Як японці намагаються зберегти історичну пам'ять, щоб зробити світ безпечнішим
Антон ПроцюкМи можемо гарно уявити собі атмосферу 90-их років чи Революції Гідності. Однак бій під Крутами уже перетворився на національну легенду – вона грає важливу символічну роль, але її складно яскраво візуалізувати у своїй уяві (хіба що ви професійний історик).
Чому так? Відповідь очевидна: бо економічну кризу 90-их чи Революцію Гідності переживали ми особисто або наші батьки. А бій під Крутами відбувся сто років тому, і з жодним його учасником ми вже не можемо поговорити. Це класична ситуація для історичної пам’яті: приблизно через 80-100 років подія переходить із категорії живої пам’яті до категорії символічної.
Це скоро станеться із атомним бомбардуванням Хіросіми і Нагасакі – єдиним в історії людства бойовим застосуванням ядерної зброї. Американська ядерна атака на Японію відбулася у серпні 1945 року, тобто 75 років тому. Як пише The Economist, у живих ще залишилося понад 130 тисяч хібакуся (так у Японії називають жертв цієї трагедії), але їхній середній вік становить уже більше 83 років.
Це може виявитися серйозною проблемою як для Японії, так і для всього світу. Останні сім десятиліть хібакуся є живими символами руйнівної сили і жорстокості ядерної зброї. Їхні особисті історії – це одна із причин, чому ядерна зброя більше ніколи не застосовувалася знову. Однак їхні історії поступово забуваються, а глобальні зусилля із нерозповсюдження ядерної зброї сьогодні не в найкращому стані
Як пише The Economist, у січні цього року організація Bulletin of the Atomic Scientists пересунула свій Годинник Судного дня, «суб’єктивний показник близькості людства до самознищення», найближче до півночі із його заснування у 1947 році. Північна Корея успішно розробила свою ядерну зброю, і є ризик, що її розробить Іран. Понад 80 країн підписали Договір про заборону ядерної зброї 2017 року, але до нього не долучилася жодна країна, яка власне володіє ядерною зброєю. Японія також не підписала цей договір.
Крім того, мілітаристські настрої останнім часом зростають і в самій Японії. Після завершення Другої світової війни Японія офіційно стала пацифістською країною. Славнозвісна дев'ята стаття конституції передбачає, що Японія «навічно відрікається від війни як суверенного права держави». Японія має Сили самооборони, але їхні повноваження формально обмежуються поліцейськими функціями та участю в миротворчих операціях. Однак чинний прем'єр-міністр Сіндзо Абе давно намагається добитися перегляду Конституції, щоби розширити повноваження японських збройних сил, та збільшує витрати на оборону. (У серпні Абе оголосив про плани піти у відставку через стан здоров'я, але його партія залишається при владі).
То як ефективно зберегти пам’ять про ядерні бомбардування для наступних поколінь? Один із способів, які випробовують японські історики – програма деншоша, тобто «спадкоємців» історій жертв атак. Деншоша – це молодші волонтери, які перебирають на себе історію якоїсь конкретної жертви бомбардувань.
Такий волонтер проходить три роки навчання і детальних розмов із своїм хібакуся, після чого отримує дозвіл публічно розповідати історію цієї людини так, ніби вона є його власною історією. Зараз у Японії є 150 сертифікованих деншоша, і ще майже 200 проходять навчання. Дехто із деншоша є родичами хібакуся, але більшість – раніше не знайомими людьми.
Звісно, ця програма навряд чи допоможе зберегти живу пам’ять про Хіросіму і Нагасакі назавжди. Однак її засновники сподіваються, що вона буде корисною для того, щоб нагадувати японцям і світові про страхітливість ядерної зброї, і мотивувати більше ніколи не використовувати її.
Читайте також
Автор — Антон Процюк для Телеграм-каналу The Old York Times