Кінець часів

В самому місті не було геть нічого, що могло б зацікавити дванадцятирічного хлопця. Картинки у вікнах крамниці з іграшками не мінялися вже кілька сезонів, картингові машинки в маленькому парку атракціонів іще позаторік стали надто тісними, а у ставку посеред містечка, здавалося, було виловлено всю рибу до останнього пуголовка. Та все ж було в місті одне місце, куди бігли, летіли стрімголов усі хлопчаки від дев’яти до дев’яносто дев’яти років — старий аеропорт на околиці.

Він давно заріс високою сухою травою, і найвищі билини були схожі на пожовклі від часу скелети дивних давно вимерлих тварин із тонкими кінцівками. Коли дув вітер, кістки стукотіли одна об одну, і від того над аеропортом лунала дивна потойбічна музика. Музика для порожніх ангарів і деталей старих літаків, що досі подекуди знаходили горді місцеві, власники металошукачів. Щовесни й так само щоосені на полі, що колись зустрічало рейси з місць із дивовижними іменами — Канберра, Калькутта, Лісабон — збиралися з родинами містяни, і тоді музика, але цілком людська та звичайна, наповнювало поле й довкільні м’які гори. Відлуння сміху, дзвінких бубонів і залізних струн тікало навсебіч і повідомляло диким мешканцям лісів про зміну сезонів. Пропустити весняне та осіннє збіговисько було немислимим діянням, гіршим, ніж пропустити тенісний матч чи церкву в неділю, гіршим навіть, ніж не отримати пристойну оцінку в кінці року й самотужки розказати про це батькові. Це був простір духмяних барбекю, бігу наввипередки з собаками та лежання віч-на-віч із небом: поле було таким великим, що в ньому досі можна було заблукати й знайтися лише в надвечір’я, коли різнотрав’ям починали ширяти стурбовані материнські голоси — немов древні вожді-матріархи, що кликали воїнів своїх племен до спільної ватри. Один хлопчик, такий собі Сем Річардс, якось восени заблудив і так і не знайшовся. Листки з його портретами давно облетіли зі стовпів з об’явами, але батьки досі не полишали надії його знайти.

І треба ж було такому статися, що саме восени, в дні останнього оксамитового тепла й сонця в тонких летких павутинках, коли все містечко вивалило на поле аеропорту, мов мушлі на берег, у місто вперше прийшов Туман. То був особливий Туман, водночас схожий і не схожий на всі інші тумани. Треба сказати, що цей туман прийшов того дня не лише у Спрінґфілд. Він завітав до міст у Коннектикуті й Небрасці, не оминув високогірні плато Еквадору та хутори на півночі Фінляндії, вдарив хвилями об береги Кейптауну та закрутився монгольськими степами.

Однак Джон Сікер, кращий друг Сема Річардса, єдиний не з його родини, хто досі вірив у можливість повернення Сема, про це ще не знав. Він знав інше: Туман — особливий, і нічого хорошого він із собою не несе. Ще він знав, бачив на власні очі, що дорослі містечка довго дивилися в Туман крізь окуляри, лінзи фотоапаратів і біноклі, тривожно перемовлялися, дехто навіть ходив кудись дзвонити, але не додзвонився — а потім над полем знов залунали гітари, бубони й голоси. Тихо, невпевнено, немов намагаючись приховати щось дуже, дуже очевидне. Немов це все були не дорослі люди, чиїсь мами й тата, старші сестри та брати, дідусі, бабусі та наречені — а сотні копій самого Джона, коли він позаторік був розбив мамину улюблену китайську вазу, і потім намагався зробити вигляд, що вона завжди була такою — розколотою на шість майже рівних частин, присипаною порцеляновим пилом.

Джон Сікер знав: Туман не несе нічого хорошого, дорослі брешуть як один чи просто чомусь не в змозі сказати правду. А ще великий годинник на ратуші зупинився в той день. І Джон знав, чому: за легендою, що розказувала на кожне свято Роуз Вотерз, бабуся Роуз чи Божевільна Роуз, годинник був запущений самим Лінкольном і зупинитися мав лише в одному-єдиному випадку. Коли настане кінець часів.