалась у материку. Камера обпалення надбудовувалась над давнім горизонтом. Вона була глинобитною, висотою до 0,5 м. Решітка камери обпалення встановлювалась на опорній стінці, розміщеній у топці, і мала до 22 продухів (діаметр 0,06-0,08 м). Завантаження продукції відбувалося через верхній отвір у камері обпалення, який при відновлювальному обпаленні, як і гирло печі, що виходило до припічної ями, замазувався глиною. 

Незважаючи на обмежену кількість відомих гончарних печей, виходячи зі значного вмісту на поселеннях кружальної кераміки (до 40-70% у комплексах), можна зробити висновок про широке розповсюдження гончарних майстерень, а можливо, й центрів виготовлення високоякісного посуду.

Другу, основну, групу латенських старожитностей Верхнього Потисся складають 36 пунктів знаходження одиничних поховань і чотири могильники: Гава, Саболч (Вона, 1986, old. 44-45), Іжковці (Vizdal, 1976; 1982), Валалікі-Коштяни (Gasaj-Mocalova, 1987). Разом це більше ніж 130 поховань. їх концентрація наявна вздовж лівобережжя Тиси та її приток Горнаду й Бодрогу. Значну частину ґрунтових поховань було виявлено під час земляних робіт наприкінці XIX - на початку XX ст. Обстеження, за винятком обмежених розкопок на місці віднайдення могил, не проводились. Звідси велика ймовірність того, що серед пунктів, де зафіксовано 1-3 поховання, знаходяться некрополі. Припущення підтверджуються дослідженням у Валаліках-Коштянах. Тут у 1958 р. при шурфоваль- них роботах Я. Пастором (1959, s. 525-528) була знайдена фунтова могила з двома урновими похованнями. При додаткових розкопках, проведених у 1985 році, було встановлено, що Валалікі-Коштяни - могильник (Gasaj-Mocalova, 1987, s. 247). 

Відсутність наукової документації, неповна вибірка інвентаря при дослідженні низки могил і недоступність в окремих випадках матеріалу з фондів численних районних музеїв не дозволяють розглядати всі відомі поховання. Тому до аналізу залучено дані лише 29 поховань із 20 місцезнаходжень, а також могильники в Іж- ковцях і Валаліках-Коштянах. У цілому це 65 поховань. 

Пам’ятки поділені на 2 групи: фунтові та курганні. Старожитності першої групи займають невеликі дюни біля річок. Жодна з них повністю не розкопана. Тому робити висновок про систему розміщення поховань передчасно. Відсутність поряд із похованнями поселень пояснюється недостатністю розвідкових робіт на прилеглій місцевості. 

Для аналізу пам’яток першої групи використано 23 поховання з 16 пунктів, а також могильники Іжковці та Валалікі-Коштяни. Разом це 59 поховань, які за способом поховання поділяються на інгумаційні та кремаційні. Тілопокладення простежене в 9 випадках: 6 в Іжковцях, одне в Розваді (поховання II) (Hunyady, 1957, old. 180- 182) і два на оппідумі Галіш-Ловачка (Lehoczky 1912, old. 74). Небіжчика у витягнутому стані вмішували в прямокутну яму розміром 1-1,2 X 2-2,3 м і глибиною до 1,8 м. Орієнтація голови на схід або південний схід зближує верхньотиські поховання з окремими могильниками Північно-Західної Угорщини (Bujna, 1982, s. 392-393). 

Із дев’яти інгумаційних поховань Верхнього Потисся п’ять - у супроводі зброї, одне сильно зруйноване і два - з незначним реманентом. Прикладом воїнського поховання з комплектним озброєнням може бути поховання З в Іжковцях. Небіжчик у витягнутому стані лежав на спині. Меч, спис, щит, ніж та поясний ланцюг знаходилися біля правої руки, біля лівої були бойовий ніж, ножиці, кружальна посудина, біля правого плеча - бронзова фібула та ще одна кружальна пооздина. Аналогічне розміщення зброї у кельтських могилах має місце і в інших регіонах Карпатського ареалу. Різниця простежується в деталях, зокрема, у розміщенні посуду, який зазвичай знаходиться з правого боку від кістяка. Кількість посудин- приставок коливається від двох до чотирьох. 

Серед інгумаційних поховань виділяється поховання в кам’яній скрині, відкрите Т. Легоцьким (Lehoczky, 1912, old.72,74) на схилі гори Галіш. Поблизу кістяка лежало близько 30 монет - імітацій тетрадрахм Філіпа II й Олександра Македонського. У Карпатській улоговині часто зустрічаються поховання у дерев’яних скринях та в могилах, обшитих деревиною (Filip, 1956, s. 508). В обмеженій кількості зустрічаються поховання у кам’яних скринях, серед яких особливо цікавим є поховання вепра в супроводі посудин і ножиць, відкрите у Шопронь-Бейчидомбі (Szabo, 1971, old. 68).