Idk

Ревнощі — як тінь, що накриває душу. Не болить тілом — болить десь глибше, між словами й спогадами. Вони не кричать, не ламають меблів — вони мовчать, але це мовчання важче за будь-який крик.

***

У теплому кафе на розі, де за вікном тане сніг, сидить Хьонджін з порожнім поглядом. Його пальці крутять ложечку, а в чашці давно охолов чай. Він спостерігає за Мінхо, який усміхається, нахиляється ближче до іншої, незнайомої йому жінки. У його очах — той самий блиск, що колись належав лише йому.

Хьонджін знав, що для цього хлопця він ніхто, скільки разів не намагався бути для нього ближчим, все завершувалось поразкою. З кожним разом руки молодого юнака опускались і в кінці кінців опустились раз і назавжди. Він знав, що для Мінхо він всього друг, навіть не найкращий, просто друг, або навіть знайомий. Тяжко зітхнувши, він перевів погляд на чашку. Пити навіть не хотілось, було боляче, десь в душі.

Ревнощі, на які не маєш прав найболючіші. Людина не відчуває того ж самого, що і ти - це вбиває ще більше. Хьонджін думав, що Мінхо він теж подобається, бо той проявляв знаки уваги, фліртував, а потім в раз це зникло, як тільки на горизонті з'являлась якась гарна дівчина.

- Звичайна іграшка, - проговорив губами Хьонджін, тримаючи пальцями ложечку.

Його погляд був навіть не в чашку, а десь на стіл. В голові було багато думок, які тяжко розсіяти. Якби ж тільки Мінхо знав, скільки всього юнак відчуває в його сторону. З кожним разом йому тільки противніше від своїх почуттів.

- Замовкни, - вдаривши долонею по виску, тихо обурився Хьонджін.

Всі люди в кафе обернулись на звук. Юнак зустрівся поглядом з тим, кого найбільше кохав. Вхопивши речі, він вибіг з кафе. Тільки на мить запам'ятав його котячу посмішку.

Хьонджін зупинився тільки, коли помітив, що вже на Набережній. Йому було соромно, не хотів, щоб люди дізнались, що він таким займається. Тяжко зітхнувши, він дістав цигарку, підніс до рота та запалив за допомогою запальнички. Дим окутав легені повністю та дав, ніби новий ковток життя.

На плечі відчувся знайомий дотик. Хьонджін застиг, йому завжди хотілось відчувати саме його, тільки його дотики, бачити тільки його очі, котячу посмішку. Від руки повіяло теплом, яке, ніби пробігло по венах.

- Що за вистава була в кафе? - запитав спокійним голос Мінхо, без засудження.

Хьонджін знав, що його друг ніколи ні за що не засудить, а завжди підтримає.

- Нічого, все добре, - відповів Хьонджін, як завжди.

- Ти ж знаєш, що завжди можеш сказати мені все, а я підтримаю тебе, - сказав Мінхо, посміхнувшись своєю котячою посмішкою.

- Є такі речі, які сказати неможливо та тяжко, - сказав юнак та кинув цигарку на землю, загасивши її ногою.

- На що ти натякаєш? - запитав Мінхо, поглянувши в вічі свого друга, які стомлено дивились на нього.

- Не важливо, йди, Мінхо, тебе чекає дівчина, - сказав Хьонджін, перевівши погляд на дівчину, яка стояла в парі метрів від них.

- А, точно, ну тоді, зустрінемось? - простягнувши руку, сказав юнак.

- Звісно, - тихо відповів Хван та потиснув руку.

Мінхо побіг до тієї дівчини, залишивши юнака самого. Йому більше не боляче і не буде боляче, він вирве своє серце і більше нічого не відчує.