Йон Паршелл. Війна в Україні: де ми зараз?
Аналітика: переклади і першоджерелаСьогодні у нас дотепний допис воєнного історика Йона Паршелла, котрий переконаний, що українцям не варто втрачати надію, навіть якщо воєнні дії пригальмували і ніби нічого такого не відбувається. Подібні випадки в історії звісно же були. На його думку важливо зімкнути ряди, підтримувати одне одного і вперто сунути вперед, та крім цього нам таки потрібна допомога західних партнерів.
Паршелл співатор книги “Розбитий меч: нерозказана історія битви за Мідуей” (2005) та автор багатьох статей на тему війни у Тихому океані. Він ад’юнкт-лектор в Воєнному коледжі ВМС США та частий спікер від імені Національного музею Другої світової війни (США) та інших подібних закладів.
[опубліковано 25.06.2022]
Звичні застереження: [я] історик, що спеціалізується на Другій світовій війні, а не спеціаліст по сучасній Росії. Якщо вам ліньки читати, то коротко: посередині будь-якої війни часто є відчуття безперспективності і бридкості.
Питання до фанів Толкіна: яка найгірша книга з трилогії? Відповідь: “Дві вежі”, легко, так? Чому? Тому, що збудження від таємничості початку оповіді уже позаду, а тепер мусимо брести крізь всю ту нудну маячню, де героїв совають різними локаціями та готують до фіналу, поки (якщо в ширшій перспективі) вони програють Війну за Перстень. І це довга марудна штука поки ми доберемось до “цікавої частини” в «Поверненні Короля».
Для тих, хто вивчає Другу Світову: який найгірший, наймарудніший рік у війні? Як на мене, то це, без вагань, - 1943. В 1942 році були драматичні повороти для Союзників на багатьох фронтах: [битви за - перекл.] Гуадалканал [Тихий океан - перекл.], Аламейн [Єгипет - перекл.], Сталінград. Союзники перехопили ініціативу. Прекрасно! А що сталось далі? Цілий дурацький рік здавалося би марного впахування та колупання на місці. В Середземномор’ї Союзники захоплюють Сицилію, потім висаджуються в Італії, просочуються північніше і абсолютно відморожені зупиняються в Кассіно [Комуна на сході Італії - перекл.]
Росіяни отримують ляпаса у відповідь на спроби контрнаступу на початку року, виграють битву за Курськ у липні, однак наприкінці року навіть не досягають кордону з Польщею і все ще б’ються з німцями в межах СРСР. В Тихому океані американці просочуються на кілька сотень миль вище за Соломонові острови та декілька сотень миль західніше узбережжя Нової Гвінеї. Ось така фігня малята. І на додачу ще парочка чуваків у Вашингтоні, котрі із занепокоєнням відмічають, що такими темпами до Токіо ми доберемось десь близько 1961 року.
Отже, ласкаво прошу туди, де ми нині в Українській війні. Для команди України це топтання на місці. Росіяни продираються вперед, використовуючи масовану вогневу міць для того, щоби зрівняти все із землею. Втрати [обох сторін - перекл.] стали більш рівними. На даний момент всі знають, що українці вирішили відступити із Сєвєродонецька і, що група українських військових може бути відрізана в районі Гірського-Золотого. Очевидно, що це якийсь відстійний розвиток подій, але не непередбачуваний. Українці мудро вирішили прослідувати до нових захисних ліній, що є правильним рішенням - ви ж не хочете знищити баланс у власній армії. Але загалом настрій не те, щоби дуже щасливий, і багато людей по цей бік поля заламують руки.
Це дійсно вельми важливий момент у війні, однак це не означає що все зав’язано на Сєвєродонецьк. Сєвєродонецьк не суттєвий для остаточного результату подій. Ключ до перемоги в цій війні у політичному волевиявленні. Тому що виграє та сторона, яка зможе найбільш ефективно закріпитись протягом тривалого часу і матиме вирішальну перевагу у вогневій міці та маневрених силах наприкінці гри. Допоки коаліція НАТО продовжує виконувати зобов'язання, виплачувати необхідні гроші та постачати обладнання цією стороною буде Україна, а не Росія. Однак ми маємо проскочити поміж крапельками повз цю відстійну серединну точку війни, продовжувати лупати сю скалу [вибачте, не втрималися – ред.] і дійти до того місця, де надходження високоякісного натівського обладнання почне переважувати шальки терезів.
Це вимагатиме величезних коштів. Розмір Ленд-лізу для України, якщо я правильно пам’ятаю, складає близько 53 мільярдів доларів. Як на мене, 53 мільярди доларів, це нормальна ціна щоби жити у світі, який послуговується правилами і законами. А гроші ми завжди можемо заробити. Однак люди мають змиритись з тим фактом, що коли Байдан підписував акт [про Ленд-ліз - перекл.], то він міг з таким же успіхом виписати чек на 53 мільярди і спалити його прямо перед камерами. Тому що кожна одиниця спорядження та постачання, на які підуть ці гроші, або вибухне, або зноситься, або її просто використають. Уф.
Сучасні війни фантастично руйнівні. Речі просто випаровуються. Я вже бачив фото американських гаубиць M777, що їх підірвали рускіє і людей, котрі через це заламують руки. Хлопці, звикайте до цього. Українці скоріше за все втратять сотні чи навіть тисячі цих штук перш ніж це все закінчиться. Це війна. Але поки це обладнання порається із завданням, росіяни в глибокому лайні тому що 1) їхній моральний дух слабший 2) їхня економіка набагато менша 3) їхні заводи не виготовляють сучасної зброї через нестачу запчастин 4) велика кількість їхніх законсервованих танків та обладнання фактично не дієздатна і 5) їм дуже важко знаходити заміну своїм сухопутним втратам.
Щодо останнього, є припис вирішити питання. Відомо, що дві самопроголошені республіки “ДНР” та “ЛНР” повністю мобілізовано і що їх в хвіст і гриву використовують у боях на Донбасі. Сюрприз-сюрприз, їхніх погано тренованих і майже неозброєних новобранців жорстоко перемелює у процесі. Я передбачаю, що коли Україна зрештою поверне собі ці території, сепаратисти будуть у такому жахливому стані, що навряд зможуть вести будь яке протистояння, адже їхніх найкращих бійців було вбито у боях, як-от під Сєвєродонецьком. Вони вже зараз стають гарматним м’ясом, замість російської піхоти, яка вже й так побита і якої тепер явно недостатньо, щоби самостійно прорватись уперед без допомоги сепаратистів і кадирівців. Це мій промінчик добра на сьогодні.
Отже, зберімось докупи. Лупаймо сю скалу [ще раз! – ред.]. Схрестімо пальці. І побачимо де ми будемо, наприклад, у вересні.
Переклад: Тетяна Саніна
Редакція: Ростислав Семків