Його муза

Холст пустує вже декілька годин. Жан дивиться на нього, але не бачить нічого. Перед ним лише непроглядна темрява. Темрява, яка переслідує його все життя. Темрява, яка не розвіюється ні одним світлом. Темрява, через яку  може пробитись тільки одна людина — його муза. Лише вона змушувала його чорні, незмінно трагічні, сповнені болю картини налитися фарбами та життям, але у будь-якої монети є дві сторони — у будь-якого плюса є мінус на противагу. Тепер він не може зробити і штриху по паперу без неї. Відколи ця дівчина з кольоровими, наче пензлики з яких не змили фарбу, кінчиками волосся увірвалась в Жанове горе змінилось абсолютно все: його рутина, його ставлення до життя, навіть сіро-чорний гардероб розбавили світлі кольори, а головне — вона забрала біль, який вів його руки по хості, вимальовуючи дерева з опалим листям та круків з червоними й жорстокими очима, принісши натомість легку заразну посмішку, тишу, яка не викликала напади паніки і бачення прекрасного у дрібницях, але проблемою лишалось те, що усе це ходило хвостиком за її сірими очима і покидало його разом із нею. 

 Моро, так і не торкнушись олівцем холста, відкинувся на спинку стільця і заховав обличчя у долонях, небажаючи показувати світові позорного художника, що навіть кілька мазків зробити не може, але слух вловив кроки по коридору, які ві впізнає з тисячі — легкі, практично безшумні, ніби людина не йде, а пливе по повітрю. Неочікуваний гість ще навіть не дійшов до дверей, як Жан вже сидів рівно, вдивляючись у візерунки на деревині, очікуючи, коли кольорові кінчики волосся увійдуть в кімнату, тихий сміх почне відбиватись від стін, а дівчина заповнить темряву у його голові.

—Жан? — дівчина зазирнула у приміщення, не будучи впевненою, що француз тут — Ти зайнятий? — Рене зробила невеликий крок вглиб кімнати і, наскільки це було можливо, тихо закрила скрипучі двері. Вона була одягнена у топ усипаний дрібними кольоровими квітами, які навіть зблизу більше нагадували просто різнобарвні плями та звичайні голубі джинси, трохи вимащені у болоті через погоду на вулиці, яка була далеко не сонячною, а передні пасма її волосся були закріплені заколкою десь на потилиці.

—Ні, не зайнятий, — сказав Моро, повертаючись назад до пустого полотна, і ніхто ніколи не дізнається про непромовлене «Для тебе я завжди вільний»

Задоволена відповіддю дівчина вже впевненіше ступила у напрямку Жана.

 Підійшовши упритул до нього, вона поставила руку йому на плече і юнак моментально накрив її своєю, погладжуючи великим пальцем зап’ястя.

—Знову не можеш малювати? — Із сумом запитала Волкер, на що їй відповіли опущеною головою і поглядом спрямованим в підлогу. Рене почала бігати очима по кімнаті у пошуках чогось, що могло би надихнути француза 

— Дивись! — Несподівано голосно практично крикнула вона вказуючи у вікно.

—Що там? — Француз щиро не помічав нічого окрім дерева,яке постійно забирає усе сонячне світло, ховаючи його від кімнаи за своїм листям і доща, який не припинявся вже кілька годин

—Ну от же ж! — Волкер переплела його пальці зі своїми і повела до вікна, аби показати, що ж її так зацікавило — Бачиш? Два голуба ховаються від дощу он там під дахом, біля труби — Жан пригнувся, практично поставивши своє підборіддя на жіноче плече, щоб побачити з її перспективи, куди вона вказує. Через кілька секунд він все ж таки знайшов потрібну точку — там він справді побачив двох птахів, які сиділи так наче грілись один об одного.

У голові Моро відразу спалахнула ідея. Його темрява сповнилась не лише його музою, але й чітким образом картини, яку він напише. Француз ще декілька хвилин простояв просто дивлячись на це, поглинаючи кожну деталь, а потім притягнув руку Рене до губ і почав цілувати, помалу піднімаючись вище. Коли Жан дійшов до її обличчя — залишив короткий поцілунок на щоці та губах, розтягнутих у посмішці й побіг до мольберту, щоб перенести його якомога ближче до вікна.

 Вже наступного вечора на холсті будуть підсихати останні мазки його нового витвору. З правого боку — ті самі два голуби, на задньому плані — дерево, а у самому куті лежить тіло мертвого крука, яке відразу і не побачиш, але найбільше уваги приділено небу. У хмарах ховається ледь помітне, розмите обличчя дівчини, що широко посміхається, а поверх кінчиків її волосся проходить веселка, яка продовжується над голубами і до самого краю полотна.